Ігор Гулик: Провокація як стиль

У своїй відомій статті «Онтологія провокаторства» Олег Покальчук подав, видається, повну класифікацію цього явища в сучасних українських реаліях

Причому, як зазначає сам автор, «у дослідженні провокаторства визначальними є не внутрішні спонукання. Вони цілком можуть бути високими. Навіть записні лиходії пояснюють свої вчинки добрими намірами. Важливий ефект, результуюча складова зовні красивого заклику».
Але у градації знаного соціального психолога, як на мене, відсутня головна дійова особа. Бо, звісно, ні Корчинський, ні «Спільна справа», ні, зрештою, опозиція, яку Олег Покальчук теж розглядає кандидатом на «азефство» у певному сенсі, ніхто із конкретних персонажів чи організацій не постав би зараз у цій іпостасі без головного подразника, – влади. А, отже, саме її, власне кажучи, і слід уважати найвитонченішим і головним провокатором нового українського здвигу.
Щоб не вдаватися у деталі, відомі усім, згадаю лише про історію із намаганням переконати суспільство у щирих намірах верхівки підписати Угоду про асоціацію з ЄС. На цю затію було витрачено купу грошей, згаяно тисячі тонн газетного паперу і годин телеефіру, допоки не тільки євроорієнтований Захід, але й промосковськи налаштований Південь і Схід не увірували в цю ідею. Відтак відбувся «кидок», який власне й спровокував давніх прихильників наближення до Європи і щойно рекрутованих неофітів на відчайдушний учинок – вихід на Майдан. Цю провокацію слід, мабуть, ставити в один ряд із діяльністю Гапона, бо вона значно витонченіша і цинічніша за будь-які данилюкові витівки із захопленням міністерств.
Далі – більше: кривавий напад на студентів у ніч проти 31 листопада, невдала спроба штурму євромайдану, запровадження «диктаторських законів», шокуючи кадри знущань «беркутят» над захопленими полоненими, і, як наслідок, - перші смерті протестувальників…
Спільнота потрактувала це саме як провокацію, це вже пізніше її рефлексії сягнули рівня розуміння влади як концентрованого зла, яке й не здатне на іншу реакцію, лише на терор, насильство і несправедливість. Сприйняття провокації переросло у те, що російський філософ Андрєй Ашкєров називає «тероризмом буденності», який полягає у тому, що «все можна вважати злом. І одночасно будь-яке зло можна за зло не сприймати. Злом виявляється те, з чим борються».
Однак, коли пізніше з’явилися симптоми провокативності й у середовищі протестантів, зокрема, вже згаданий Данилюк і К, їх ніхто й не намагався трактувати за симетричну відповідь владі-провокатору. Ба більше, появу Правого сектора на Грушевського першими бездумно охрестили провокацією саме ті, хто зголосився боротися із підступами режиму. Таким чином сформувалася реальність, яку Ашкєров окреслює як консенсус, специфічну двоякість, подвійні стандарти, за яких «зло стає сутністю, про характеристики якої "завжди можна домовитися".
Відтак кілька раундів розмов лідерів опозиції із чинною владою на Банковій можна розглядати саме під таким кутом зору: як намагання «домовитися» зі злом. Однак, оскільки за стіл сіли люди, причетні до провокації, то ланцюг підступу виявився тривалим. «Закон про заручників» засвідчує, що бажання долучити до нього нові ланки, застосувавши нетипові, ба навіть екзотичні не тільки для вітчизняної, але й взагалі – світової юриспруденції – підходи.
Але коли провокація наштовхується на провокацію – не чекай угоди. Тоді знову заговорив Майдан, що досі мовчав, сподіваючись на революційну щирість лідерів ООП. Однак насправді його мовчання було безмовністю, «яка забороняє, щоб про нього говорили від його імени. А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя» (Жан Бодріяр).
І тут я погоджуюся з Олегом Покальчуком: Майдан не сприйме жодних половинчастих заходів та поступок… «Їхня єдина організація — Україна… Звісно, всі легальні політики одностайно назвуть їх провокаторами. Але їм уже буде байдуже».
Ігор Гулик

