Тимоті Снайдер. Комеморативна зумовленість / Втрати через вшанування

Голокосту б не було без Гітлерового антисемітизму та його розуміння ролі євреїв і зображення їх як глобальної загрози для Німеччини. Сказати це - означає визначити необхідну умову німецьких зусиль, спрямованих на винищення євреїв Європи. Та переконливе історичне пояснення будь-якої значимої історичної події має бути множинним, включати у розповідь численні ниточки причинно-наслідкових зв’язків, що у своєму поєднанні є не лише необхідними, а й достатніми.

Виходячи з цього, антисемітизм є недостатньою причиною для пояснення Голокосту, але для вшанування пам’яті жертв його вистачає. Погана новина полягає в тому, що ми живемо в добу радше пам’яті, ніж історії. Для вшанування потрібне не компетентне пояснення Катастрофи, а лише естетично вражаючий образ її жертв. Мірою того, як культури пам’яті витісняють зацікавленість історією, з’являється загроза, що історики опиняться в ситуації, коли від них очікуватимуть саме таких пояснень, які найпростіше представити публічно1.

Голокост почали розглядати як центральну подію сучасної європейської історії впродовж останніх двадцяти років. Раніше ж протягом двох століть це місце займала Французька революція. Франсуа Фюре, великий історик, який досліджував соціальну та інтелектуальну рецепцію революції, писав про небезпеки «комеморативної історії», зокрема, описав, як те, що найкраще надається до вшанування, стає тим, що найліпше пасує до оповіді2. У випадку Голокосту існує небезпека того, що можна назвати «комеморативною зумовленістю». Тобто, те, що найохочіше та найчастіше вшановується, стає тим, що найзручніше зображувати в узагальнювальних історіях як першопричину. Небезпека може полягати (і вже полягає) в тому, що через цю комеморативну зумовленість історію Голокосту буде, як і передбачала Ганна Арендт, зведено до віддзеркалення  сучасних емоцій3.

Колоніальна епістеміка

В перші повоєнні десятиліття історія Голокосту була другорядною темою в національній історії Німеччині. Дискусія німецьких істориків 1970-х і 1980-х точилася між «інтенціоналістами» та «функціоналістами», які наголошували, відповідно, на випадковій природі Гітлерового приходу до влади й важливості його особистих рішень, або ж на тяглості та «творчій» діяльності державних інституцій. Дискусія продовжилася в 1990-ті, коли вже Голокост став визначальною ознакою нацистського періоду. Видається, що ключовим на той час питанням була роль Гітлера та інших нацистських лідерів в ініціюванні ідеологічно зумовленого масового вбивства євреїв, яке протиставлялося ініціативам, що поставали всередині державних установ у відповідь на економічні та військові проблеми. Ці ранні й пізніші дискусії між «інтенціоналістами» та «функціоналістами» були напрочуд якісно підсумовані у працях Яна Кершоу та Петера Лонґеріха4.

І хоч інтенціоналісти та функціоналісти в цій дискусії виглядають опонентами, їхнє очевидне протиріччя має фундаментальну спільність: надання переваги внутрішній, психологічній та національній історії над зовнішньою, соціологічною і транснаціональною. Адже навіть якщо інтенціоналісти та функціоналісти мали різне бачення того, яким чином німці запанували над чималою частиною Європи, обидві сторони вважали, що ці питання можна вирішити на основі джерел, які – навіть у найкращих випадках і в наймудрішних інтерпретаціях – були обмежені німецьким світоглядом, із якого вони виростали і який виражали.

Позаяк більшість учасників цих дискусій спиралися на офіційні німецькі джерела, дискурс набув імпліцитно психологічного характеру. Адже одна річ – записувати й інтерпретувати те, як німці бачили світ і думали, що вони його переробляють; а інша – насправді описувати та інтерпретувати цей світ. Особливо після вересня 1939-го німецькі лідери та установи зіштовхнулися з діячами та силами, які були створені не ними, перебували поза їхнім контролем і не вписувалися в їхні передбачення. Звісно, польський уряд, який відмовляється від альянсу 1939 року, або Червона армія, котра захищає Москву 1941-го, з’являються в німецьких джерелах; та жоден історик, який послуговується лише німецькими джерелами, не може реконструювати світ, із якого ці джерела постали. І справді, навіть суб’єктивна сторона справи – питання про німецькі цілі та настрої – залишається туманною без незалежного розуміння дещо несподіваної та безпомильної реальності, з якою зіштовхнулися і мали справу німці, але яку самі не завжди чітко фіксували.

І хоча нині мало хто з істориків визнає, що спирається на поняття цивілізації, методологія багатьох історій Голокосту, як виглядає, базується саме на ньому.  Наслідком залежності від німецьких джерел, – необхідних, але не достатніх, – стало те, що історіографія Голокосту підтверджувала ідею окремої німецької, або західної цивілізації. Звісно, історики Голокосту використовують німецькі джерела критично, в обох значеннях цього поняття. Але вони вважають очевидним, хоч це нині, завядки порівняльним дослідженням, вважається неприйнятним, що реальність завоювання вичерпно описують записи завойовників. Цивілізаційному наративові властиві чимало спрощень, і в моральному, і в імперському сенсах, що мало наслідком його крах як з точки зору метафізики, так і фізичної реальності. Приміром, історії німецької цивілізації з’ясовують, на які саме установи можна покласти відповідальність, як це стається в новаторській праці Рауля Гільберґа; або визначають та описують причини «помилкового повороту», здійсненого німецькою цивілізацією – як це є в усіх адаптаціях ідеї «зондервеґу» («особливого шляху». – прим. пер.); або ж тлумачать німецьку цивілізацію як особливий та крайній прояв ширшої модерної тенденції до алієнації, концентрації та деструкції (Ганна Арендт). Але для того, щоб цивілізація занепала, проявила свої суперечності або ж дозріла до модерності, насамперед вона повинна існувати. Без самого припущення про існування німецької цивілізації –  і цивілізації як такої – сюжет про самоскалічення втратив би сенс. Той факт, що сюжетну лінію Голокосту так легко простежити, мав би викликати в нас підозру5.

