Володимир (Зєев) Ханін. Палестино-ізраїльський трек близькосхідної геополітики після «арабської весни». 2 частина

Криза «палестинського ісламізму»

До цього списку проблем вождів ОВП потрібно додати ще одну. Подаючи свої заявки від імені «всього палестинського народу», М. Аббас, повноваження якого на посаді голови ПНА вже формально закінчилися, ігнорує фактичний стан справ. Бо він у кращому разі представляє населення арабських анклавів на Західному березі річки Йордан, але аж ніяк не територіально відокремлених від них жителів сектора Газа, влада над яким з липня 2007 року реально належить терористичній організації «палестинських» ісламістів ХАМАС.

Конфлікт між «Організацією звільнення Палестини» і її ядром — рухом «світських націонал-радикалів» Фатх, і рухом радикальних ісламістів ХАМАС розпочався не вчора. Формальним «яблуком розбрату» є, природно, Ізраїль: ОВП, заснована ще в 1964 році з метою «боротьби за знищення єврейської держави», 30 років потому, принаймні на словах, прийняла ідею відмови від збройної боротьби і територіального компромісу. ХАМАС же не готовий ні визнати право Ізраїлю на існування в межах будь-яких кордонів, ні відмовитися від терористичної активності — що, разом зі згодою прийняти раніше підписані палестино-ізраїльські угоди, і є трьома ультимативними умовами легітимації ХАМАСу, які пред'являє угрупованню міжнародна спільнота.

Зрозуміло, що ідеологічним конфліктом протистояння двох фракцій справа не вичерпується. Це ще і боротьба за владу, розподіл фінансових потоків і перерозподіл інших економічних ресурсів на користь політично пов'язаних з ОВП і рухами ісламістів різних племінних, кланових і релігійно-сектантських груп, з яких, власне, і складається арабсько-палестинське суспільство. Вододілом цієї боротьби стала перемога в січні 2006 року ХАМАСу на виборах в парламент Палестинської автономії, за підсумками яких уряд ПНА очолив лідер цієї організації Ісмаїл Ханія. Повністю перехопити політичну ініціативу в автономії ХАМАС тоді не зумів, і закріпився в Газі, з якої за п'ять місяців до цього тодішній прем'єр-міністр Ізраїлю Аріель Шарон в односторонньому порядку вивів ЦАХАЛ і єврейські поселення, фактично надавши ісламістам можливість перетворити сектор на плацдарм безперервного антиізраїльського терору.

Ще через півтора роки лідери ХАМАСу організували в секторі воєнний переворот, насильно усунувши конкурентів з Фатху і остаточно захопивши владу у Газі. У відповідь Голова ПНА Махмуд М. Аббас офіційно усунув уряд І. Ханії, призначивши «альтернативний кабінет», який, природно, весь цей час не визнавався прихильниками ХАМАСу. У підсумку, в червні 2007 року Палестинська автономія фактично розпалася на два анклави — «Хамасстан» у Газі і «Фатахленд» на Західному березі річки Йордан, надавши протистоянню двох палестинських угруповань ще і територіальну конотацію. Якщо до цього додати, що всі ці роки в секторі Газа фактично триває, час від часу перекидаючись на Західний берег, громадянська війна, логічно, що численні спроби посередників примирити ворожі палестинські фракції до цього дня були безуспішними.

Так само безуспішними, незважаючи на всі зусилля, були спроби лідерів Фатх/ОВП повернути контроль над Газою до рук офіційного керівництва автономії. Але і зусилля ХАМАСу поширити свій вплив на арабські анклави в Іудеї та Самарії, незважаючи на чималу кількість тих, хто там співчуває ідеям угруповання, в цілому закінчувалися провалом. Інакше кажучи, ні палестинської версії «арабської весни», на що розраховував Абу Мазен, ні «ісламістської зими», поширити яку на «палестинську вулицю» сподівалися лідери ХАМАСу, не вийшло. Як з'ясувалося, більшість палестинських арабів Західного берега вважали за краще не ризикувати наявними у них якістю життя і рівнем особистої безпеки — можливо, більш нижчим, ніж у їхніх одноплемінників, які мають ізраїльські паспорти, але незрівнянно вищим від того, на що може сподіватися населення арабських країн, які переживають потрясіння.

