Юрій Андрухович і вісім екс-синагог

В дебютному випуску нової програми про українсько-єврейські взаємини «Зустрічі» — інтерв’ю з відомим українським письменником Юрієм Андруховичем. Юрій Андрухович працює над проектом «Вісім екс-синагог, або Етикетки для Йоганни», що стане частиною альбому берлінської фотохудожниці Йоганни Діль, котра знімає приміщення колишніх синагог.

Прослухати запис програми

Юрій Андрухович: у Львові, коли  я вчився в поліграфічному інституті, ми відвідували спортзал на вулиці Вугільній. Ось цей текст про львівській інтер’єр, це трохи моя власна історія — цю синагогу я відвідував кілька років, іноді 2 на тиждень, проте не з ритуальною потребою, я не знав, що це синагога, чи знав? Що я собі тоді думав про цю залу – чому вона така?
Скажімо, ці височезні арковидні вікна, чому вони такі? Невже я вірив, що це спортивна зала, по якій ми бігаємо, ходимо навприсядки, ганяємо власні тіні, пітніємо і дихаємо — завжди була лише спортивною залою? О, неуважносте, тобі немає ніякого діла до таємниці! Ти навіть не підозрюєш її близької присутності! Чому вулиця Вугільна, з якої доби це вугілля, з яких допотопних лісів, з яких покинутих згарищ? Я не ставив собі запитання, я грав у волейбол – це гра, яка вимагає скоординованої уважності, о, неуважносте, м’яч над сіткою – об’єкт поклоніння і жертва, його треба змусити впасти на полі суперника, дивишся тільки на нього, він літає. Тут не до хасидів, не до їх зібрань ,про які ти не здогадуєшся. Хасидській, тут? Де стільки дівчат, в обтислих трико, спітнілих дівчат, о, яко ви Глансере, пробач. У тебе відібрано дім, але гірше навіть те, що забуто, про те, що його відібрано. Забито про тебе і про всіх, які тут молилися, забуто назавжди, забуту на довгі роки, забуто, допоки на мене летить м’яч, я відбиваюсь знизу, з руками в замок, чорт забирай засильно – м’яч вистрілює вгору, його траєкторія зовсім фатальна, це не вікно, це світ розсипається в друзки, яко ви Глансере, я не хотів! Я не знав.
Ось інший відомий об’єкт, більш відоміший ніж спортивна зала поліграфічного інституту – це кінотеатр у Чернівцях, який називається «Чернівці». Початково це була розкішна реформована синагога громади, протилежної ортодоксам. Це були представники найрафінованішого чернівецького міщанства.
З усіх релігій найважливіша для нас – кіно, саме тут відбувалися містичні появи Іви Монтана, Алена Делона, Фернанделя, Фантомаса. Цей шалений світ породив Лимонадного Джо і Софі Лорен, з усіма її шлюбами та розлученнями. Він був не тільки кольоровий, а й широкоформатний, ніби «Вірна рука — друг індійців», що збирав касу втричі більшу ніж «Війна і мир». «Спартак», Гойко Мітіч і Віннету давали фору епопеї визволення, не кажучи вже про «Солдатів свободи». «Табір ішов у небо», «Сибіріада» не йшла у жодне порівняння з «Танцівником Диско», великі гонки переходили у великі маневри, Клеопатра мала ім’я не Елізабет, а П’єр Рішар  - Депардьє. Бельмондо, сеньор Робінзон, Радж Капур ставали патріархами і пророками. Це була епоха «Жовтневого», великі часи синагоги.  Потім настали «Чернівці», дивно, міський кінотеатр з назвою такою ж як місто. Чому не Відень, не Бухарест, не Київ, у решті решт. Жінки сиділи окремо на галереях, чоловіки внизу і всім було видно «Ковчег», мармурова пам’ятна дошка у вестибюлі засвідчувала візит Франца Йосифа. Темпель був приречений на широкий формат і кольоровість. Мавританським було все – це такий стиль, стиль богатих і реформованих євреїв.

Ірина Славінська: ці тексти про різноманітні  переобжиті внаслідок  зміни суспільних ладів в Україні синагоги. Писання про них це для вас щось природнє, це тема яка вас цікаве, це все ж це спеціальна дослідницька робота, яку ви обрали?
Юрій Андрухович: це як завжди експеримент, намагання щось іще інакше зробити і тут мене перед усім приваблює те, що це тексти допоміжної функції, не вони цю книжку визначають, вони для неї просто створюють ще один відтінок, тому що в цій книжці насправді панують знімки Йоганни Діль. Це її велике  дослідження, її великий проект, та це її цілеспрямовані, зорганізовані подорожі. А в мене це якісь випадкові вкраплення, десь там колись зі мною щось трапилась із якимось приміщенням, через десятки років з іншим. І деякі з тих, що виникають на її фотороботах, вони виявляються теж десь траплялися мені в житті, тільки я не обирав цього маршруту таким чином, щоб потрапити до синагоги, а дуже часто я навіть не здогадувався, що вона там була. І це зіткнення, такого ніби цілеспрямованого пошуку з її боку і абсолютно випадкового, дещо розгубленого потрапляння з мого, це, мені здається, може цікаво спрацювати в цій книзі.