Напрочуд важливою рисою традиційної методології є колоніальна епістеміка: невиправдане зосередження на німецькомовних джерелах для опису подій, що відбувалися поза Німеччиною й впливали на не-німців. Як уже доволі переконливо засвідчили два покоління істориків, для колоніальної історії необхідна багатофокусна методологія. У більшості, якщо не в усіх, колоніальних історіографіях (за винятком, власне, історіографії нацистської імперії в Східній Європі), це вважається очевидним. Скажімо, в історіях британського правління у Південній Азії у ранньомодерну добу існує тенденція до використання джерел місцевими мовами поряд з використанням офіційних британських джерел. Дедалі важче стає писати про іспанське правління в Америках, не надаючи слово в наративі індійському та африканському населенню. Навіть історія північноамериканського фронтиру стала багатомовною, й чимало недавніх прекрасних досліджень спираються на французькі, іспанські та місцеві джерела. Якщо вже на те пішло, історію нацистської імперії в Західній Європі писали на основі місцевих джерел (спробуйте уявити працю Роберта Пакстона про Віші без звернення до французької мови)6. Більшість істориків навряд чи порадять студентові, який пише дипломну роботу про історію колаборації чи опору у Франції, не послуговуватися французькою. Всі ці проблеми є значно важливішими та значимішими для німецької східної імперії, аніж західної, і не в останню чергу завдяки тому, що Голокост відбувався в Східній Європі та стосувався насамперед євреїв Східної Європи. Тож в історії європейського колоніалізму нині існує лише один виняток із правила про те, що місцеве населення має право голосу; і виняток цей стосується найважливішого випадку. В більшості колоніальних історіографій відповіддю на імперську історію є історія соціальна. Але про соціальну історію якого суспільства йдеться? Однією з другорядних тем Historikerstreit («дискусії істориків». –прим. пер.) 1986 та 1987 років у Західній Німеччині була правомірність т.зв.Alltagsgeschichte («історії повсякдення» – прим. пер.) – себто соціальної історії буденного життя німців під час Другої світової війни7. Чи прийнятно з моральної точки зору – запитували тоді критики – описувати обмежене рамками родини життя та окремі страждання в той час, коли німці винищували євреїв?8 Чи це не означатиме, що історію суспільства можна писати, відсторонюючись від найбільшого жахіття, будь-коли здійсненого політичним устроєм? Без сумніву, соціальна історія німців як німців не зможе подолати колоніальну епістеміку. Важливим кроком, здійсненим в останні двадцять років у великих популярних і комплексних історіях Голокосту і Третього Райху, було включення до оповіді досвіду німецьких євреїв. Але чи в такий спосіб можна подолати обмеженість колоніальної епістеміки?

Ричард Еванс розширив обрії соціальної історії, показавши завядки зверненню до особистих свідчень німців та євреїв, як буденне життя змінювалося внаслідок зростання впливу Гітлера та зміцнення його режиму, а також як німці самі змінювалися так, що нормальність (в значенні, пропонованому наївноюAlltagsgeschichte 1980-х) вже не існувала. Та це все ж було використання соціальної історії радше на національному, аніж на європейському рівні, що вкотре утверджувало межі німецької цивілізації.

В третьому томі свого дослідження Еванс і далі трактує німців як складне суспільство, що потребує нюансованого розгляду, тоді як німці описували завойовані ними сусідні суспільства на основі знайомих їм  (і неточних) стереотипів. Сол Фридландер відповів на цей виклик, включивши – з недосяжним раніше для історичного наративу успіхом – щоденне життя німецьких євреїв у історію політичного антисемітизму та масового знищення євреїв. У його синтезі, як і в працях Еванса, соціальна історія додає до історії Голокосту вимір ще одного досвіду, замість того, щоби штучно відмежувати німців від жертв. Але досвід німецьких євреїв як ключ до Голокосту теж має свої обмеження і в деяких важливих аспектах справді радше утверджує, аніж долає колоніальну епістеміку9.

Включення до історій Голокосту невеликих груп асимільованих німецькомовнихWestjuden («західних євреїв». – прим. пер.)  і марґіналізація більших груп їдишо- або російськомовних Ostjuden («східних євреїв») лише загострює проблему, породжену цивілізаційним підходом. Для більшості тих, хто читає історії Голокосту, німецькі євреї є безсумнівними суб’єктами співчуття саме через те, що їхнє життя є звично буржуазно-¬цивілізованим. Але акцентування в розповіді на німецьких євреях, хоч би яким зручним було з естетичної точки зору, спонукає читача повірити, що саме це й були типові жертви Голокосту. А це не так з певних об’єктивних причин. Близько 97% жертв Голокосту не розмовляло німецькою. Досвід нацистської влади, пережитий німецькими євреями, хоч і був жахливим, принизливим, а часом і смертельним, усе ж страшенно відрізнявся від досвіду значно більших груп східноєвропейських євреїв, представники яких і становили основу жертв Голокосту. По-перше, більшість німецьких євреїв вижили. По-друге, німецькі євреї пережили німецьку владу всередині Німеччини, якщо вони там залишалися, доки не еміґрували або ж доки їх не висилали на смерть. Це іноді означає до 12 років життя за Гітлера, а часто – більше восьми. Більшість східноєвропейських євреїв було вбито впродовж трьох років після їхнього першого зіткнення з німецьким режимом, зокрема близько мільйона в перші шість місяців. За два місяці після приходу німецької влади влітку 1941 року було вбито більше східних євреїв, ніж німецьких євреїв за весь час Голокосту. Німецьких євреїв вбивали через їхнє єврейське походження лише після того, як в окупованому Радянському Союзі почався Голокост. Німецькі євреї виживали в Німеччині з причин, які були просто немислимі трохи далі на схід (як-от завдяки одруженню з не-євреєм).

Аж ніяк не менш важливою для характеру історіографії Голокосту є суб’єктивна відмінність між німецькими євреями та іншими жертвами-євреями, що суттєво вплинуло як на первинні, так і вторинні джерела. Німецькі євреї переважно ідентифікували себе з німецькою культурою (а дехто з них і відігравав провідну роль у її піднесенні), а також із німецькою цивілізацією (в чию місію вони дуже часто вірили). Тож нічого дивного, що свою долю вони сприймали як зраду німецьких національних традицій або ж як свідчення занепаду та краху європейської цивілізації. І саме тому, що зазвичай вони були патріотичними німцями, і через те, що їх винищували як євреїв, вони схильні були сприймати антисемітизм як наглу та винятково хворобливу виразку історії, яку вони вважали своєю власною. Німецькі євреї не могли спостерігати настання Голокосту, доки  – і не раніше, ніж – їх самих депортували на Схід. Таким чином, розповідь, яка відтворює досвід німецьких євреїв, оминає важливі аспекти та переламні моменти10.

Тож важливі історії Голокосту, що спираються на німецькомовні джерела (включно з тими, де цитуються спогади німецьких євреїв), зміцнюють парадиґму німецької цивілізації, яка задає структуру їхніх міркувань. Історія модерної катастрофи набуває форми класичної трагедії: занепад і крах, а також антисемітизм як трагічна помилка. Від Гілберґа (локус classicus) до Фридлендера та Лонґеріха (які задають нині чинні стандарти) головний сюжет містить дві стадії і зазвичай формально розділений на дві частини або два томи: політичний антисемітизм у Німеччині (як занепад) і масове вбивство євреїв поза Німеччиною (крах). Та якщо ми зуміємо уникнути знайомої та переконливої сюжетної схеми, запропонованої Гілберґом і теоретизованої Арендт (дискримінація, сепарація, елімінація) при розгляді головних фактів Голокосту, ми відчуємо внутрішню суперечність між владою розповіді та владою реальності. Якщо причиною Голокосту міг бути антисемітизм, то відбутися він мав би в Німеччині до 1939 року. Та хоча кількасот євреїв було вбито і близько половини єврейського населення еміґрувало в період між 1933 та 1939 роками, нічого схожого на операції масового винищення євреїв у довоєнній Німеччині не було. І справді, на кожного єврея, вбитого в нацистській Німеччині 1930-х, припадало близько сотні, вбитих у Радянському Союзі. Коли почався Голокост, він почався серед євреїв, котрі не були об’єктами жодних попередніх систематичних дискримінацій та сепарацій. Їх просто вбивали, коли німецька влада замінила радянську.