Цей факт показало і опитування, проведене в травні 2017 року на замовлення Вашингтонського інституту Близького Сходу (Washington Institute for Near East Policy) Палестинським центром вивчення громадської думки (Palestinian Center for Public Opinion), що має в професійних співтовариствах репутацію надійного джерела соціологічної інформації про ситуацію в середовищі палестинських арабів. Згідно з цими даними, лише 12 % жителів Західного берега вважають своїм головним пріоритетом «створення Палестинської держави», в той час як близько половини (49 %) на перше місце поставили «благополуччя сім'ї».

Причому, подібні настрої поступово поширюються і в самій Газі. Хоча частина жителів сектора, що готові знехтувати всім заради створення палестинської держави, виявилася вдвічі більшою, ніж серед арабів Іудеї та Самарії (25 % проти 12 %), частка тих, для кого більш важливе приватне і сімейне благополуччя, була трохи меншою, ніж на Західному березі, склавши 40 %.

Палестинським ісламістам залишилося чекати нового шансу, поки що вдовольнившись готовністю Ізраїлю, не зацікавленого знову брати на себе відповідальність за населення Гази, неформально визнати автономію ХАМАСу у внутрішніх справах сектора — допоки вожді угруповання не переходять неофіційну, але чітко окреслену «червону лінію». В іншому разі ризикуючи стати ціллю «операцій відплати», що не раз і траплялося.

В принципі, для лідерів ХАМАСу, які були змушені прийняти ці правила як необхідність, така схема могла б вважатися чималим політичним і дипломатичним досягненням — і дійсно, була таким на практиці. Але вже в середньостроковому плані це призводило до поступової інфляції декларованого ними статусу «головної сили ісламського опору сіоністському ворогу» і «єдиної альтернативи поплічникам сіоністів» (у визначенні хамасівців), із ПНА/ОВП. Відповідно, роблячи лідерів ХАМАСу все менш релевантними для зовнішніх донорів. А спроби розв’язати проблему, звично провокуючи черговий виток конфронтації з Ізраїлем, як це було ними зроблено влітку 2014 року, мало своїм результатом важкий удар ЦАХАЛу по військовій і цивільній інфраструктурі ісламістів, від якого угруповання так і не змогло оговтатися. Не випадково частка опитаних у Газі в ході досліджень, проведених Palestinian Center for Public Opinion, які вимагали від ХАМАСу підтримувати режим припинення вогню з Ізраїлем, зросла з 55 % у 2015 році до 80 % у 2017 році.

У підсумку, вже до кінця 2014 року «квазідержава» палестинських ісламістів у Газі, як і ПНА, опинилася в стані кризи. Що, крім логічного капкана відносин з Ізраїлем і ПНА, стало підсумком і серії стратегічних прорахунків керівництва організації. Головним з цих прорахунків можна вважати розлад з Іраном, який був до 2011 року провідним головним покровителем і спонсором як уряду ХАМАСу в Газі, так і його закордонного керівництва. Причиною їх розриву стала підтримка ХАМАСом близьких йому угруповань ісламістських сунітських радикалів, які виступили проти сателіта Тегерана — режиму Башара Асада в Сирії.

Особливе роздратування у Тегерану і Дамаска викликало як участь в боях на боці опозиції майже двох тисяч чоловік з тих палестинських арабів, які проживають в Сирії і політично асоційовані з ХАМАСом, так і інформація, що потрапила в пресу, про участь активістів військового крила угруповання, «бригад Ізз ад-Дін аль-Кассам», в підготовці бійців Сирійської вільної армії. (Після чого визначення «невдячний зрадник» стало найбільш м'яким з тих визначень, якими урядові сирійські медіа нагороджували главу політбюро ХАМАСу Халеда Машаля, який перебрався на початку громадянської війни в Сирії з Дамаска до Дохи, як і інші члени керівництва угруповання, що роз'їхалися по різним арабським країнам).

Втім, невиправданість розрахунків на те, що у Б. Асада буде така ж доля, як і у лідерів інших жорстко-авторитарних арабських «президентських» режимів Близького Сходу, розтрощених на початку «арабської весни», з'ясувалася досить швидко. Офіційний Дамаск зумів зберегти контроль над столицею і частиною території країни, і навіть часом, за підтримки іранського КСІР, підрозділів іншого сателіта Тегерана — південно-ліванського руху «Хизбулла», шиїтських міліцій, а згодом — і ПКС Росії, перейти в контрнаступ. А ХАМАС втратив, в особі Ірану, колишнього основного постачальника коштів, озброєнь і інструкторів для свого бойового крила.