Ірина Славінська: ось ця історія, що описана в тексті  одній із чернівецьких синагог, історія про таке пробігання повз, без усвідомлення того, що там щось знаходиться, мені чомусь здається, що це така характерна метафора для говоріння про єврейську культуру в Україні. Дуже часто мені здається, що ми проходимо крізь неї повз, просто не усвідомлюючи цього. Чи згодні ви з цим?
Юрій Андрухович: так, абсолютно з цим згідний, тут, мабуть варто трішечки зануритися в історичні реалії. Українське єврейство, нині можна   так його називати, тобто ті, хто населяв теперішню Україну – представники тодішнього іудейства – це переважно все-таки були не надто заможні спільноти. Там, де вони дійсно досягали якихось визначніших, перед усім майнових фінансових позицій – це можна сказати Київ,  Одеса, сьогоднішній Дніпропетровськ, можливо частково Харків, але переважно це містечкові. Біднота, можна її назвати культурний прошарок, якихось мавзолеїв, монументів, чогось помітного після себе не залишає. У нас нема такого явища як золота синагога в Берліні, якщо говорити про Відень, Париж та Прагу, з її середньовічними єврейськими цвинтарями, то безумовно там, на заході воно досягало таких ось монументальних вимірів, де не помітити цього не можливо.
Натомість євреї України маскувалися і можливо погроми спрацювували не останню роль, а погроми це не тільки явища 20 століття, тут і Хмельниччина і Коліївщина і багато інших епізодів історії. Тобто мені здається, вони намагалися влаштувати своє життя згідно з ритуалами, звичаями, але якомога непомітніше – будь-яка позолота, монументальність викликала би бажання погрому. Тому, коли це перейшло через розпад ,руйнацію, занепад і т.д. воно стало, мабуть, ще непомітніше. І тому нам так складно нині на цьому зосередитись, окрім того в нас немає таких бабусів і дідусів, які би про це розповідали, бо вони переважно не євреї, вони розповідали нам про якісь другі пам’ятки, не про ці.

Ірина Славінська: як по вашому —  в сучасній Україні є оця потреба чи відчуття того, що можна було би спробувати трохи більше побачити цієї невидимої культури, яка звикла ховатися?

Юрій Андрухович: мені здається, що це було б таким захоплюючим завданням, якимось культурологічним, тобто навколо цього можна було б мобілізувати по-перше, дуже різнобічні культурні напрямки і не тільки архітектурна реставрація, але і якась реанімація у широкому сенсі, тобто і музика і перформанс, і поетичне слово. Власне, якісь прагматичні рішення, наприклад, врази збільшить притік туристів, ми зараз перебуваємо в Івано-Франківську, де, власне, не така далеко звідси наша синагога, яка теж впродовж довгих десятиліть мала інше призначення, скажімо, була актовим залом медичної академії. Поруч із нею надзвичайно цікавий сучасний, але і той же час стилізований готель-музей, він називається «Під Темплем». Так от це один із проявів такого просто патріотичного мислення, відновлювати сліди наших євреїв, не віддати їх забуттю. Тому врешті-решт це цілі покоління людей, в яких не було іншої землі крім цієї, звичайно в них була «обітован», але де ж вона,десь у вимірі швидше релігійному, ідеалістичному, тобто це є значною мірою наш   обов’язок, для того, щоб якось краще бачити, структурувати себе, хто ми є такі сьогодні — ми повинні всі прогалини заповнювати і максимально багато реанімувати.

Ірина Славінська: а у вас особисто в біографії є історія взаємин, наприклад з українським єврейством, або, можливо, з якою-небудь іншою країною?

Юрій Андрухович: я народився на світ, коли було вже навколо радянське. Українське радянське, можна його сьогодні так називати.

Ірина Славінська: плюс я розумію політика антисемітизму все ж таки в СРСР була.

Юрій Андрухович: вона була приглушена, не могли ж її якось відверто виражати. У цьому місті, на його околицях є штучне озеро, його відкрили десь наприкінці 50-х років. Пізніше я дізнався, що це місце де нацисти розстрілювали масово євреїв, тобто їх за різними підрахунками було знищено 100 тисяч. Це аналог Бабиного яру,безумовно, гетто, яке тут було, поповнювалося мешканцями інших регіонів, тому що сам Станіслав на ті роки не мав загалом 100 тисяч мешканців усіх національностей та віровизнань, а тут тільки євреїв було понад 100 тисяч знищено. В радянські часи чомусь вирішили затопити це озеро, на мій погляд це якесь покривання злочину. Натомість там поруч єврейський цвинтар і там був пам’ятний знак про ці розстріли, але ось у цьому вся радянська політика – там був текст, досі пам’ятаю, що «тут фашистко-німецькі загарбники знищили понад 100 тисяч радянських громадян» і все, більше нічого не було сказано. І тільки починаючи з 1992 року усе більш-менш стало на свої місця – єврейська діаспора почала активно працювати з цим місцем і зараз там нові пам’ятні знаки, з написами івритом, англійською та українською мовою, де все називається своїми іменами, а не якісь там абстрактні радянські громадяни. То це ось мій особистий  дотик, бо я дуже полюбляв в роки, коли ще був молодим поетом, такі романтичні меланхолійні прогулянки в тому місці, там є де погуляти.

Ірина Славінська: як поєднати з одного боку в сучасній Україні формування політичної нації, про які всі говорять і  водночас різноманітність культурну, яку неможна закреслити. Радянський громадянин, який забув, хто за тим громадянином, український громадянин, що забув про його походження, як це скласти до купи?

Юрій Андрухович: я впевнений що можна, що це почало складатися якось об’єктивно, коли наше суспільство, десь починаючи із нового тисячоліття, поставило собі оце завдання. Бо я впевнений, що це не політики поставили завдання, а  суспільство дозріло до того, щоб стати сучасним, цивілізованим, відкритим, демократичним. Таке завдання не може обійтися без органічного вирішення цього поєднання, в ньому немає якогось антагоністичного протистояння, воно насправді будує подвійні містки, з одного боку апелюючи до цих етнонаціональних витоків воно перекидає містки в минуле і в той же час містки в майбутнє.

http://hromadskeradio.org/