«Будьте сильними та відважними!»: жінки під час Голокосту

… Історику майбутнього доведеться присвятити відповідну сторінку єврейській жінці на війні. Вона займе важливу частину в історії єврейського народу за свою сміливість і стійкість. Завдяки їй тисячі сімей змогли подолати страх тих часів»
Іммануель Рінгельблюм, історик, завідуючий документацією по Варшавському гетто

Чому важливо розглядати долю єврейських жінок в роки Голокосту як окрему тему? Адже ставлення до них було таким же, як і до євреїв-чоловіків.

Це питання поставили вперше на початку 80-х років минулого століття, коли тільки приступили до дослідження цієї теми. Найкращу відповідь на це питання дала американська вчена Мирна Гольденберг, яка сказала: «Те ж пекло, різні жахи».

Звичайно, єврейські жінки підлягали знищенню як єврейки, а не як жінки. Але життя в гетто, шлях до газових камер вони проходили і проживали інакше, проявляючи мужність і терпіння. Саме тому темі жінок під час Голокосту присвячено багато книг. Однією із таких книг є навчальний посібник «Жінки і Голокост: мужність і милосердя» (ООН, Нью-Йорк, 2011). У цій статті ми спробуємо коротко передати зміст посібника, показавши наскільки важливою була роль жінки під час трагічних подій минулого.

Рішучість

Здатність жінок адаптуватися, швидко облаштовуватися, їх мужність та рішучість – це лише деякі з чудових явищ Голокосту. Ірена Лібман (народилася в Лодзі, Польща, в 1925 році) написала в своєму свідченні, представленому меморіалу «Яд ва-Шем»: «З якого магічного джерела черпала сили моя мати для всього цього? Це повинна бути якась величезна, прихована сила, сила любові і сила приголомшливоїволі, щоб вистояти і зберегти нас».

Справа в тому, що Голокост перевернув сімейний уклад єврейської сім’ї. Оскільки єврейські чоловіки, сини і батьки були арештовані та депортовані, на жінок в сім’ї (починаючи із проживання в гетто) лягла велика відповідальність. Матері були змушені вести щоденну боротьбу за виживання. Ця боротьба була пов’язана, головним чином, із забезпеченням продуктами харчування, роботою, наполегливими спробами зберегти життя членів своєї сім’ї. Такі зміни призвели до зсуву традиційних гендерних ролей, в результаті чого жінки взяли на себе нові ролі і були змушені зустрітися з надзвичайними ситуаціями, з якими їм не доводилося зустрічатися раніше, проявляючи рішучість та мужність.

Хана Аброцька (народилася у Варшаві, Польща, в 1932 році): «В гетто мати проявила всю свою винахідливість. Мати, яку я ніколи не бачила на кухні до війни, яка ніколи не прибирала, не прала, не чистила і не мила посуд голими руками, зціпивши зуби і йдучи на великий особистий ризик, підтримувала чистоту в нашій квартирі».

Лідерство

«Благословенний сірник, що тане в полум’ї, яке народжується.
Благословенне полум’я, що горить в тайниках серця.
Благословенне серце, яке зупинилося в бою.
Благословенний сірник, що тане в полум’ї, яке народжується»

Ханна Сенеш

Цей вірш був написаний 23-річною угорською єврейською дівчиною Ханною Сенеш, членкинею групи парашутистів, надісланої з Палестини для проведення рятувальних операцій в окупованій нацистами Європі. Хоча шанси на успіх були невеликі, вона вважала, що група буде символом надії, надихаючим і підвищуючим моральний дух євреїв Європи. Ханна був схоплена нацистами під час перетину кордону Угорщини в 1944 році, піддана тортурам і розстріляна.

Ханна була однією з багатьох жінок, які брали на себе ролі лідерок. Ці жінки надихали своє співтовариство і були джерелом сили та надії тоді, коли це було найбільш необхідно. Вони очолювали громади і соціальні групи, вони управляли безкоштовними столовими та центрами денного догляду за дітьми, вони приносили полегшення від тягот дня чоловікам, жінкам і дітям.

