Май 2020

Вечером 21 мая жильцы комплекса социального жилья Амигур в Кфар Сабе, большинство которых - пережившие Холокост, приняли участие в праздничном мероприятии, организованном для них Клеймс Конференс в честь Дня Иерусалима.

В номере:

Червонец, выбитый зуб и черная хупа — как евреи с эпидемиями боролись — на протяжении веков евреев практиковали противоэпидемиологические ритуалы, большинство из которых были «завязаны» на кладбищах.

Завдяки цьому скандалу привернуто увагу до Бабиного Яру і до того, що робиться навколо нього. Коли виникне справжня загроза будівництва, я впевнений, що громадянське суспільство постане, як тоді — у 2003-2005 роках — і на цьому буде кінець.

І нарешті, звертаюся до президента України: пане Зеленський, хай би як ви до цього ставилися... Жертви Бабиного Яру належать вам і мені. Якщо український уряд не може спонсорувати музей, то нехай учасники цього проєкту долучаться до роботи над майбутнім меморіяльним центром на громадських засадах, щоб уникнути політичних маніпуляцій і корупції.

– Я займаюся меморіальними проєктами, присвяченим жертвам Голокосту, вже понад тридцять років. Багато років беру участь у всіх подіях навколо Бабиного яру. І я воюю з цим російським проєктом Меморіального центру вже понад 4 роки. Але моє ставлення до цього листа є досить критичним. Єдиний його позитив полягає в тому, що він привертає увагу до цієї проблеми.

Приводом для звернення став черговий скандал навколо діяльности Меморіяльного центру Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ), заснованого 2016 року з ініціятиви та коштом російських бізнесменів Міхаіла Фрідмана, Павла Фукса та Германа Хана. Від самого початку цей проєкт викликав суттєві заперечення представників української наукової спільноти і єврейської громади через накинуту спонсорами-замовниками неприйнятну ідеологію та обрану ділянку для будівництва, розташовану на території колишніх київських кладовищ.

Якщо нашу память для нас будуть створювати китайці, то буде така ж сама облуда і огида, яку не можна допустити.

Тільки тяжка робота, тільки самообмеження, тільки покаяння може дати ту енергію, яка нас просуне до європейського життя.

У 1960-70-х роках у Радянському Союзі з'явився примітний феномен, коли невелике, але постійно зростаюче коло людей, зазвичай названих дисидентами, стало відкрито критикувати політику уряду і вимагати дотримання громадянських, релігійних і національних прав. Як же після десятиліть терору, в умовах жорсткого ідеологічного контролю і постійного «промивання мізків» міг виникнути цей гідний подиву виклик режимові?