Коли ми читаємо комплексні історії Голокосту, антисемітизм-без-Голокосту 1930-х спрацьовує як елемент драматичної напруги (адже ми вже знаємо, що буде далі). Та як каузальне пояснення політичний антисемітизм 1930-х є виразно неадекватним: у кращому разі він є необхідною частиною пояснення, але не поясненням як таким. Гіпотеза, яка зазвичай імпліцитно з’являється десь між частинами І і ІІ історії Голокосту, – це те, що надлишок антисемітизму, накопичений в частині І, розтікся, забезпечивши відтак мотиваційну силу для масового вбивства в частині ІІ. Така гіпотеза є неймовірно сильною з літературної точки зору, та в ній нема логіки. Адже якщо ми припускаємо, що антисемітизм сам по собі міг спричинити Голокост, тоді в Німеччині 1930-х антисемітизму мало бути радше замало, аніж забагато. Адже в Німеччині 1930-х Голокосту не було.

В історіях Голокосту все діється в Німеччині ¬– доки взагалі діється. Східні євреї (переважна більшість жертв) та інші східні європейці не фігурують в історії, доки не потрапляють на очі німцям і доки німецькі стенографи не зафіксують ці сприйняття. Якщо території Східної Європи і фігурують в історії Голокосту до німецького вторгнення, то зазвичай це ментальна географія фашистів; якщо народи Східної Європи там і є, то лише як абстракції в нацистських планах. А згодом, під час вторгнень на Схід 1939 та 1941 років, території та народи з’являються на епістемологічному горизонті, щоби стати або керованими, або знищеними. І тут постає моральна проблема. Адже особи, що належали до значно численніших груп жертв, будуть для читача значно менш реальними, аніж нацистські лідери, просто німці чи німецькі євреї, котрі постійно, всі шість чи вісім років, фігурували в оповіді.

Також постає проблема контексту або місця дії. Спробуйте подумати про історію Голокосту, в якій було б сказано про те, що під час перебування під владою Гітлера на територіях, де відбувався Голокост, вісім мільйонів не-євреїв було вбито до або під час масового винищення євреїв. Якщо про це не згадано, читач не має основи, спираючись на яку він міг би дошукуватись інших причино-наслідкових механізмів масового вбивства, що можливо  спрацювали в певному часі та місці. Та вирішальною наратологічною проблемою в розповідях про східні вторгнення 1939 та 1941 років є брак місцевих текстів, брак джерел місцевими мовами. Німецькі джерела можуть зображати занепад і крах цивілізації; брак джерел їдишем, польською та російською створюють видимість, що руйнації особистостей  і суспільств є несуттєвими для розповіді. Історик тримається на певній дистанції від найгірших проявів нацистської політики навіть коли вони починаються.  Читача найчастіше  залишають між цивілізацією, що фіксує свій власний занепад у текстах, і зоною німування, безтекстовості.

Комеморативна зумовленість

Зазвичай порожнє місце заповнює антисемітизм. Це необхідно з літературної точки зору, адже, здавалося, перша частина історії генерувала надлишок антисемітизму, породивши очікування на сповнення його історичної значимості. І справді, можна знайти сильні та переконливі арґументи – як це і зробив Лонґеріх – для твердження, що антисемітизм як політична практика спершу довів свою успішність у Німеччині, а вже потім був випробуваний у нацистській імперії. Це важлива частина для пояснення Голокосту, та вона не може бути єдиною. Лонґеріх і сам розуміє, що якраз обставини, які вивели Німеччину поза Німеччину (агресивна війна та колоніальне планування), забезпечили політиці антисемітизму новий простір для дії серед ще вразливіших груп населення11.

Антисемітизм, який займає вакантне місце причинного фактора, зазвичай є антисемітизмом окупованого східноєвропейського населення. Проблема у тому, що саме це населення, зазвичай, залишається недослідженим. Після напрочуд ретельного історичного дослідження політики німецького антисемітизму, антисемітизм раптом виявляється позаісторичною силою на територіях, де власне й відбувся Голокост. На відміну від німців, чий антисемітизм подають як проблему, що її варто досліджувати в контексті цивілізації, східні європейці просто фігурують як антисеміти. Їхній антисемітизм є «вродженим» у незаперечно важливому дослідженні Іцхака Арада про Голокост у Радянському Союзі. Даніель Ґольдгаґен пропонує називати те, як східноєвропейці сприймали євреїв, «галюцинацією»12. Найбільший подив у таких категоричних судженнях викликає експліцитне заперечення історичного аналізу. Вродженість і галюцинація – терміни, які, попри всю свою енергію, виводять читача поза сферу історичної арґументації, стверджують власну вичерпність. Отже межі німецької цивілізації знову визначено через протиставлення до східного варварства: німці могли зазнати падіння, східні європейці від природи ниці. Німці творять тексти, критичний аналіз яких розкриває їхній занепад; задля того, аби дізнатися про східних європейців, жодні тексти не потрібні13. Річ не в тому, що антисемітизм не був важливою причиною Голокосту. Звісно, був. Поряд із тиранією, конформізмом, війною, колоніалізмом і руйнацією держави, це була одна з необхідних умов для найбільш смертоносної кампанії масового винищення в історії. Пояснення має починатися з дуже особливого Гітлерового розуміння євреїв як неприродної сили, котру слід усунути з планети. Проблема в тому, що це пояснення Голокосту, вочевидь, є недостатнім. І так само, як у Німеччині не було Голокосту в період між 1933 та 1939 роками, також його не було і в Східній Європі упродовж півтисячоліття – періоду, коли регіон був світовою батьківщиною для євреїв. Річ не в бракові антиєврейських настроїв. Насправді, антисемітизм був у Східній Європі практично всюдисущим, і саме через це нелогічно розглядати його як головну причину смертоносного спалаху влітку 1941-го. Це був більш-менш сталий фактор до того моменту, коли з’явилися несподівані й вражаючі змінні: руйнація східноєвропейських держав під час почергових окупацій Німеччиною та Радянським Союзом,  провал початкових планів німців щодо «остаточного вирішення» тощо. Стільки всього відбувалося в час, коли розгортався Голокост, що східноєвропейський антисемітизм, за всієї його важливості на усталеній шкалі, є малоймовірним кандидатом на головну причину. У 1941 та 1942 роках бували тижні, коли в Східній Європі  гинуло більше євреїв, ніж під час усіх попередніх погромів, разом узятих. Очевидно, що Голокост був подією іншого порядку, ніж традиційне антиєврейське насилля, і він потребує іншого пояснення. Ба більше, самі німці були незадоволені як рівнем локального антисемітизму, так і хаосом після убивств євреїв під час погромів. Вони не покладалися на насильство з боку місцевого населення, спровоковане або неспровоковане, як на метод винищення євреїв.