Провокация как стиль
В своей известной статье «Онтология провокаторства» Олег Покальчук изложил, кажется, полную классификацию этого явления в современных украинских реалиях. Причем, как отмечает сам автор, «в исследовании провокаторства определяющими являются не внутренние побуждения. Они вполне могут быть высокими. Даже записные злодеи объясняют свои поступки благими намерениями. Важный эффект, результирующая составляющая внешне красивого призыва».
Но в градации известного социального психолога, на мой взгляд, отсутствует главное действующее лицо. Потому что, конечно, ни Корчинский, ни «Спильна справа», ни, в конце концов, оппозиция, которую Олег Покальчук тоже рассматривает кандидатом на «азефство» в определенном смысле, - никто из конкретных персонажей или организаций не предстал бы сейчас в этой ипостаси без главного раздражителя, - власти. А, следовательно, именно ее, собственно говоря, и следует считать самым что ни на есть изящным и главным провокатором нового украинского сдвига.
Чтобы не вдаваться в детали, известные всем, упомяну лишь об истории с попыткой убедить общество в искренних намерениях верхушки подписать Соглашение об ассоциации с ЕС. На эту затею было потрачено кучу денег, использовано тысячи тонн газетной бумаги и часов телеэфира, пока не только евроориентированный Запад, но и промосковски настроенный Юго-Восток не уверовали в эту идею. Потом случился прецедент «кидалова», который собственно и спровоцировал давних поклонников приближения к Европе и только рекрутируемых неофитов на отчаянный поступок – выход на Майдан. Эту провокацию следует, видимо, ставить в один ряд с деятельностью Гапона, потому что она значительно совершеннее и циничнее любых выходок Данилюка со взятием министерств.
Дальше – больше: кровавое нападение на студентов в ночь на 31 ноября, неудачная попытка штурма Евромайдана, введение «диктаторских законов» , шокирующие кадры издевательств «беркутят» над захваченными пленными, и, как следствие, – первые смерти протестующих...
Общество потрактовало это именно как провокацию, это уже позже его рефлексии достигли уровня понимания власти как концентрированного зла, не способного на другую реакцию, только на террор, насилие и несправедливость. Восприятие провокации переросло в то, что русский философ Андрей Ашкеров называет «терроризмом обыденности», который заключается в том, что «все можно считать злом. И одновременно любое зло можно за зло не воспринимать . Злом оказывается то, с чем борются».
Однако, когда позднее появились симптомы провокативности и в среде протестантов, в частности, уже упомянутый Данилюк и К, их никто и не пытался трактовать как симметричный ответ власти-провокатору. Более того, выход Правого сектора на Грушевского первыми бездумно окрестили провокацией именно те, кто вызвался бороться с происками режима. Таким образом сформировалась реальность, которую Ашкеров определяет как консенсус, специфическую двойственность, двойные стандарты, когда «зло становится сущностью, о характеристиках которой "всегда можно договориться".
Поэтому несколько раундов разговоров лидеров оппозиции с действующей властью на Банковой можно рассматривать именно под таким углом зрения: как попытки «договориться» со злом. Однако, поскольку за стол сели люди, причастные к провокациям, то цепь подвоха оказалась долгой. «Закон о заложниках» свидетельствует, что желание приобщить к ней новые звенья, применив нетипичные, даже экзотические не только для отечественной, но и вообще - мировой юриспруденции - подходы.
Но когда провокация наталкивается на провокацию – не жди соглашения. Тогда снова заговорил Майдан, до сих пор молчаливый в надежде на революционную искренность лидеров ОП. Однако на самом деле его молчание было безмолвием, «запрещающим, чтобы о нем говорили от его имени. А значит, это вовсе не форма отстраненности, а совершенное оружие» (Жан Бодрияр).
И тут я согласен с Олегом Покальчуком: Майдан не воспримет никаких половинчатых мер и уступок... «Их единственная организация - Украина... Конечно, все легальные политики единодушно назовут их провокаторами. Но им уже будет все равно».
Игорь Гулык