Між блюзнірством, байдужістю і російською пропагандою. Історія нестворення музею Бабиного Яру. Дослідження Віталія Нахмановича

Віталій Нахманович – український історик, етнополітолог, музейник і громадський діяч, дослідник Голокосту в Україні та трагедії Бабиного Яру – опублікував статтю про історію нестворення Музею Бабиного Яру в Києві протягом періоду з кінця 1980-х років до часів повномасштабної російської агресії (2025).

«Сьогодні увага всієї країни прикута до «міндічгейту» і лонгріди про меморіалізацію Бабиного Яру, здавалося би, не на часі. Але, направду, вони завжди були не на часі, так само як й інші важкі питання нашої історичної пам’яті. Парадокс у тому, що ця байдужість стала однією з причин ганьби, яку ми переживаємо зараз. Адже люди, які санкціонували створення корупційних схем, – це ті самі люди, які усіляко підтримували втілення російського проєкту в Бабиному Яру. А люди, які обрали їх керувати державою, разом із ними вважали «какая разница» щодо мови, церкви і тієї самої історичної пам’яті. Тому гадаю, що описані у цьому тексті події мають безпосередній стосунок до наших поточних проблем – зовнішніх і внутрішніх», – зазначає Віталій Нахманович.

Мета дослідження, йдеться у статті, полягає у виявленні першопричин багаторічної стагнації у питанні меморіалізації Бабиного Яру, зокрема створення музею. Автор висуває та доводить центральну тезу, що головною перешкодою є неготовність української влади та українського суспільства взяти на себе відповідальність за розв’язання цього питання. Саме ця "порожнеча відповідальності" створює сприятливі умови для втручання акторів, які мають великі фінансові ресурси, але яким бракує розуміння українського історичного та етичного контексту.

Стаття "Між блюзнірством, байдужістю і російською пропагандою. Історія нестворення музею Бабиного Яру" побудована на засадах позитивістського дослідження з використанням хронологічного та тематичного підходів. Автор, як безпосередній учасник подій, прослідковує усю палітру концептуальних, архітектурних та політичних підходів до створення меморіального простору.

У статті задокументовано ключові етапи боротьби: перші спроби інституціоналізації, створення національного заповідника, розробка державної концепції меморіалізації Бабиного Яру. Проаналізовано конфлікти, викликані великими приватними проєктами, які ставили під загрозу цілісність поховань та просували візії, що суперечили українській національній пам’яті. Особливу увагу приділено безперервній бюрократичній тяганині за приміщення для музею, що тривала понад два десятиліття.

Дослідження систематизує ситуацію та доводить, що багатовекторний конфлікт навколо змісту і місця розташування музею не є розв’язаним і неминуче відновиться після завершення війни. Отже, аналіз його історії є критично суспільно значущим для вироблення зваженої державної політики пам՚яті.

Повну версію дослідження можна прочитати на сайтах Музею історії міста Києва та Інституту історії України НАНУ або за посиланням.