Докладні пояснення причин антисемітизму на локальному рівні потрібні, і їх і пропонують, зокрема, в недавній серії важливих книжок польських істориків, а також у комплексній праці про Голокост у Литві Кристофа Дікмана14. Але ці пояснення неможливо сформулювати переконливо, спираючись лише на німецькі джерела, які мало що можуть сказати про мотивацію місцевих союзників німців, і які схильні зображати місцеве населення варварами. І хоча східноєвропейські антисеміти, поза сумнівом, брали участь у Голокості, незрозуміло, чи мали вони до нього більшу схильність, ніж інші. Специфіка місцевого антисемітизму залежала, звісно, від різких військових, політичних, економічних та соціальних змін, принесених разом із окупацією, а особливо з почерговою окупацією. Голокост почався в тій частині Європи, яка зазанала подвійної  окупації, що спонукає нас у пошуках його пояснення звернути увагу на такий рівень активності зовнішніх сил, до якого дослідження окупованої Франції або навіть нацистської Німеччини нас не можуть підготувати.

Якщо існує якийсь регіон, де історичну увагу було зосереджено на ролі місцевого антисемітизму в Голокості, то це Західна Україна. Під «Західною» історики зазвичай мають на увазі Галичину, що належала до Габсбурзької монархії (тоді, коли більшість регіонів нинішньої України були в складі Російської імперії), а потім до міжвоєнної Польщі (в той час, як більшість регіонів нинішньої України опинилися в складі Радянського Союзу). Галичина й справді була батьківщиною насильницького терористичного руху, знаного під назвою Організація Українських Націоналістів. Значні (й успішні) зусилля було докладено до того, щоби задокументувати роль українських націоналістів у Голокості. Та цілком очевидно, що ці факти важливі насамперед з моральної, а не практичної точки зору. Це доводить, що руки українських націоналістів заплямовані кров’ю (що не є великою несподіванкою); та це аж ніяк не доводить, що німці потребували українських націоналістів, аби здійснити Голокост. У Центральній та Східній Україні, тобто на окупованих територіях Радянського Союзу, український націоналізм був вірою абсолютної меншості й не відігравав жодної ролі як політичний рух. Але тут, як і на решті окупованих територій Радянського  Союзу, німцям не важко було знайти місцевих помічників, й кількість убитих євреїв була тут такою ж великою (якщо не більшою), ніж у Західній Україні. Локалізація антисемітизму в Східній Європі та асоціювання його з процесом Голокосту дають змогу деяким історикам нехтувати перипетіями східноєвропейської історії, описуючи останню як заражену антисемітизмом, що передається від покоління до покоління. Географічна віддаленість дозволяє читачам легше відсторонитися від настроїв і думок, що, як вони самі розуміють, їм слід відкинути, а така антиісторична перспектива показує східноєвропейців менш гуманними, ніж повніше контекстуалізовані німці. Знайома цивілізаційна відмінність дістає нове підтвердження.

Брак інтересу істориків Голокосту до історії тих земель, де жили та вмирали євереї, є симптомом комеморативної зумовленості. Революції 1848 року пам’ятають як поворотний момент, що його історія не спромоглася здійснити. Революції ж 1989 року можна назвати поворотним моментом, який здійснила історія, але не спромоглася повторити історіографія. Позаяк Голокост відбувався на територіях, які згодом опинилися за «залізною завісою», доступ до посткомуністичних архівів був унікальною нагодою не лише для тих, хто вивчав комунізм, а й для тих, хто вивчав німецькі злочини. Цю унікальність підтверджує той факт, що дослідження у цій сфері розвивалися у напрямку зацікавлення різноманітним досвідом, а переважна більшість євреїв, убитих під час Голокосту, мешкали на територіях, що згодом стали частиною комуністичного блоку. На жаль, за більш ніж двадцять років після 1989-го історіографія Голокосту продовжила рухатися второваним шляхом європейської історіографії в напрямку візуальної історії та історії пам’яті. Досвід Голокосту per se так і не став повноправним предметом дослідження, ним стала його репрезентація. Кроки на второваному шляху завжди консервативні, адже вони мусять спиратися на попередньо вироблене розуміння правильності того, що уявляють, пам’ятають або репрезентують. Хотілося б вірити, що такі кроки у чомусь бувають прогресивними. Але все ж вони радше увічнюють застарілу розповідь про історичне минуле.
 
Цей консерватизм означав, що те розуміння Голокосту, що виникало наприкінці 1980-х, формувало погляди як старшого покоління істориків, яке шукало синтезу, так і молоде покоління, яке цікавили нові підходи до того, що лише здавалося старим об’єктом. Звісно, кращі історики Голокосту знали, що тепер події можна – і треба – розмістити в Східній Європі й що їхні аргументи мають враховувати досвіди людей, які проживали там на початку 1940-х. Вони пливли проти течії.

Зручна суперечність

Комеморація, або ж вшанування пам’яті, – спокуслива омана означування, що апелює до емоцій, але є згубною для думки. Жертв потрібно наблизити до нас, а злочинців прогнати, в ідеальному випадку – відсилаючи до їхніх переконань, які нам можуть здаватися неприйнятними і які ми можемо вважати згубними для жертв. Ціною іґнорування причин поза антисемітизмом, а також іґнорування історичних обставин у дослідженні  антисемітизму як об’єкту, є приголомшлива неповнота розуміння Голокосту, поширена серед публіки. Але дивовижнішим є те, що така неповнота розуміння не менше, а може й більше, поширена серед тих, хто читає книжки про Голокост, дивиться документальні стрічки про нього та шукає інших історичних перспектив його осмислення. Ціною використання східноєвропейського антисемітизму як такого собі наративного клею, що утримує вкупі хисткі пояснення Голокосту, є збереження знайомого цивілізаційного відхилення між Заходом і Сходом.

Це серйозна інтелектуальна проблема для істориків, та завядки усталеності вона має всі переваги (та принади) інерції. Вона знайома нам із часів нацизму й водночас з часів Холодної війни. Падіння Берлінського муру – момент, який, здавалося, стане кінцем як повоєння, так і Холодної війни, – зробило менше, ніж можна було сподіватися, для зміни презумпції вищої цивілізації на Заході (до якого Німеччина знову безумовно належить) і браку або нижчого рівня цивілізації на Сході. Звісно, політична революція, економічний динамізм та європейська інтеґрація врешті якось вплинуть на це відчуття, та прикметно, що двадцять років змін радше перемістили, аніж усунули межі західної цивілізації.

Несподіваним, мабуть, є те, наскільки зручною така ситуація була як для істориків та інтелектуалів Східної Європи, так і для тих, хто перебував західніше: обом сторонам це давало змогу проектувати арґументи 1980-х або й давнішого періоду на нинішній світ. Ключ до проблеми, як на мене, в тому, що комеморативна зумовленість ширилася Західною Європою та Сполученими Штатами на початку 1990-х – саме тоді, коли почала відкриватися  можливість для провення нових досліджень німецької імперії на Сході. В інтернеті,  пресі та Європарламенті точиться дискусія між «західниками», котрі наголошують на унікальності Голокосту, та «східняками», котрі наголошують на сталінських злочинах. Енергія та тривалість цієї дискусії виростає з певних інтелектуальних зобов’язань, взятих тими, кого можна б назвати західними «цивілізаторами» та східними «націоналізаторами». Погляд «цивілізаторів» на минуле включає трагедію занепаду та краху (німецької) цивілізації. Він не допускає можливості інших цивілізацій на схід від Берліну, байдуже, якої – польсько-, литовсько- чи ідишемовної. Тому повільному занепадові права в Німеччині 1930-тих (що, поза сумнівом, є дуже важливою темою) присвячують чимало уваги, тоді як на цілковиту руйнацію держав на схід від Німеччини зазвичай не звертають жодної уваги16.