Окрім того, кожного разу, коли це було можливо, жінки очолювали роботу з організації культурних заходів для підняття настрою і зміцнення почуття спільності. У той похмурий час було вкрай необхідно, щоб існували хоча б якісь ознаки нормального життя, такі, як мистецтво, музика і театральні постановки, які могли відвернути від постійної тривоги і відчаю. До війни Вава Шоенова (Нава Шаан) була відомою театральною актрисою в Празі. У липні 1942 року вона була депортована в гетто Терезин, в якому продовжила виступати, ставити спектаклі, а також створила театр для дітей та молоді. Жінка, що пережила Терезин, сказала Шаан кілька років по тому: «Я зобов’язана Вам своїм дитинством … Я була Вашим «світлячком» і це стало найкращим спогадом мого дитинства. Я бігала по сцені і співала: «Весна прийде». Для мене це було більше, ніж Ви можете собі уявити. Там, у важких умовах, Ви створювали чудові миті для дітей».

Милосердя

У світі загального падіння моралі існувала невелика меншість, яка проявила незвичайне милосердя і співчуття в захист людських цінностей. Це були Праведники народів світу. Більше половини із них становили жінки.

Праведник народів світу – це офіційне звання, що привласнюється «Яд ва-Шем», організацією щодо увічнення пам’яті жертв та героїв Голокосту, від імені держави Ізраїль і єврейського народу неєвреям, які ризикували своїм життям заради порятунку євреїв під час Голокосту.

Ціна, яку рятівникам/цям довелося заплатити за свої дії, варіювала від відправки в табори до страти. Звернення до населення з попередженням не чинити допомогу євреям були розміщені всюди. Багато з тих, хто зважився надати притулок євреям, були змушені пожертвувати своїм звичайним способом життя, почати жити в підпіллі, боячись своїх сусідів і друзів. Більшість рятівників були звичайними людьми і саме їх людяність нас зворушує та служить нам прикладом.

Елізабет Гедвіга Лея була однією з таких рідкісних людей. Вона була польською католичкою та етнічною німкою. Жінка працювала нянькою трьох дітей в єврейській сім’ї. Свого часу, вона допомогла цій сім’ї втекти в Угорщину. Елізабет робила все можливе, щоб зберегти дітей, навіть висвітлювала волосся Лілі і навчала дітей християнським звичаям з великим ризиком для власного життя. У 1944 році Елізабет арештували та відправили у концтабір.

Самовідданість

Під час життя в гетто жінки бралися за різну роботу. Багато із них прагнули виконувати громадські функції, які включали в себе надання допомоги і прояв турботи про інших. Жінки управляли безкоштовними столовими, дитячими будинками та створювали мережі для догляду за літніми людьми. Вони працювали вчительками і виховательками дітей, батьки яких були депортовані або мобілізовані на примусові роботи. Жінки доглядали за іншими жінками, які більше не могли піклуватися про себе і свої родини. Вони працювали лікарками і медичними сестрами в гетто, у партизанів і в таборах.

Жінки знаходили в собі силу духу, щоб, як і раніше, любити дітей, піклуватися про них аж до самої смерті і приймати такі рішення в їхніх долях, з якими людям ніколи не доводилося зустрічатися раніше. Деякі матері йшли на смерть зі своїми дітьми, хоча могли б зробити інший вибір. Рабина Ісраеля Меіра Лау його мати віддала за секунду до того, як їх посадили в поїзд. Він пише: «Розлуку з матір’ю осягнути неможливо; пов’язані з нею страждання проникають в усі куточки душі на все життя. І я не відразу зрозумів, що, передаючи мене Нафталі [його брату], мама врятувала мені життя».

Втративши свої сім’ї, люди знаходили деяку втіху в турботі про інших. Вони ризикували своїм життям і здоров’ям, доглядаючи за заразними хворими та дітьми в притулках. Багато йшло з дітьми на смерть, хоча могли б і врятуватися. У міру того, як ситуація погіршувалася, вони працювали в поті чола і не дозволяли фізичній слабкості взяти верх над собою. Стефанія Вільчинська була заступницею доктора Януша Корчака. Разом вони керували роботою варшавського єврейського притулку для сиріт. У листі, надісланому до друзів в Палестину, вона писала: «Мої дорогі, у нас все добре. Я трохи працюю в притулку, а основну роботу виконує Корчак. Я не приїхала, тому що не хочу їхати без дітей». Вільчинській і Корчаку запропонували не йти за депортованими дітьми, але вони відмовилися і разом з ними відправилися в газову камеру.

