Сергій Гірік: Практично всі єврейські політичні організації кінця ХІХ, окрім сіоністських,були лівими

Історик Сергій Гірік. Фото: Громадське радіо

Історик Сергій Гірік розповідає про єврейські політичні партії в українських губерніях Російської імперії.

Андрій Кобалія: Давайте почнемо з базового питання: Коли взагалі з’явились єврейські політичні партії, зокрема, ліві, на територіях сучасної України?

Сергій Гірік: Говорити про це доволі складно, адже поняття «партія» як таке в політичній системі Російської імперії не існувало. Вони почали з’являтися знизу. Законодавчим чином це ніяк не регламентувалось, а їхня діяльність була нелегальною. Уперше політична активність єврейства виявляється наприкінці XIXстоліття, поштовхом для цього стала хвиля погромів 1881-1882 років після вбивства Олександра ІІ. Однак перші єврейські політичні організації не провадили політичну діяльність у сучасному розумінні, їхні дії було спрямовано на те, щоб організовувати еміграцію євреїв за межі Росії. Це мало місце навіть до того, як було створено Сіоністську організацію. Перша така організація – «Ховевей Ціон» («Ті, хто люблять Сіон»), – яку створили за ініціативи Лева Пінскера, з центром у Одесі, організувала вивезення порівняно невеликої кількості євреїв за межі Російської імперії.

Андрій Кобалія: Як довго єврейські партії були нелегальними?

Сергій Гірік: Всі партії діяли нелегально аж до 1905 року, до Маніфесту Миколи ІІ.

Андрій Кобалія: Єврейські політичні партії в Україні з’явились одночасно чи пізніше, ніж такі ж партії на територіях решти Європі?

Сергій Гірік: Одночасно. Якщо ми говоримо про ранній протосіонізм і створення тих організацій, які у майбутньому стали основою для сіоністських партій, в Україні вони з’явилися навіть дещо раніше. Всесвітню сіоністську організацію було створено у 1897 році, організація «Ховевей Ціон» на той час уже існувала. Поштовхом для написання брошури Теодора Герцля «Єврейська держава» стала подібна до російської ситуація в Західній Європі (конкретніше – у зв’язку зі справою Дрейфуса), представники єврейських еліт там почали відчувати загрозу дещо пізніше.

Андрій Кобалія: Коли ми говоримо про єврейські партії наприкінці XIX століття і до 1917, акцентуючи увагу на лівих, про який спектр партій іде мова? Які вони мали політичні програми?

Сергій Гірік: Практично всі єврейські політичні організації, які створювались наприкінці XIX століття, окрім сіоністських, які спочатку не позиціонували себе як партії, були лівими. Навіть із сіоністського руху почали виокремлюватись ліві, які, до речі, пізніше першими й оформлювались у партії як такі. Але це були різні ліві. Узагалі, єврейські партії не просто вкладалися в класичну систему «ліві-центристи-праві», бо відрізнялися своїм ставленням до «єврейського питання». Тобто єврейські ліві відрізнялись передусім не поглядами щодо того,що буде у майбутньому, соціалізм чи інший лад, а тим, чи євреям варто лишатися у вигнанні, переїжджати до Палестини, чи обирати іншу територію, яка б могла стати для них «національним домом».

Брошура Теодора Герцля «Єврейська держава»

По суті, у єврейській політичній думці існувало чотири напрямки: 1) Сіоністи прагнули створення єврейського «національного дому» саме в Палестині. 2) Територіалісти, які виокремились із сіоністів, прагнули надання євреям якоїсь території, бажано не в Європі. У 1903 році ішлось про Уганду, цей проект мало не розколов сіоністську організацію. Тоді мова йшла про територію в Африці, куди б можна було переселити значну кількість євреїв з Європи. Ця ідея актуалізувалась після Кишинівського погрому. 3)Автономісти прагнули надання євреям національно-персональної автономії там, у тих державах, де вони вже жили. 4) Асимілятори хотіли, аби євреї припинили бути євреями. Останні дві течії представляли передусім представники лівих рухів. Про асиміляторів не говоритимемо, бо це ті особи, які входили в неєврейські партії і, як правило, жодним чином не були пов’язані з єврейським політичним життям. Наприклад, асиміляторами були діячі партій меншовиків чи більшовиків, які мали єврейське походження. Цікаво, що вихідці з євреїв, які діяли в українських політичних партіях, наприклад, у партії, боротьбистів не висловлювали асиміляторських думок. Наприклад, один з ідеологів меншовиків Георгій Плеханов (неєврей), полемізуючи з Бундом, казав, що бундівець, який не хоче, щоб євреї виїхали в Палестину, але хоче при цьому залишатись євреєм, є прихованим сіоністом, якого «укачало по дороге в Палестину». Натомість, якщо згадати боротьбистів єврейського походження Наума Калюжного або Володимира Коряка, то вони просто дистанціювались від єврейства, але не висловлювались, що євреям треба перестати бути євреями.