1939-го та 1940-го, внаслідок чинного на той час альянсу між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, їх спільними зусиллями було знищено Польщу, а СРСР, крім того, знищив іще три балтійські країни. Ці країни були домом для вдесятеро більшого числа євреїв, ніж мешкало у Німеччині, й у двадцять разів більше їх стали жертвами Голокосту. Руйнація держав відіграла вирішальну роль для євреїв: там, де довоєнну державну владу було знищено або усунуто, їх шанс на виживання був один до двадцяти; там, де залишалася довоєнна держава – навіть якщо це була держава нацистів або їхніх союзників, – шанси були приблизно один до двох. Але зважати на важливість держави для євреїв (звісно, як і для інших громадян) означало б для істориків Голокосту враховувати політичне життя і традиції поза Німеччиною. А це неможливо в межах наративу занепаду-і-краху, як і в рамках колоніальної епістеміки.

Втім для багатьох «цивілізаторів» існувала лише одна цивілізація на схід від Німеччини, – це був Радянський Союз. Попри всі його недоліки, про які часом повідомляють, СРСР фігурує як цивілізація під загрозою, сила, яка рятуючи себе, рятує і людство. Ключовий образ для цієї спокутувальної теми – це образ «звільнення» Аушвіца Червоною армією. Цей стандартний троп, що його використовують «цивілізатори», відчувши загрозу для своїх побудов, є більш ніж проблематичним. Чому Аушвіц, а не місця масових розстрілів далі на схід, де було вбито значно більше євреїв? Або чому не табори смерті далі на схід, де також було вбито значно більше євреїв? Ці місця Червона армія також звільняла, та вони не мають такого резонансу, як Аушвіц, деякі жертви якого нам відомі, до того ж  частина з них належать до краще знаної центральної та західноєвропейської географії цивілізації. На відміну від місць масових розстрілів і таборів смерті в Треблінці, Белжеці та Собіборі, Аушвіц був водночас і великим концтабором, і табором знищення, тож там фізично було кого звільняти.

Мабуть, Аушвіц настільки відомий насамперед тому, що став символом глибин занепалої цивілізації. Він є символом зла, але водночас і знаком модерності. Він виявляє трагічні розлами. Саме тому його звільнення, здійснене солдатами, які діалектично втілюють іншу, здорову та переможну цивілізацію, так вражає уяву. Якщо радянські воїни звільнили Аушвіц, продовжують розмірковувати «цивілізатори», отже, вони мали підтримувати цінності, протилежні цінностям нацистів, які його збудували. Хоча чимало в’язнів, які очікували на Червону армію в Аушвіці, насправді не були євреями, їх поставили поруч з тими євреями, які чекали на прихід «Совєтів» як на свій єдиний шанс на виживання. Тож звільнення Аушвіца чудово пасує і гіпотезам «цивілізаторів», і літературним потребам, поєднуючи в такий спосіб емоційно незаперечну силу відчайдушніх сподівань євреїв, котрі вижили, з імпліцитним наголошенням на тому, що сама цивілізація повернулася й перемогла.

Цей привабливий літературний прийом можна використати лише у разі відсутності попередніх згадок про радянську владу та її політику. Тож можна прочитати цілу бібліотеку книжок про Голокост й так і не дізнатися, що почався він на землях, що зазнали почергової окупації, де німецьке вторгнення 1941-го анулювало радянські структури, встановлені після радянської окупації 1939-го в Польщі чи 1940-го в балтійських країнах; що радянська влада була всюди, де відбувався Голокост, – або відразу після масового винищення євреїв, або ж (зазвичай) як до, так і після нього. Радянська влада сама знищила близько чотирьох мільйонів людей на тих теренах, де під час панування Гітлера відбувся Голокост. Чимало не-німців, які вбивали євреїв або ж охороняли табори смерті, були подвійними колаборантами і радянськими громадянами. Аушвіц, символ зла, модерності та звільнення, був містечком у Польщі; Радянський Союз поступився ним Німеччині в рамках німецько-радянської воєнної угоди 1939-го. Саме знищення польської держави (з радянською допомогою) збільшило чисельність євреїв у Німеччині від кількох сотень тисяч до понад двох мільйонів. Після цього в окупованій німцями Польщі почалися вигнання та ґетоїзація євреїв, а також прискорене планування «остаточного вирішення». За одним із німецьких планів, що пропонувався на початку 1941 року, два мільйони польських євреїв мали депортувати в Радянський Союз, який був тоді союзником Німеччини. Нічого дивного (хоч це й ускладнює позицію «цивілізаторів»), що радянська влада відмовилася.

У часи німецько-радянського альянсу радянська пропаганда притлумлювала інформацію про німецьку антисемітську політику. Це призвело до того, що коли німці ввійшли на радянську територію в середині 1941-го, єврейські мешканці реґіону були майже зовсім не готовими до нової реальності. Впродовж німецько-радянської війни 1941–1945 рр. найгіршим місцем для життя – як для євреїв, так і для будь-кого іншого – були території, що по черзі були окуповані як совєтами, так і німцями. Радянський Союз і справді відіграв ключову роль у перемозі над Німеччиною, але, як і інші союзники, він не боровся за припинення Голокосту. Коли центральна група військ Червоної Армії зупинилася на Віслі в серпні 1944 року і спостерігала за тим, як німці жорстоко придушують Варшавське повстання, німцям також був даний час депортувати 67 тисяч на той час живих євреїв з Лодзі до Аушвіца, обидва з яких були на відстані лише кількох швидких переходів. Вони чекали і тоді, коли більшість ще живих в’язнів Аушвіца погнали смертельним маршем до Німеччини. Смисл сказаного не у тому, щоб стверджувати, що Радянський Союз був таким же поганим, як нацистська Німеччина, або ж демонструвати причетність СРСР до Голокосту. Смисл у тому, що цю важку історію було виключено з історій Голокосту через те, що вона розмиває образ звільнення Аушвіца як просте повернення цивілізації.

Для опонентів «цивілізаторів» у Східній Європі – «націоналізаторів» – ключовим поняттям є не «цивілізація», а «національний суверенітет»17. І якщо ті, хто вивчає Голокост, схильні іґнорувати або недооцінювати важливість інших німецьких або радянських злочинів, які відбувалися водночас із Голокостом, «націоналізатори» наголошують – часто й перебільшуючи – на значенні німецьких та радянських злочинів, пов’язаних із утратою державності. Східноєвропейці не можуть не звертати увагу на руйнацію своїх держав, як це часто роблять історики Голокосту. А позаяк головним руйнівником держав був Радянський Союз (під час воєн після більшовицької революції 1917-го, в час німецько-радянського альянсу 1939–1941, чи наприкінці війни 1945-го), «націоналісти» не можуть дивитися на СРСР як на рятівника цивілізації. Натомість він постає аґресором, який намагався зруйнувати місцеві національні спільноти, в яких народилася більшість «націоналізаторів» і для яких відновлення суверенітету стало можливим лише в 1989–1991 роках. На відміну від «цивілізаторів», які зазвичай  – за винятком старших поколінь – мають малий досвід тиранії (або й жодного), «націоналізатори» – за винятком молодшого покоління – виростали за комуністичного правління, тому немає жодних підстав сподіватися, що вони могли б усунути СРСР із історії. Їм відомо, що радянська політика полягала не лише в знищенні держав, а й у ліквідації еліт, котрі якогось дня могли б їх відродити; пишучи національну історію в суверенних державах, вони прагнуть опонувати тому, що радянська влада подавала як присуд історії.