Мужність

Єврейські жінки відігравали важливу роль в різних заходах опору. Це було особливо характерно для жінок, які брали участь в соціалістичному, комуністичному або національному молодіжному рухах. У Польщі жінки служили кур’єрками, які доставляли інформацію в гетто. Іммануель Рінгельблюм писав в щоденнику в травні 1942 року про єврейських кур’єрок: «Ці героїчні дівчата, Чайке та Фрумке, являють собою тему, гідну пера великого письменника. Вони сміливо їздять туди і назад по містах і селищах Польщі […] Вони наражаються на смертельну небезпеку кожен день […] Без всякого нарікання, не вагаючись ні хвилини, вони беруть на себе і виконують найнебезпечніші доручення […] Дівчата йдуть на це добровільно […] Ніщо не стоїть у них на шляху. Ніщо не утримує їх […] Скільки разів вони дивилися смерті в очі? Скільки разів їх заарештовували і розшукували? […] Історія єврейської жінки стане славною сторінкою історії єврейського народу в період цієї війни».

Багато жінок тікали в ліси східної Польщі і Радянського Союзу та служили в бойових партизанських загонах. Жінки навіть відігравали важливу роль у французькому (і французько-єврейському) опорі.

Деякі жінки навіть були керівницями або учасницями організацій опору в гетто. Інші брали участь в опорі в концентраційних таборах. В Аушвіці п’ять єврейських жінок із загону металургійного заводу «Вайхсель Юніон Верке» – Алла Гертнер, Регіна Сафірштайн, Естер Вайцблум, Роза Робота і одна жінка, ім’я якої невідоме (можливо, це Фейга Сегал), – доставляли порох, який учасники єврейської зондеркоманди (спеціального підрозділу) в Аушвіці-Біркенау використовували для вибуху газових камер і знищення кількох тюремних охоронців під час повстання в жовтні 1944 року.

Ноа Зеблудовіч, що був учасником єврейського підпілля в Аушвіці, написав у своїх мемуарах про глибоку вдячності Розі. Він згадав її останні адресовані йому слова після її арешту, коли вона заявила, що не шкодує про те, що зробила, і про те, що їй випав жереб померти. У записці, що призначалася для її товаришок, яку Роза віддала йому, містився заклик: «hazak ve-amatz (Будьте сильними та відважними)!».

Сила волі

Саме поєднання особливих обставин і сили волі допомогли багатьом жінкам пережити Голокост і заново вибудувати своє життя. Більшість людей, що вижили, втратили все під час війни – сім’ї, будинки, громади, майно, професію, мову і культуру. Діти позбулися дитинства, освіти та надії. Вони втратили віру в людей і в світ. Здавалося б, простіше віддатися гіркоті втрати і печалі, ніж знайти силу волі, щоб йти далі, але багато людей, що вижили зробили це. Вони вирішили створити нові сім’ї, освоїти нові професії і навчитися любити та бути щасливими знову, як правило, в іншій країні.

Деякі жінки, які пережили Голокост, прожили життя, повне звершень і слави, ставши художницями, письменницями, актрисами, вченими, філософинями тощо. Одна з таких жінок – польська єврейка Наталія Короп (уроджена Вайсман). У віці 18 років вона дебютувала в Берлінському філармонічному оркестрі. Під час війни вона була відправлена ​​в концентраційний табір Краків-Плашув, де її музичне обдарування врятувало їй життя, бо вона грала для начальника табору, а потім вижила в Аушвіці. Після війни Короп продовжила виступати в Краківському філармонійному оркестрі. Вона згадувала про те, як хотіла показати нацистам, що вона незламна.

Яфа Харт, що пережила Аушвіц та втратила всю свою сім’ю під час війни, написала на славу жертв Голокосту: «[…] Я думаю, що перемога стане більшою, якщо Ви зможете знову стати людиною, що має цінності, особистістю […] Ми, які пережили Голокост , заслуговуємо вдячності. Тому що [враховуючи] все те, через що ми пройшли, звідки ми прийшли і що бачили, нам вдалося дати початок новому поколінню, жити і внести свій вклад […] Тому що у нас була сила довести, що ми не зломлені; що ми змогли будувати на руїнах».

Рішучість, лідерство, мужність, самовідданість, милосердя та сила волі – саме такими були єврейські жінки під час Голокосту! Ми маємо вшановувати пам’яттю кожну із них! Пам’ятаємо про минуле заради мирного майбутнього!

Джерело: сайт проекту "Кешер"