Розрахунок на Єгипет, який було з'явився в зв'язку з приходом там до влади в 2011 році режиму «Братів мусульман» (палестинською філією яких, по суті, і є ХАМАС), рухнув вже два роки потому.

Коли масові акції протесту і організований в липні 2013 року військовий переворот призвели до повалення президента-ісламіста Мухаммеда Мурсі і уряду «Партії свободи і справедливості» — політичного крила єгипетських «Братів-мусульман». Організатор перевороту і новий «світський» президент Єгипту генерал Абдель-Фаттах ас-Сісі з моменту приходу до влади проводив курс політичної і територіальної ізоляції режиму ХАМАСу в секторі Газа, який він (треба сказати, цілком обгрунтовано) вважав ресурсною базою діючих на єгипетському Синайському півострові терористичних мереж радикальних ісламістів. У силу чого блокада кордону сектора з боку Єгипту була за багатьма параметрами значно жорсткішою, ніж режим блокади з боку Ізраїлю, спрямованої на протидію контрабанді озброєнь, але яка майже не торкнулася громадянської сфери.

Надії на президента Туреччини Р. Т. Ердогана, чий режим в очах багатьох оглядачів видається турецькою версією «Братів мусульман» і який у рамках своєї зовнішньополітичної стратегії домінування Туреччини в районах, що раніше входили до складу Османської імперії, зробив заявку на символічно значимий в арабсько-ісламському світі статус патрона палестинських арабів, також зазнали краху. Р. Т. Ердоган тривалий час наполягав на припиненні блокади сектора Газа з боку Ізраїлю як на умові нормалізації відносин з Єрусалимом, що різко погіршилися після підтриманої Анкарою в 2010 році резонансної антиізраїльської провокації (т. зв. флотилії свободи), але зняв цю вимогу, коли зрозумів, що конфронтація з Ізраїлем завдає йому більше втрат, ніж користі.

У підсумку Р. Т. Ердоган визнав за краще замість виконання Ізраїлем вимоги «негайного зняття блокади» Гази вдовольнитися його згодою на «особливу роль Анкари в поліпшенні гуманітарної ситуації» в секторі, діставши тим самим можливість заявити, що «сектор розблокований». На практиці обіцяних стратегічних інвестицій Туреччини в економіку Гази за минулі три роки не було. А гуманітарні товари, які відповідно до досягнутої домовленості Туреччина спорадично постачає до Гази, розвантажуються не в самому секторі, а в порту ізраїльського міста Ашдод, де вони проходять догляд і транспортуються в Газу, гублячись у масі товарів, які Ізраїль і так постачає в сектор. Не випадково цей крок був розцінений лідерами ХАМАСу як «ніж у спину з боку турецького союзника». У сухому залишку балансу інтересів «ісламського руху опору» залишилося лише роздратування єгиптян від втручання у справи Гази турецьких конкурентів Єгипту за регіональну гегемонію, погіршуючи і без того складні відносини Каїра з лідерами ХАМАСу.

Останнім ударом стало різке скорочення фінансових траншів з боку Катару, який було висунувся на роль головного донора-розпорядника режиму ХАМАСу в Газі і навіть якийсь час конкурував з іншими претендентами цієї ролі, але якому сьогодні стало не до ХАМАСу.

Про переорієнтацію ХАМАСу з Тегерана на Доху, що надала притулок політбюро угруповання після її конфлікту з офіційним сирійським режимом, заговорили ще в жовтні 2012 року, коли емір Катару Хамад бен Халіфа Аль Тані першим і останнім з глав держав здійснив офіційний візит в сектор Газа. Але розрекламований тоді «прорив політичної та економічної блокади», про яку оголосив глава уряду угруповання в секторі Газа Ісмаїл Ханія і представлений еміром проект масштабної реконструкції зруйнованої інфраструктури сектора, залишилися словами. Узгоджені в 2012 році катарські поставки до Гази через єгипетський термінал «Рафах» споживчих товарів, будматеріалів і продукції «подвійного призначення» з забороненого Ізраїлем списку припинилися з поваленням в Каїрі режиму «Братів мусульман». Обіцянки збільшеної допомоги Катару Газі, про які оголосили в оточенні еміра після операції «Непохитна скеля» 2014 року, також тоді не були реалізовані, і не факт, що будуть виконані в принципі.