«Націоналізатори» схильні вважати, що їхні західні колеги теж готові погодитися з таким вердиктом, у кращому разі пишучи про східноєвропейські землі так, наче б тут ніколи не було еліт, держав і традицій, а в гіршому – взагалі не пишучи про них. Оскільки Голокост почався на окупованих територіях Радянського Союзу й відбувся на землях, які раніше потрапили під радянське правління, східні європейці вважають очевидним, що історія війни та злочинів зачіпає й Гітлера, і Сталіна. Табу на зіставлення трагедій не грають великої ролі для людей, чиї родини часто зазнавали утисків з боку і радянської, і німецької влади. Життєві та архітектурні середовища східноєвропейських міст і сіл позначені слідами обидвох режимів, а це означає, що молодшим і прийдешнім поколінням важко тепер і буде важко надалі дивитися на нацистську окупацію рідних земель як на щось цілковито відокремлене від решти історії.

Голокост ніколи не був невідомим у Східній Європі, адже він відбувався у Східній Європі, і переважна більшість його жертв була східноєвропейцями, – «сусідами», згідно з памятним висловом Яна Ґросса18. Національні міфи про непідробний героїзм під час війни та невинність у період Голокосту було поставлено під сумнів – з різною мірою успішності – у всіх східноєвропейськах країнах, починаючи з 1989-го; історіографічні дискусії про Голокост відбувалися на різних рівнях. Складається враження, що «цивілізатори» очікують від «націоналізаторів» більшого, а саме – повторення німецького визнанння власної провини, а відтак прийняття історіографії Голокосту в її нинішньому стані, з усіма її проблемами, обмеженнями й табу. А це неможливо. І хоч нема сумніву в тому, що сотні тисяч східноєвропейців брали участь у Голокості в той або той спосіб і майже напевне більшість убивць євреїв становили не-німці, «остаточне вирішення» було німецькою політикою, яку проводили німці (та австрійці) на окупованій території. Мірило цивілізованості як національне визнання унікального національного злочину просто неможливе поза Німеччиною, адже злочин, про який іде мова, був передусім німецьким. Мірило цивілізованості як крах або як апологію встановила Німеччина; суперечність виникає, коли «цивілізатори» плутають універсалізм із німецьким досвідом і сподіваються, що східноєвропейські еліти можуть просто діяти за німецьким шаблоном.

Впродовж останніх двадцяти років ми бачили, як дискусія між «цивілізаторами» та «націоналізаторами» перешкоджала спробам сконструювати загальноєвропейську історію і справді створювала проблеми для проекту європейської інтеґрації. Врешті кожна зі сторін певна того, що репрезентує найкраще в Європі: Європу досвіду на Сході – Європу просвітництва на Заході. Дискусія не припиняється і може тривати й далі, адже кожна історія має своє обґрунтування, котре, аж ніяк не кидаючи виклик історії іншого, допомагає його закріпити.

І це – головна риса цієї суперечки: попри позірну конфліктність, вона є надзвичайно зручною для обох сторін. Згідно з поширеною думкою, дискусія дає більше жару, ніж світла: щодо цієї, то вона дає теплий залишок. Кожна зі сторін настільки очевидно помиляється в багатьох головних питаннях, що інша просто не може не відчувати, що правда таки мусить бути на її боці. Але потаємною спільністю в серці цієї зручної суперечності є загальна згода щодо комеморативної зумовленості. Обидві сторони проводять свої дослідження з колоніальної перспективи, послуговуючись джерелами колонізатора для змалювання долі пригноблених; обидві сторони скеровують погляд з позиції держави з метою зрозуміти відчуття її жертв. Вони по-різному визначають жертв, але ставляться до них подібно. Елементи сучасної історії як репрезентації, які ми можемо сприймати як постмодерні чи емансипаційні, насправді виконують функцію збереження perpetuum mobile зручної суперечності. Чотирма прикладами є: дискурс, мова, термінологія та репрезентація.

Дискурс унікальності Голокосту породжує ризик заразитися «винятковістю», вигідною як «цивілізаторам», так і «націоналізаторам». Щоб не було недомовленостей щодо історичного питання: Голокост був безпрецедентним злочином – як за задумом, так і за наслідками.  Проблема тут починається не з історіописання, що має на меті це довести, а з історичного дискурсу, який просто вважає це даністю (і прагне утвердити табу на будь-які спроби вирішити це питання за допомогою доказів). Для «цивілізаторів» очевидно, що «націоналізатори» повинні прийняти дискурс унікальності як даність, а коли цього не відбувається, сприймають таке небажання за ознаку варварства. Та проблема «цивілізаторів» зовсім не у тому, що історія Голокосту не здатна вразити: вона в тому, що ця історія вражає не в той спосіб, як очікувалося.

Східні європейці розуміють дискурс винятковості Голокосту – і мають тут певну рацію – як підтвердження локальних конвенційних історіографічних практик. Розгляньмо методологічні передумови дискурсу Голокосту: (1) твердження про унікальність досвіду жертв, а також припущення, що страждання однієї групи може якимось чином порятувати все людство; (2) колоніальна епістеміка або ж критичне використання колоніальних джерел; (3) визначена одномовність або ж явна схильність до уникання тих корпусів джерел, які ускладнюють історію; (4) докладне окреслення інсайдерів та аутсайдерів. Щойно ми зробимо ці передумови експліцитними, то відразу побачимо, що вони описують традиційну східноєвропейську національну історіографію в тому вигляді, в якому вона утвердилася в ХІХ столітті й практикується донині. Історію Голокосту можна сприймати не як новий тип дискурсу, що кидає виклик попереднім, а радше як інший взірець національної історії, а відтак взірець, який підтверджує леґітимність національної історії як такої. Отож, винятковість виявляється заразливою. Історія Голокосту наприкінці ХХ століття писалася відповідно до моделі східноєвропейського романтичного націоналізму ХІХ століття, посиленому відтак у ХХІ-му.

