Ярослав Грицак

Якщо нашу память для нас будуть створювати китайці, то буде така ж сама облуда і огида, яку не можна допустити.

Я розповів цю історію на конференції про український вимір Голокосту, що недавно відбулася в Парижі. Не хотів робити це. Та переді мною виступав один ізраїльський професор, якого малим разом із родиною врятувала українська селянка. Він розповідав історію свого порятунку, але подавав її у такий спосіб, що майже кожне речення починалося з "я", "мені", "моє". Виходило майже так, що він врятував себе сам.

Які зміни відбувалися в офіційній політиці пам’яті в Україні після 1991 року? Як їх сприймало суспільство в різних регіонах країни? Яке місце в політиці пам’яті мала й має «єврейська» тема? Як суспільство й держава пригадували і/або пам’ятали Голокост? Як реагували на ці процеси праворадикальні кола? Наскільки часто можна натрапити на прояви антисемітизму, викликані офіційною або неофіційною політикою пам’яті? Як саме вони виглядають?