Бо Доха змушена вирішувати більш актуальні для себе проблеми ізоляції в сунітському арабському світі. Гегемоністські інтереси Ірану, особливо з перспективою «ядерної парасольки», до отримання якої Тегеран, на думку експертів, серйозно наблизився в результаті досягнутої, за підтримки колишньої адміністрації США, угоди з групою «5+1» (члени РБ ООН плюс Німеччина), сприймаються Ер-Ріядом і його союзниками в сунітському світі в якості наростаючої екзистенційної загрози. Відповідно посилюється і їх занепокоєння партнерством Катару з Іраном і його сателітами — режимом Б. Асада в Сирії і південно-ліванською «Хизбуллою», причому «точка їх терпимості» в цьому відношенні була пройдена якраз у цьому році. Так, опубліковане 5 червня ц. р. спільне комюніке КСА, ОАЕ, Єгипту та Бахрейну містить різку критику негативної реакції Катару на вимоги знизити рівень контактів з Іраном і розірвати співпрацю з «Братами мусульманами». За даними ЗМІ, саме політична і фінансова підтримка Катаром Хамасу створили кумулятивний ефект тиску на емірат з боку інших країн Затоки, рівень якого влада Катару більше не змогла ігнорувати. В результаті шестеро високопоставлених членів політичного бюро угруповання були змушені покинути Доху і перебратися до Лівану.

Логічно, що лідери ХАМАСу в якийсь момент стали докладати інтенсивних зусиль для відновлення відносин з Тегераном, але і цей процес все ще триває вкрай непросто — незважаючи на очевидну зацікавленість іранців відновити важливий плацдарм на узбережжі Середземного моря і посунути якомога південніше дугу свого впливу в тилу сунітського світу. Головним каменем спотикання залишається сирійська криза, протиріччя позиції ХАМАСу у відношенні якої теж нікуди не поділися.

Так, ще в березні 2015 року лідери палестинських арабських ісламістів заявили про наміри відновити відносини з офіційним Дамаском. В опублікованому тоді інтерв'ю ліванській газеті Daily Star, представник бюро ХАМАСу в Бейруті Раафат Мурра (Raafat Murra) рішуче заперечував будь-яке відношення ХАМАСу до спроб збройного повалення режиму Б. Асада. Хоча б тому, що військової присутності ХАМАСу в Сирії та сусідніх арабських країнах, нібито не існує. (Навіть не пояснюючи, як це твердження узгоджується з опублікованим за місяць до цього інтерв'ю з закликом однієї з ключових фігур керівництва угруповання, Махмуда ас-Захара, до членів військового крила ХАМАСу «бригад Ізз ад-Дін аль-Кассам» активізувати атаки проти Ізраїлю зі своїх баз в Сирії та Лівані). За словами Р. Мурра, у ХАМАСу немає і не було суттєвих розбіжностей з Б. Асадом. Так само як і розриву або ворожості у відносинах з іншим іранським сателітом — південно-ліванським шиїтським терористичним рухом «Хизбулла», що перебуває на боці Б. Асада. А все, що було сказано або заявлено з приводу ситуації в Сирії лідерами угрупування, «…не виходило за рамки ствердження про право арабських народів вимагати задоволення їх законних соціальних, політичних і громадянських інтересів».

Однак конфлікт колишніх патрона і клієнта, що перейшов було в латентний стан, але не вичерпався до кінця, знову досяг точки кипіння в грудні минулого року, коли після захоплення міста Алеппо (Халеба) військами, що воюють на боці уряду Б. Асада, члени керівництва ХАМАСу звинуватили цих іранських «проксі» в геноциді місцевого населення. У відповідь в Тегерані пригрозили повним згортанням всіх видів допомоги ХАМАСу на користь, як висловився член Комітету з питань зовнішньої політики і національної безпеки парламенту ІРІ, Хешматолла Фалахатпіше (Heshmatollah Falahatpisheh) таких «природних альтернатив», як давній конкурент ХАМАСу в Газі «Ісламський джихад».

