В’ячеслав Ліхачов: Путіну нема що робити в «Аушвіці» зараз

Російська пропаганда називає українців фашистами, понад півроку західна преса розшукує нацистів і антисемітів на Майдані та серед бійців добровольчих батальйонів. А тим часом нещодавно в процесі над вбивцями адвоката Станіслава Маркелова та журналістки Анастасії Бабурової з російської фашистської організації БОРН («Бойова організація російських націоналістів»)з’ясовується не лише, що вони відрубали голови заробітчанам зі сходу, але і мали високих покровителів у Кремлі. Найближчі до Кремля ідеологи, як Олександр Дугін, відкрито закликають «вбивати неправильних українців». Але ці факти залишаються непомітними для широкої громадськості в Європі, говорить керівник групи моніторингу прав національних меншин в Україні та автора книжки «Нацизм в Росії» В’ячеслава Ліхачов.

– Росія стверджує, що саме вона звільнила Європу від фашизму, а чи звільнилася вона від нього сама? Чи виправдана відсутність російського президента на церемонії в «Аушвіці»?

– Питання рецепції катастрофи європейського єврейства, Голокосту, рецепція досвіду існування Третього рейху в його політиці, через яку пройшла Європа, – це питання нерелевантні для сучасної Росії навіть у контексті пам’ятних дат, пов’язаних із перемогою над фашизмом. Вся політика пам’яті, пов’язані з перемогою над фашизмом подається під оглядом прославлення «нашої переможної зброї», при цьому ставиться знак «дорівнює» між Радянським Союзом і Росією, бо як відомо, у війні, з точки зору Путіна, Росія би перемогла і без усяких там Україн.  І це не має нічого спільного з тим, як сприймається досвід війни в Європі.

Десять років тому на форумі з приводу 60-десятиліття звільнення «Аушвіцу», Путін виступив з палкою промовою, в якій примудрився жодного разу не вжити ані слова «єврей», ані слова «Голокост», а прославив тільки російського солдата-визволителя. Це аж ніяк не вписується у картину сприйняття і переосмислення уроків минулого і злочинами нацистів у Європі, тому Путіну нема, що робити в «Аушвіці» зараз.

– В офіційній Росії не лише не згадують євреїв у зв’язку з Голокостом. Але і трактують фашизм якось по-своєму. На офіційному історичному конгресі німцям пропонують вважати фашистами українців, які не погоджуються з політикою Кремля. В той час, як у самій Росії фашистів не лише толерують, а підгодовують, їх інструктують спецслужби, вони мають кураторів у Кремлі. Чи заслуговує на увагу Заходу таке явище, як російський фашизм, навіть якщо ми винесемо за дужки Україну?

–  Безумовно, заслуговує. Бо це велике і небезпечне явище. Я б з одного боку, не хотів згущати фарби. Бо кількість злочинів на расовому і національному ґрунті, чи на ґрунті ідеологічної ненависті, наприклад, до антифашистів,за останні роки зменшується. Рівень насильства залишається високим, і навіть найвищим в Європі, але він останніми роками знижується. Це частково і результат діяльності правоохоронних органів, які з ними борються. Але при тому, що борються, їх продовжують тримати «під ковпаком» і використовувати в політичних іграх аж до адміністрації президента, що ми побачили у світлі фактів, оприлюднених в процесі над членами «Бойової організації російських націоналістів».

Але український чинник, як Ви розумієте, винести за дужки неможливо. Бо зменшення кількості злочинів на ґрунті ненависті може пояснюватися тим, що найбільш радикальна і схильна до екстремістських дій частина російських націоналістів зараз вбиває українців на українській землі, а не таджицьких ґастарбайтерів та африканських студентів на вулицях Москви і Санкт-Петербурга.

Якщо говорити про вплив фашистських ідей на російське суспільство в цілому, то тут, тим більше, не можна винести Україну за дужки. Бо Україна є фактом номер один інформаційного поля, в якому перебувають росіяни. Ступінь індоктринації російської свідомості українським питанням є настільки високою, що на цьому тлі соціологи навіть фіксують зниження рівня ксенофобії до вихідців з Центральної Азії та Кавказу.

Таким чином український чинник дещо пом’якшує внутрішні протиріччя в російському суспільстві і рівень ксенофобії по відношенню до інших груп, крім українців. Бо ксенофобія масової свідомості – це річ, якою дуже легко маніпулювати, і яка дуже сильно залежить від актуальної картинки в телевізорі.

Щодо впливу російських радикальних націоналістів, чи то пак власне фашистів, у Кремлі, то я, як і більшість спостерігачів, недооцінювали ступінь реального впливу ідеологічно послідовних російських радикальних націоналістів, типу Олександра Дугіна. Він є найбільш яскравою фігурою і найбільш відверто висловлює українофобські та назагал фашистські погляди, але насправді йдеться про цілу плеяду подібного роду персонажів. Вони пов’язані як з європейськими ультраправими, так і з російськими націонал-радикалами.

Одна з нещодавніх публікацій пролила світло на людей, які впливають на процес ухвалення рішень щодо України та інших пострадянських країн у Кремлі. Якщо це вважати тенденцією, нехай не у відкритій і відвертій формі, то у формі православно-імперсько-консервативного і дуже українофобського і в цілому зневажливого до всіх пострадянських країнсвітогляду, то так, він дійсно стає визначальним не просто для обивателя, але і людей, які безпосередньо ухвалюють рішення. І рішення про агресію на Донбасі, чи анексію Криму, є ідеологічно мотивованими. І я починаю всерйоз ставитися до слів президента Росії про сакральність Криму, бо це свідчить про те, що він вірить у те, що каже.  А це означає повну нераціональність ухвалення рішень та індоктринації людей в самому Кремлі в такому імперсько-націоналістичному,і  частково, у фундаменталістсько-православному дусі.

– Понад півроку західна преса вишукувала сліди існування фашистів в Україні, їх шукали в уряді, в парламенті, в добровольчих батальйонах, але не знайшовши, не переключили свою увагу на відкрито фашистські організації, які працюють в Росії, і чиї представники зараз воюють в у Україні на її території, чому?

– По-перше, тому в Росії є потужна пропагандистська машина, яку Росія вибудувала протягом останніх років в Європі та західному світі. Ця машина має значні ресурси, включно з корупційною складовою, проникнення російського капіталу в європейську політику, включно з прямим фінансуванням деяких політичних сил в Європі. Для України цій машині дуже важко протистояти.

По-друге, пошук фашистів на Майдані – дуже вигідний привід для бездіяльності європейських політиків. Тому що будь-які реальні кроки, спрямовані на приборкання російської агресії, є дуже коштовні для Європи. Санкції б’ють не лише по Росії, але й по Європі. Кожен десятий німецький автомобіль продавався в Росії.

І, нарешті, європейському обивателю не дуже цікаво, що робиться в Росії, бо він уже поставив її в один ряд із комуністичним Китаєм, ісламістським Іраном та засунув її кудись на периферію своїх інтересів. Україна викликає більш прискіпливий погляд, бо вона прагне до Європи.

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/