На відкриття музею Полін у Варшаві

Моше Росcман в книзі «Наскільки єврейською є єврейська історія» писав, що ті єврейські туристи з Ізраїля і Штатів, які приїжджають в Польшу, шукають лише і виключно досвід Голокосту. Бо Польща для них, так само як і Україна, це місце великої трагедії і нічого більше. Польща, як і Україна, мала свій складений десятиліттями образ в пам’яті нащадків єврейських емігрантів, такий собі коктель сімейних спогадів, фільмуEverything is illuminated і Голокосту. Єврейські туристи, які приїжджали до Польщі, чи до України, шукали і знаходили вже існуючі в своїй уяві образи – затопленні в сміття і зелень руїни синагог і кіз на столітніх мацевах. Зрештою, і самі гіди показують їм те, що від них вже очікують наперід. Ми всі маємо свої уявлення про місце куди ми їдемо, за ці уявлення ми і платимо гроші, які і фірми і гіди чесно відпрацьовують.

Досвід Голокосту має першість в історії євреії Польщі і України. Чи не кожна розбита синагога, кожна розсипана мацева, зрештою, і саме існування цих самих єврейських туристів не є цьому підтвердженням? Лише красномовство гіда може вималювати на облетілій штукатурці синагоги картини утопічного штетлу, де всі одна велика єврейська щаслива сім’я. (Звичайно, штетл не був ні раєм ні утопією,  його суспільство було динамічним, складним, з власними конфліктами і викликами. Просто, коли стоїш на розвалинах синагоги, природньо хочеться сказати щось розрадливе.)

Восени цього року у Варшаві відкрився Музей єврейської історії Полін, метою якого була зміна домінуючого наративу Голокосту.  Цей проект був і є лише одним в низьці ініціатив підтриманих польським урядом по висвітленню єврейської історії для публічній презентації. Зміна наративу, в цьому випадку, не означає витіснення попереднього, а створення більш комплексної картини різних досвідів.

Музей заслуговує окремого посту, але якщо коротко, то уявіть, що ви потрапили  у велику інтерактивну гру, дитячу книгу де ви і герой і автор. В музеї майже немає оригінальних експонатів: одна середньовічна єврейська монета, але в симуляторі ви можете скомпонувати і виклепати власну монетку; інтерактивна карта Європи просить вас, єврейського купця, прокласти свій власний торговий шлях, розкласти на ятках разнобарвний крам; старовинні текстиЗохару ви можете листати з ходу на планшетах. Відвідувачі музею пересуваються по залу постійно чимось займаючись, діючи більш ніж розглядаючи. Такий спосіб подачі інформацію дуже легкий для сприйняття і запам’ятовування, вся експозиція – це велика книга-розмальовка. Але малюючи, клепаючи монетки, читаючи кабалістичні книги, торгуючи спеціями, ви отримуєте досвід єврейської історії як тяглості, де події вплетені в історичний контекст епохи, і немає щось менш чи більш важливого. Вся композиція складена таким чином, що ви не можете перескакувати через епохи, ви не можете проминути Золотий вік польського єврейства 16 століття і перейти відразу до Голокосту. І сама зала присвячена Шоа виводить вас в другу половину 20 століття, і ви бачите, що історія польських євреїв не закінчилась погромами1946 року, що єврейські громади в Польщі продовжували існувати і надалі.

Це приклад того, що держава може впливати на зміну колективного досвіду. І це не є підміна одного міфу іншим – всі праведні світу і України і Польщі не зможуть заперечити існування Голокосту і Золотий вік польського єврейства не зітре різанину євреїв козаками Хмельницького. Але це успішна, з огляду на відвідуваність і резонанс, спроба створти більш комплекстну картину історичного досвіду, в простий спосіб інтерактивної гри, показати багатовимірність історії.

Українські краєзнавчі музеї ніяк, взагалі ніяк, не формують новий досвід, навіть у власної оригінальної цільової групи – школярів. Розглядаючи викопані  з болота сандалети якогось русича, для дітей сприймають їх як просто брудні рештки взуття. Єкспозиції присвячені історії євреїв, якщо вони взагалі є, мають більш характер «для галочки» із залізною аргументацією про брак фінансування. Фінансування очікується від тих, кому така єврейська експозиція потрібна, а потрібна вона, на думку працівників цих музеїв, самим євреям, бо це –  їх історія.Натомість єврейські туристи отримують ще одне підтвердження  того, що ця земля давно стала для них чужою і ворожю, і з цим повертаються додому.

 Сьогодні українська держава, як і раніше, не бачить потреби у зміні цього історичного досвіду для  сучасних євреів. Спроби показати історію в більш комплексному вигляді існують на рівні небагатьох недержавних організацій. Громадська ініціатива звичайно важлива, і саме вона першою вловлує коли приходить час на зміни суспільного дискурсу, але підтримка такої ініціативи повинна мати державне значення. Недаремно, на відкриття музею Полін було запрошено перших осіб Польщі і Ізраїлю. В такий спосіб статус інформації представленої в музеї вивищується і набуває значення офіційної позиції держав в цьому питанні. В цьому випадку, це означало не лише визнання  необхідності формування нового історичного досвіду, а і цілком конкретна державна підтримка процесу.

Можливо, сьогодні наша держава, як ніколи за останні роки, відкрита до змін. Можливо, це буде час змін і у формуванні дискурсу історії євреїв в Україні. Можливо, колись мені більш не доведеться, стоячи на руїнах синагоги, розповідати групі єврейських туристів, що не все було завжди так погано, а взяти і піти з ними до музею, де ми, наприклад, стали би на хвилинку учнями бродівського клойзу, як одного з центрів вивчення Каббали в Європі, зліпили би собі на симуляторі Голема...

Домініка Ранк

http://uamoderna.com/