Після заразливої винятковості, іншим видом співпраці в межах цієї зручної суперечності є мовне перемир’я: «якщо ви обіцяєте не вивчати нашу мову – ми обіцяємо не вчити вашу». Жоден із авторитетних на 1989 рік істориків-дослідників Голокосту не обтяжив себе тим, щоб вивчити якусь східноєвропейську мову, попри неймовірну доступність джерел на тих територіях, де відбувався Голокост. Жодна з комплексних історій Голокосту, написаних англійською, не відтворює місцеві назви без помилок. Уявіть хоча б на мить, як серйозно ви би поставилися до історії заколоту Кромвеля, в якій траплялися би помилки в назвах англійських міст. Одним із невеселих і передбачуваних завдань, що стоять перед російськими та польськими перекладачами, є стандартизація ексцентричної топології західних історій Голокосту. Історики аж надто часто користаються німецькими транслітераціями місцевих географічних назв (частину з яких тут-таки вигадали німецькі урядовці), замість того, щоби перевірити, як ту чи ту місцевість називали люди, які тут жили та померли19. Водночас – і це не менш дивовижно – з’явилося нове покоління польських дослідників Голокосту, які, здається, не читають німецькою. Якщо вже про те йде мова,  східноєвропейські історики нині знають менше мов, ніж за часів комунізму. Та все ж ці польські історики створили найцікавіший за останні кілька років корпус нових досліджень про Голокост у межах певної національної спільноти. На жаль, цей корпус залишається непрочитаним, адже лише кілька істориків-дослідників Голокосту в Німеччині, Ізраїлі чи Сполучених Штатах знають мову країни, де переважно й відбувався Голокост20. Термінологія, що уможливлює стабільне, хай навіть і сумнівне, перемир’я між «цивілізаторами» та «націоналізаторами», – це геноцид. «Цивілізатори» схильні стверджувати, що був лише один геноцид – Голокост; «націоналізатори» вважають, що геноцидів було два, – Голокост і радянські злочини (які саме – залежить від конкретної країни). Звісно, всі сторони помиляються. Згідно з юридичним визначенням, як німці, так і «Совєти» здійснили численні геноциди. Тож будь-яка дискусія про те, якою є правильна кількість геноцидів (один чи два), – політична і, звісно, кожна з них завершувалася або  іґноруванням, або недовірою, або й першим, і другим. Але що постійно виявляється – це те, що неоднозначність терміну «геноцид» є важливою як для «цивілізаторів», так і «націоналізаторів».

Для «націоналізаторів» широта юридичного визначення геноциду дає змогу висувати звинувачення (дуже часто правильні), що конкретний злочин супроти їхнього народу мав геноцидний характер. Але привабливість цього терміну не в тому, що його можна правильно застосувати. Його принадність для «націоналізаторів» зумовлена популярністю асоціювання цього терміну з Голокостом. Чимало людей вірить, що геноцид означає те саме, що Голокост, а відтак «націоналізатори» можуть звести полемічні рахунки, назвавши злочин геноцидом. Але чому дехто дотримується помилкового уявлення, що Голокост був єдиним геноцидом? Бо так сталося завдяки «цивілізаторам», котрі наполягають на тому, що це поняття можна застосовувати виключно до Голокосту, аби запобігти таким порівнянням. Звісно, такі спроби захисту лише заохочують до порівнянь тих, хто хотів би бачити такий самий ореол довкола власних національних трагедій. Відтак треба поставити запитання: чому «цивілізатори» вважають, що Голокост (який з власне історичної точки зору був, безумовно, безпрецедентним) стане зрозумілішим при очевидно помилковому застосуванні юридичного терміна? Виглядає на те, що дослідникам Голокосту бракує доказів для ствердження його унікальності, тому вони шукають не-історичне підґрунтя для своїх поглядів. Якщо це справді так, то брак певності є чимось більшим за запрошення «націоналізаторів» послуговуватися поняттям «геноциду» при кожній можливій нагоді. Хай там як, згода між «цивілізаторами» та «націоналізаторами» щодо неуникненності терміну, явий вони самі зробили двозначним, дає суперечці змогу тривати нескінченно.  

З 1989 року «цивілізатори» мимоволі допомогли «націоналізаторам» утвердити паралельні історії жертв, що спираються на комеморативну зумовленість. Меморіальний музей Голокосту Сполучених Штатів і Яд Вашем у найбуквальнішому розумінні стали стимулом до створення міністерств пам’яті та нових історичних музеїв, які нині є такими популярними і добре фінансуються у більшій частині Східної Європи. Науковці та куратори не прагнуть повторювати/відтворювати власні традиційні національні музеї, а радше відтворюють ефективні формати музеїв Голокосту. Вони вірять, що методи, використані для виокремлення Голокосту з історії, можна застосувати і до інших епізодів масового винищення та репресій у Східній Європі. Відтак комеморативна зумовленість не є лише проблемою для дослідників Голокосту через те, що породжує збіднені історії Голокосту; вона є проблемою ще й тому, що породжує збіднені  історії подій, які споріднені з Голокостом і які з ним порівнюватимуть. А це робить можливою інституалізацію зручної суперечності між «цивілізаторами» та «націоналізаторами».

Історія по колу

Комеморативна зумовленість – плутанина між теперішнім резонансом і минулою силою – позбавляє історію властивого їй предмета. Пояснення Голокосту зациклюється: це вже не пошук термінів, що передали б жахіття, пережиті євреями, та понять, які пояснили б німецьку політику загалом, а нерефлексивне вставлення нинішнього здорового глузду (common sense) в прогалини історичного вираження та розуміння. Звісно, баланс між теперішнім і минулим утримувати завжди важко; а знаходити його – справа істориків. Але це завдання стає недосяжним, коли комеморативний імпульс теперішнього часу плутають із самим минулим, і те, що найзручніше представити, стає тим, що найлегше доводиться. Відтак, у нас не лишається серйозних пояснень, а лише емоційні розмірковування. Через комеморативну зумовленість межі історії починають визначатися межами співчуття, яке, своєю чергою, стає цінним товаром. Описи епізодів масових убивств поза Голокостом, за висловом Омера Бартова, «стають на заваді співчуттю».

Під час Другої світової війни євреї знали про убивство німцями радянських військовополонених. Але хто увічнить пам’ять тих трьох мільйонів жертв нацистського свавілля? Ніхто, бо ті жертви не належать до комеморативної спільноти. А позаяк про них не пам’ятають, вони не включені до синтетичних історій Голокосту, хоч їхній досвід нерозривно пов’язаний із адекватним поясненням останнього. Їхня доля спонукає нас взяти до уваги нацистські плани східної політики: створення расової імперії шляхом заморення голодом та виселення мільйонів людей. Ці плани дозволяють зрозуміти, навіщо німці окупували терени, де мешкали євреї. Досвід радянських військовополонених також підтверджує тезу про переважання нацистських ідеологічних аргументів у винищенні євреїв. Коли німецькі плани зіткнулися із запеклим радянським спротивом, Гітлер надумав використати полонених слов’ян як робочу силу, водночас пришвидшуючи «Остаточне вирішення» таким чином, що останнє перетворилося на Голокост. Чимало радянських військополонених досвідчили голод двічі: не тільки у жахливих німецьких таборах 1941 року, а й на Радянській Україні 1933-го. Їхні життя нагадують нам про проблематику модернізації, імперії та політичної економії, що їх варто брати до уваги, аби збагнути Голокост. Ці категорії годі увічнити, тому що вони не є минулим. Вони є сучасним – і саме тому про них варто пам’ятати.

Авторизований переклад з англійської Роксоляни Свято під науковою редакцієюЮрія Рубана 
Вперше опубліковано в: Modernism/modernity. – vol. 20. – № 1. Текст англійською доступний за адресою: http://www.eurozine.com/articles/2013-06-06-snyder-en.html
Дякуємо Авторові та редакції Eurozine (www.eurozine.com) за згоду на публікацію українського перекладу.

© Timothy Snyder / Modernism/modernity, Eurozine

* Подвійний переклад англійської назви «Commemorative casuality» має на меті підкреслити властиву оригіналові двозначність. Прим. ред.      