Остання за часом спроба палестинських ісламістів повернутися до колишніх правил гри була здійснена після перемоги на виборах їх керівництва проіранської фракції на чолі з новим політичним лідером Гази Ях’я Сінуаром. Перші індикатори змін з'явилися у травні 2017 року: саудівська газета «Аш-Шарк аль-Аусат», що виходить в Лондоні, повідомила про нещодавню зустріч в Бейруті високопоставлених представників ХАМАСу з представниками керівництва «Хизбулли» і іранського «Корпусу вартових Ісламської революції», де, з посиланням на палестинські джерела, і було досягнуто попередньої згоди на відновлення фінансового і військового співробітництва з Іраном.

За даними світових медіа, формалізація цих угод і була метою візиту в Тегеран делегації ХАМАСу на чолі з членом її політбюро Іззат аль-Ришком (Izzat al-Rishq), що відбувся на початку серпня ц. р., де разом з іншими високопоставленими керівниками угрупування (засновник «Ізз ад-Дін аль-Кассам» Салах аль-Арури; один з командувачів того ж крила Захер Джабарін; і Осамма Хамдан і Халед аль-Кадоуммі, відповідно, представники ХАМАСу в Лівані і Тегерані) він взяв участь в інавгурації президента ІРІ Хасана Роухані.

Показово, що саме із зустрічі Іззата аль-Рішка і тодішнього міністра закордонних справ Ірану Алі Акбара Велаяті, нині — радника із зовнішньополітичних справ духовного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї — в 1991 році розпочалося тісне партнерство Ірану з Хамасом. І нова зустріч двох політиків 26 років по тому, знову, як сподіваються лідери угруповання, поверне їм колишню стабільну і щедру підтримку Ірану. Зрозуміло, не безкоштовно: ісламський рух має прийняти «правильне» стратегічне рішення відповідно до мінливих балансів сил на Близькому Сході на користь «шиїтського півмісяця» (Ірак, Сирія, Ємен і Ліван) на чолі з новою регіональною наддержавою — Іраном. З яким ХАМАС і повинен координувати свої кроки. Саме це, за даними преси, і було недвозначно повідомлено іранцями керівництву ХАМАСу.

Втім, і ці тенденції, на думку оглядачів, не слід поки переоцінювати. «Релігійно-секторальна структура Близького Сходу, — правомірно зауважує колишній оглядач з іранських справ телеканалів «Аль-Джазіра» і ВВС Алі Хашем, — робить для лідерів ХАМАСу спробу переконати своїх сунітських послідовників покластися на шиїтський Іран непростим завданням. Не менш складно і Ірану довести як своїм союзникам, так і власним елітам, що видати новий кредит довіри ХАМАСу — це така вже хороша ідея». Так чи інакше, навчені гірким досвідом, іранці поки що не поспішають робити масовані інвестиції в цивільну інфраструктуру сектора, що вкрай важливо для виживання режиму ісламістів, а їх відновлена військова допомога обумовлена виконанням ХАМАСом ряду умов, покликаних довести релевантність угруповання оперативним і стратегічним цілям іранських аятол.

У зв'язку з цим цілком зрозуміле прагнення лідерів угруповання запастися альтернативними варіантами виходу з дипломатичної ізоляції. Деякі з них не позбавлені оригінальності, але при наявності вбудованого протиріччя один одному цей і подібні кроки можуть легко обвалити їх стратегію. Одним з кроків ХАМАСу був експеримент їх союзу з Мухамедом Дахланом. Ця колишня «сильна людина» Гази, в минулому — член керівництва Фатх/ОВП і близький союзник глави ПНА М.Аббаса, а потім — його головний політичний супротивник, втік з сектора після ісламістського перевороту 2007 року в Рамаллі, а потім, після важкого конфлікту з М. Аббасом і його «кланом» — в Дубай. І саме він, використовуючи свої тісні зв'язки в Каїрі і Абу-Дабі, міг би, як сподівалися в керівництві угруповання, в обмін на допуск до адміністративної влади в секторі, створити точки дотику між керівництвом ХАМАСу в секторі і деякими з лідерів країн «помірного сунітського блоку».

Втім, дана схема, вирішуючи короткострокові оперативні проблеми режиму ХАМАСу в Газі — перш за все, вихід з енергетичної кризи, що виникла завдяки фінансовим санкціям, накладеним на сектор М. Аббасом, частково знятої оплаченими Об'єднаними Арабськими Еміратами поставками пального з Єгипту — може породити для палестинських ісламістів нові проблеми. Наприклад, знову підірвати ледве досягнуту крихку довіру Ірану, причому, за відсутності гарантій з боку сунітських режимів щодо забезпечення дипломатичного, економічного та фізичного виживання режиму ХАМАСу.

