Хочу жити надалі, не дивлячись ні на що!

Завдяки проекту Вааду України 21 день я пробула в Карпатах на психологічній реабілітації для жінок та дітей, які втратили рідних, були в полоні або ВПО під час війни. 
І ось що я тут усвідомила... Коли людина хоче полишити болючі почуття і страшний досвід, вона це буде робити будь-якими засобами і всюди шукати можливість жити щасливим життям далі, а якщо ні, то буде знецінювати все, що їй дають. Я бачила це на власні очі. Нас було 40 жінок і вибір є у кожної. 
Годували нас три рази на добу. Так, у мене дуже гарний апетит, але деяким жіночкам ці порції були нормальні.
Не завжди було тепло в номерах, але про це куратори попереджали. 
А все інше було супер! Кожен день покоївки прибирали в номері, міняли часто постільну білизну і рушники. Так часто, що я просила не міняти вже. Я жила в номері-люксі з жінкою-військовою з заводу Азовмаш, яка була у полоні.
Кожен день була арт-майстерня, де жінки та діти мали змогу робити різні красоти своїми руками. 
Два рази на тиждень з нами індивідуально працювали психологи. Чотири рази на тиждень - групова робота з психологами (розмовна і тілесна). Фахівці кваліфіковані, уважно і чуйно ставилися до кожної учасниці.
Природа, повітря, гори й краса навколо, теж робили свою справу.
Одного разу приїздили до нас лікарі: терапевт, психіатр, ортопед-травматолог, невролог, кардіолог. Завдяки їм можна було отримати чек-ап організму і консультацію. Світла в той час не було, то привезли та запустили генератор.
Я дуже вдячна організаторам і всім причетним за турботу, за те, що мала змогу тут відновлюватися. Відчула полегшення від всього, що відбувалося зі мною за ці страшні місяці.
Сьогодні їду з полегшенням додому, де на мене чекають мої котики та чоловік. Дуже сумувала за ними. А з чоловіком, то взагалі наше таке перше довготривале розлучення. 
Хочу жити надалі, не дивлячись ні на що! Бо моє рішення бути щасливою і моя втрата батьків та близьких за цей час, це моя власна історія, яка буде завжди зі мною, але не болем на все життя, а світлим сумом і пам’яттю.

Оксана Глущенко