Цей текст постав на основі трьох лекцій, прочитаних у центрі Вудро Вілсона у Вашинґтоні, Кембриджському та Принстонському університетах; я вдячний Владіміру Тісманеану, Рорі Фінніну та Яну-Вернеру Мюллерові за запрошення.

В першій частині «Penser la Révolution française» (Paris: Collection Folio/Histoire, 1978).

В її лекціях 1965 року в New School for Social Research, виданих у збірці: Über das Böse: Eine Vorlesung der Ethik (Munich: Piper, 2007).

Зокрема: Ian Kershaw. Hitler: A Biography. New York: W. W. Norton, 2008; Peter Longerich. The Unwritten Order: Hitler’s Role in the Final Solution. Stroud: Tempus, 2001; Peter Longerich, Heinrich Himmler: Biographie. Berlin: Siedler, 2008. Також див. мій огляд праць Лонґеріха в «New York Review of Books» від 23 червня 2011, 54−6 // http://www.nybooks.com/articles/archives/2011/jun/23/new-approach-holocaust/  

Raul Hilberg. The Destruction of the European Jews. New Haven: Yale University Press, 2003. у 3 томах; Hannah Arendt. The Origins of Totalitarianism. New York: Harcourt, Brace, 1951.

Зокрема, та не лише: Michael R. Marrus, Robert O. Paxton. Vichy France and the Jews. New York: Basic Books, 1981.

Досі неоціненними англомовними вступами до «Historikerstreit» є такі тексти: Peter Baldwin (ed.). Reworking the Past: Hitler, the Holocaust, and the Historians’ Debate. Boston: Beacon Press, 1990; а також: Charles Maier. The Unmasterable Past. Cambridge: Harvard University Press, 1988. Також див.: Hans−Ulrich Wehler. Entsorgung der deutschen Vergangenheit? Munich: Beck, 1988.

Звичайна фактологічна проблема цього підходу в тому, що німецькі родини чудово знали про Голокост та інші злочини німців, зокрема й тому, що чимало з них мали від цього матеріальну вигоду. І хоча це у 1980-ті, без сумніву, було відомим для німців старших поколінь, це не було настільки ж добре задокументовано, як згодом.

Richard J. Evans. The Third Reich at War. New York: Penguin, 2009; Saul Friedländer. The Years of Extermination: Nazi Germany and the Jews, 1939−1945. New York: Harper Collins, 2007. Ці праці я розглядаю в «The New York Review of Books» (30 вересня 2010 та  3 грудня 2009).

Чудовий приклад порушення табу на це доволі звичайне спостереження – роздуми Яна Паточки (Jan Patočka) про Гуссерля в його аналізі відомого Гайдеґґерового інтерв’ю для журналу «Spiegel». Коментар до «Entretien avec Der Spiegel: Réponses et questions sur l'histoire et la politique» // Le Messager Européeen. – 1. – 1987. – S. 21−73.

Див. ширшу дискусію в «The New York Review of Books» від 23 червня 2011.

Daniel Jonah Goldhagen. Worse than War: Genocide, Eliminationism, and the Ongoing Assault on Humanity. New York: Public Affairs, 2009. Р. 358; Yitzhak Arad. The Holocaust in the Soviet Union. Lincoln: University of Nebraska Press and Jerusalem: Yad Vashem, 2009. Р. 89.

Розрізнення, яке я намагаюся провести між комеморативною та каузальною історією, великою мірою повторює поділ на методи Вольтера та Віко, запропонований Ісаєю Берліном у його кн.: Against the Current: Essays in the History of Ideas (Oxford: Clarendon Press, 1991. Р. 92).

Christoph Dieckmann. Deutsche Bestazungspolitik in Litauen 1941−1944. – Göttingen: Wallstein Verlag, 2011. Див. також мої рецензії в «New York Review of Books» (від 20 грудня 2012 та 21 червня 2012).

Важливу роботу щодо ролі ОУН в Голокості здійснили Іван-Павло Хима та Марко Царинник. Мої дослідження про українську та польську національні етнічні чистки див.: «The Causes of Ukrainian−Polish Ethnic Cleansing, 1943» // Past and Present. 179. 2003. Рр. 197−234; «The Life and Death of West Volhynian Jews, 1921−1945» / Ray Brandon and Wendy Lower (eds.). The Shoah in Ukraine: History, Testimony, and Memorialization. – Bloomington: Indiana University Press, 2008. Рр. 77−113; відповідні розділи в працях: The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569−1999. New Haven: Yale University Press, 2003; та Sketches from a Secret War: A Polish Artist’s Mission to Liberate Soviet Ukraine. New Haven: Yale University Press, 2005.

В обов’язковій до читання і в усьому решта блискучій студії про «штетль» Єгуди Бауера довоєнну незалежність, де її не можна було проігнорувати, заперечували: «Польське суспільство розірвалося під тягарем власної корупції, економічного занепаду та безсенсовості» // Yehuda Bauer. The Death of the Shtetl. New Haven: Yale University Press, 2009. Р. 360.

Більшу частину своєї кар’єри я присвятив проблемі національної історії та національного міфу в Східній Європі. Тією чи тією мірою це було предметом чотирьох книжок, які передували моїм «Кривавим землям» («Bloodlands»).

Назва книжки Ґросса «Сусіди» («Neighbors») англійською має значення, якого бракує в польському оригіналі. В англійських перекладах Біблії Левит (19:18) наказує нам любити наших «neighbors» (укр. «ближніх» – прим. пер.) як самих себе. В Євангелії від Луки, в притчі про Доброго Самаритянина, Ісус називає ближнім того, хто виявляє милосердя, і це, звісно, саме те, чого поляки в Єдвабному не зробили. Цієї болісної іронії немає в польському варіанті назви, адже «sąsiedzi» – не те слово, яке використовують у польських перекладах Левита та Луки (польською це «bliźni»).

Звернення до однієї рекомендованої книжки вирішило б цю проблему: Paul Robert Magocsi. Historical Atlas of Central Europe. Seattle: University of Washington Press, 2002.

Книжки Яна Ґросса з’являються англійською, як і праця Барбари Енґелькінґ та Яцека Леоцяка: Barbara Engelking, Jacek Leociak. The Warsaw Ghetto: A Guide to the Perished City. New Haven: Yale University Press, 2009. На увагу та переклад заслуговують із-поміж іншого такі праці: Marek Szapiro. Nim słońce wzejdzie. Dziennik pisany w ukryciu 1943−1944. Warsaw: Żydowski Instytut Historyczny, 2007; Barbara Engelking, Dariusz Libionka. Żydzi w powstanczej Warszawie. Warszawa: Polish Center for Holocaust Research, 2009; Adam Pulawski. W obliczu Zagłady. Rząd RP na Uchodzstwie, Delegatura Rządu RP na Kraj, ZWZ−AK wobec deportacji Żydów do obozów zagłady (1941−1942). Lublin: IPN, 2009; Jan Grabowski. Judenjagd. Warszawa: Polish Center for Holocaust Research, 2011; Barbara Engelking. Jest taki piękny, słoneczny dzień... Warszawa: Polish Center for Holocaust Research, 2011

Джерело: http://muzejew-news-ru.16mb.com