Ярослав Грицак. Чудо, яке стосується наших двох народів

Якщо доживу до старості, напишу книжку про чудеса. А поки що це одна з тих книг, до яких збираю матеріал, але до котрих через купу справ і обов'язків не доходять руки.

Хочу розказати про одне чудо, яке почув 20 років тому, коли збирав усні спогади. Вирішив його розказати зараз, бо єврейська Пасха й християнський Великдень заохочують до цього. Тим більше, це стосується наших двох народів.

Я розповів цю історію на конференції про український вимір Голокосту, що недавно відбулася в Парижі. Не хотів робити це. Та переді мною виступав один ізраїльський професор, якого малим разом із родиною врятувала українська селянка. Він розповідав історію свого порятунку, але подавав її у такий спосіб, що майже кожне речення починалося з "я", "мені", "моє". Виходило майже так, що він врятував себе сам. Я не втерпів, і в обговоренні розповів історію цієї жінки.

Її чоловіка забрали на війну, вона лишилася з дочкою. Жили бідно, і щоб вижити, вона взялася переховувати єврейську родину. Тоді це був певний бізнес. Як випливає зі спогадів, вижити могли тільки євреї, які мали гроші – бо треба було втримати і самих себе, й заплатити тим, хто тебе переховував. Траплялися, звісно, й винятки. Єврея чи єврейку могли рятувати, якщо це була близька людина або якщо вони рятували тебе під час радянської окупації, і ти хотів їм віддячити. Але могло бути й інакше: кінчилися гроші – євреїв (зокрема дітей, яких приречені батьки залишали знайомим або сусідам) здавали поліції.

У кожному разі, переховувати євреїв було небезпечно, за це німці страчували. Не лише того, хто переховував, а й усю родину.

Це було ризиковано ще й через сусідів. За донос давали винагороду. До того ж діяли нормальний людський страх і заздрість: "вона" переховує євреїв, заробляє на цьому – а "ми" через це можемо постраждати, якщо, не дай Боже, німці виявлять, що ми знали і не донесли.

На неї таки донесли. Німці прийшли і забрали євреїв. Її чомусь тоді не взяли, але сказали з'явитися на другий день у комендатуру. Вона знала, що на неї чекає. Тому пішла на останню сповідь і причастя до священика. Той вислухав, і порадив молитися Діві Марії.

Наступного дня вона віддала доньку комусь зі знайомих і пішла в комендатуру. Дорогою молилася. Коли піднялася сходами нагору та вхопилася рукою за клямку, двері відчинилися і з них вийшов німецький офіцер. Спитав: хто вона і що тут робить? Жінка назвала своє ім'я. Він наказав почекати на ґанку, а сам пішов у комендатуру шукати її прізвище в паперах. Через якийсь час повернувся і сказав, що її справа вирішена. Вона може йти додому.

Жінка ледве вернулася до своєї хати. Її не тримали ноги, майже нічого не бачила. Але по дорозі вирішила: у подяку за чудо візьметься переховати ще одну єврейську сім'ю. Так з'явилася історія ізраїльського професора. Він був хлопчиком у родині, яку взяла до себе ця жінка.

До честі врятованого, коли дорослим він опинився в Ізраїлі, то намагався різними способами віддячити своїй покровительці. А коли впав комунізм, приїхав в Україну і ще застав її живою. Вона плакала з радості і називала його "моїм хлопчиком". Її дочка їздила в Ізраїль, обидві занесені у список Праведників світу. Професор – знаний з того, що пробує відродити добре ім'я українців серед своїх співвітчизників. Зокрема робив усе – на жаль, безуспішно – щоб внести у список Праведників митрополита Андрея Шептицького. Він часто буває в Україні та Польщі, і ми з ним дружимо. Тільки я вважав за потрібне доповнити його виступ, щоб віддати належне сміливості й глибокій вірі цієї жінки.

Коли я скінчив свій коментар, ізраїльтянин сказав, що справа була набагато складніша. Він не розповів подробиць, але з нашого приватного спілкування знаю: чоловік вважає, що його рятівниця була закохана в його дядька, і саме це стало мотивом.

Можливо, так і було. Але це не заперечує головного мотиву – чуда.

Після виступу до мене підійшли кілька знайомих і спитали, чи я десь уже писав про цю історію. Відповів, що ні. Роблю це тепер на сторінках цього журналу. Якщо ніколи не напишу книжки, принаймні ця історія залишиться опублікованою.

P. S. Остання подробиця: село, в якому це сталося, називається Рай

Ярослав Грицак

Джерело: gazeta.ua