Ліор Даян: Мені не здається правильним замовчувати політичну позицію через страх втратити читачів

– Я звик, що мене відразу питають про сім’ю. Навіть зараз, коли ми маємо наче говорити про сучасну ізраїльську літературу, все ж очікував запитань про мою родину. До речі, ця історія тісно пов’язана з Україною. Наприклад, нещодавно Ніколь Райдман, відома в Ізраїлі бізнесвумен, приїжджала до Одеси, і перша ж жебрачка, яка дізналася, звідки Ніколь, стала розповідати їй про одеське минуле Моше Даяна, одного з найвідоміших ізраїльських політиків і мого дідуся. Він справді має українське коріння, але зв’язок з Одесою в нього доволі побіжний. Його батьки піднялися на борт корабля в Одесі й відпливли звідти до Палестини, а родом вони з маленьких українських містечок на заході. Здається, Одеса разом із її жебраками перебрала повну монополію на право називатися містом Моше Даяна. Але не хочу відволікати тебе і починаю відповідати як слухняний письменник.

У. Т.: Отже, сучасна література в Ізраїлі – це хто?

– Залежно від того, який період ми називаємо сучасним. Чи вважаються такі автори, як Амос Оз чи Меїр Шалев, сучасними, чи вже стали канонічними письменниками? Є ціла плеяда молодих успішних літераторів: Етґар Керет, знаний у нас і за кордоном, Орлі Кастельблюм та ін. І є минуле покоління: Амос Оз, Давід Ґроссман, Алеф-Бет Єгошуа, які для мене вже стали сучасною класикою. Існує певний список із десятка ікон. Але що стосується молодих письменників, то це передусім Етґар Керет, Саїд Кашуа.

У. Т.: А що стосується поезії?

– В Ізраїлі сучасна поезія – цілий світ, самостійний і драматичний. Вона майже не продається, але дивним чином це така бурхлива реальність, видається незліченна кількість поетичної періодики, з’явилися справжні угруповання, кожне з яких розвиває власний стиль і керунок. З одного боку, це ультрасучасні поети, дуже сміливі експериментатори, а з другого – більш класичні форма і зміст. Я не належу до того світу поезії. Що більше дорослішав, то біль­­ше віддалявся від поезії і переходив до прози. Але насправді кожна з цих груп поетів пов’я­зана з певним літературним часописом. Наприклад, два найсильніші – «Мааян» і «Гор», між якими розгортаються справ­­жні бої. «Мааян» – радикальне видання, все, що виходить під його протекцією, – це, як правило, дуже вільна та експериментальна поезія. Решта часописів більше спираються на класику.

У. Т.: Власне, що це – ізраїльська класика?

– Справді, мінус усього культурного життя в Ізраїлі у тому, що все дуже молоде, традиція як така ще не сформувалася. Але вже встигло вирости покоління класиків, як Амос Оз і Давід Ґроссман, яких уже знають у світі.

У. Т.: Ізраїльська культура – це така суміш західного і східного, різнокольоровий салат із відмінними за смаком інгредієнтами. Як це виражається в літературі?

– У певному сенсі наша література досі намагається знайти власний стиль, але не має розподілу на західну та східну, наприклад марокканську і польську. У нашій країні, приміром, справді існує феномен східної музики, але, хоч як дивно, той напрям виживає переважно завдяки підтримці ашкеназів, вихідців із Європи. Сьогодні ця музика перетворилася вже на загальнонаціональний символ. На мою думку, на друге і третє покоління ізраїльтян не дуже впливає походження батьків, вони насправді не надто оглядаються на традиції батьківського дому, а просто намагаються бути ізраїльтянами, відкритими до всього. І для сучасного читача не буде різниці між Алеф-Бет Єгошуа і Давідом Ґроссманом, де перший має східне походження, а другий – ашкеназ.

Чи, наприклад, візьмімо зовсім контрастну пару: Етґар Керет і Саїд Кашуа, ізраїльський араб. Між ними як письменниками для читача теж не буде жодної різниці. Саїд Кашуа дуже популярний, не пише арабською, як більшість ізраїльських арабів, тобто основна його аудиторія івритомовна. Він є своєрідним консенсусом. Це справді цікаво, бо, можу припустити, якщо молодий ізраїльтянин стикається із Саїдом Кашуа як людиною, напевне, виникають непорозуміння та суперечки. Але якщо він стикається з ним як письменником, такого не станеться. Бо в літературі цієї нетерпимо­сті просто майже немає. Є більш якісна література і менш якісна. Наприклад, я читаю Гоголя з його незнайомими мені реаліями: Іван Іванович, Іван Нікіфорович, Петербург, де жод­­ного разу не був, але це хороша література, тому вона зачіпає. Приміром, якщо Альона Кімхі, письменниця, репатріантка з Росії, напише про свої вражен­­ня, її також сприйматимуть, як і Яіра Асуліна, який напише про власне дитинство в марокканському домі. Якщо в музиці є певна залежність: «він слухає східну музику, він такий, як і я», у літературі цього поділу немає.

У. Т.: У поезії також?

– Ні, поезія тут кардинально відрізняється. Зараз саме точа­­ться палкі суперечки, люди май­­же вбивають одне одного, намагаючись пояснити собі й іншому, що таке поезія Близького Сходу, чи є такий окремий напрям. Але загалом література – це таки територіальні води, які не належать жодній зі сторін.

У. Т.: Навіть у сенсі політичної думки?

– Тут усе не так однознач­но. Наприклад, Амос Оз відомий своїми лівими поглядами, але він надалі залишається одним із найпопулярніших письменників, у той час як на посаду прем’єр-міністра в нас постійно обирають правих кандидатів. Але читають лівих письменників.

У. Т.: Ти також висловлюєш якусь політичну позицію?

– Я не вважаю, що це стосується літератури, це більше стосується мене як людини і громадянина. Мені не здається правильним замовчувати політичну позицію через страх втратити читачів. Підтримую ліву думку, не таку радикальну, як, наприклад, Амос Оз, але мене знають як ліво налаштованого автора. У своїй рубриці в газеті також цього не приховую. Наприклад, у музиці ніхто не висловлює своїх політичних поглядів, люди живуть страхом перед публікою. Письменники, виявляється, набагато хоробріші, ніж інші пуб­лічні люди.

У. Т.: Цікаво, чи є якась державна підтримка письменництва в Ізраїлі?

– Насправді централізованої фінансової допомоги письменникам у нашій країні немає. Єдине – є кілька літературних конкурсів, премій. Наприклад, премія прем’єр-міністра, її щороку отримують 10 письменників країни. Власне, це стипендія строком на один рік. Є ще кілька премій, і на цьому все.

У. Т.: Чи можна прожити в Ізраїлі авторові, який не має додаткового заробітку, тільки видає власні книжки?

– Є дві такі людини в нашій країні, та навіть їм це не вдається повною мірою. Наприклад, Амос Оз, який отримує у своєму видавництві щомісячну зарплату, але навіть він чи Ґроссман читає лекції в університеті, Меїр Шалев веде колонку в газеті. Насправді єдиний, кому це вдалося, – Етґар Керет, який займається тільки тим, що пише книж­­ки. Він дуже успішний автор і при цьому надзвичайно скромний. Нещодавно я випадково побачив, що на Amazon Етґар увійшов у десятку найпопулярніших авторів 2013 року.

Джерело: http://tyzhden.ua/World/123488