Іншим ходом лідерів ХАМАСу стало використання залишків важелів їх впливу на ізраїльських арабів під час спроби «розігріти» в липні ц. р. конфлікт навколо Храмової гори в Єрусалимі. Суть цих подій, які стали «реплікою» спровокованої ХАМАСом хвилі ножових терактів взимку 2015–2016 років, була в демонстрації старим і новим потенційним спонсорам, що угруповання залишається серйозним фактором на «палестинській арабській вулиці», який не можна ігнорувати. В якомусь сенсі цей хід виявився вдалим, але зусилля, докладені для «розконсервування» осередків послідовників ХАМАСу всередині «зеленої лінії», що тут же опинилися під ударом ізраїльських спецслужб, в обох випадках перевершували реальний виграш.

Висновок: прощання з Осло?

Описані тенденції цілком укладаються в очевидну для більшості ізраїльтян вичерпаність первісної «парадигми Осло» і безперспективність пошуку єдиної лінії стосовно Палестинської автономії в світлі її остаточного розпаду на «Фатахденд» на Західному березі, і «Хамасстан» в Газі. І, відповідно, є аргументом на користь тих, хто вимагає вибудовування самостійної політики щодо до кожного з них, з урахуванням глибокої кризи, яку переживають обидва проекти політичного самовизначення палестинських арабів — «світський націоналізм» ОВП/ПНА і його радикально-ісламістська альтернатива.

 «Угоди Осло» як досвід поширення на діючі або «колишні» терористичні рухи ідеї врегулювання «мир в обмін на території», що раніше застосовувалися лише щодо помірних арабських режимів, на якийсь час пригальмували процес маргіналізації палестинсько-ізраїльського конфлікту. Який був пропаґандистськи роздутий в роки «холодної війни» до рівня одного з провідних чинників світової політики (і в деяких колах продовжує по інерції декларуватися таким і сьогодні).

Значний обсяг зусиль, інвестованих великими державами, Ізраїлем і меншою мірою арабським світом у нову версію «палестинсько-арабського державного проекту», за кращого варіанту розвитку подій, ймовірно, міг би привести до створення ще одного з багатьох неблагополучних і нікому не цікавих “fallen states”. Що, треба сказати, палестинські еліти цілком розуміли, в силу чого їх політична і дипломатична стратегія залишала дивне відчуття зацікавленості не стільки в самому створенні палестинської держави, скільки в нескінченній боротьбі за нього. І, відповідно, отримання дивідендів, визначених контекстом їх відносин з Ізраїлем. У будь-якому разі, «арабська весна» і її наслідки зробили мало актуальною і цю опцію — причому як у двосторонньому, палестино-ізраїльському, так і в загальному регіональному геополітичному контексті.

Цей контекст сьогодні визначають зовсім інші чинники, які змінили правила близькосхідної гри. Серед них — загострення конфлікту між шиїтською мережею на чолі з Іраном і помірними прозахідними сунітськими режимами і розвиток ультра-радикального арабського сунітського ісламізму. До того ж — розпад національних держав регіону і курдсько-турецько-арабський вузол протиріч. І, нарешті, «перезавантаження» відносин Заходу з Іраном, що поставило цю державу на межу отримання ядерної зброї, здатну лише саму цю загрозу перетворити на «парасольку підтримки» джихадистських шиїтських рухів. На цьому фоні стає зрозумілим стрімке скорочення в колах, причетних до пересування фігур на глобальній шахівниці, числа тих, хто ще готовий серйозно обговорювати тему палестинсько-ізраїльського конфлікту як «кореню всіх проблем близькосхідного регіону і вихідців з нього в інших частинах світу».

Проте ідея розв’язання палестинсько-ізраїльського конфлікту в рамках парадигми «Осло» занадто вкоренилася в міжнародному політичному і дипломатичному дискурсі, щоб відмовитися від неї без важких наслідків для збудованих на ній стратегій, зав'язаних на цій темі кар'єр і вкладених в неї дипломатичних, політичних і економічних ресурсів. І саме в цій якості вона залишається помітним геополітичним і геостратегічним фактором.

Джерело: bintel.com.ua