Андрій Кобалія: Давайте пов’яжемо напрямки з партіями. Я впевнений, що наші слухачі чули про Бунд, Поалей-Ціон, Сіоністську соціалістичну робітничу партію. У яких українських містах діяли всі ці партії?

Сергій Гірік: Бунд сформувався поза українськими губерніями Російської імперії. Установчий з’їзд Бунду відбувся у Вільні. Сама офіційна назва цієї сили – «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії» – говорить про те, що члени цієї організації на початку не бачили себе як партію. Бунд з’явився на основі місцевих профспілкових осередків. Профспілкову тактику створення кас взаємодопомоги єврейські робітники запозичили з аналогічних кас узаємодопомоги, що існували в єврейських релігійних громадах. Перші помітні страйки на території Російської імперії були влаштовані саме майбутніми Бундівцями. Бунд увійшов до складу РСДРП одразу після її створення, але потім вийшов, бо не погоджувався зі ставленням цієї партії до єврейського питання. Власне, Бунд – це чисто автономістська партія. Від сіоністів його відрізняло передусім те, що БУНДівці вважали національною мовою їдиш, тобто мову місцевих ашкеназів, а не іврит.

Сіоністи представлено різними фракціями. Поалей-Ціон – перша з них, що оформилась у партію. Це сталося у 1903 році. Цікаво, що її основний ідеолог – Бер Борохов – вважається батьком їдишської філології, він написав численні праці з історії мови їдиш і літератури цією мовою. Цю партію створено в Катеринославі. А Бунд поширив свою діяльність на українські губернії на початку XX століття, безпосередньо перед революцією 1905 року.

Якщо говорити про територіалістський напрямок, там, де він змикався з автономістським, слід згадати перш за все про Соціалістичну єврейську робітничу партію (СЄРП), яку очолював Хаїм Житловський (відомий як організатор конгресу з мови їдиш у Чернівцях). Діяльність цієї партії також зосереджувалася на українських губерніях. Спочатку вона перебувала на автономістських позиціях, але потім перейшла на суміш автономістських ідей із територіалістськими.

Андрій Кобалія:На початку нашої розмови ми говорили про те, що певний час єврейські партії були нелегальними, а у 1905 році, у зв’язку з революцією, почалися зміни. Що саме змінилося в єврейському політичному русі в цей час? Чи мали єврейські ліві якесь представництво у Державних Думах?

Сергій Гірік: Єврейські ліві не брали участь у діяльності Дум як партії. Більшість єврейського населення підтримувало кадетів («конституційних демократів»), невелика кількість підтримувала кандидатів, які потім увійшли до фракції «трудовиків». У першій Думі було 12 депутатів євреїв, 9 із них – кадети, а троє трудовики. Усі євреї, які увійшли в Думу, не були представниками лівих партій, ліві партії офіційно заявили про бойкот виборів. У наступних Думах кількість євреїв зменшилася. У другій, третій і четвертій Думах було від двох до чотирьох євреїв.

Андрій Кобалія: Перейдемо до наступної революції. Відомо, що Українська Центральна Рада була сформована з українських лівих. Чи співпрацювали українські та єврейські ліві?

Сергій Гірік: Так, звичайно співпрацювали. Спочатку в УЦР етнічні меншини не було представлено. Після Другого універсалу було докооптовано їхніх представників, зокрема, євреїв. На той момент до УЦР увійшли представників Бунду, СЄРП і окремі представники сіоністів та Поалей-Ціон (остання на той час ідеологічно вже розмежувалася з Сіоністською організацією). Усі ці партії провадили доволі лояльну політику щодо УЦР. Проте, коли оголошувався Четвертий Універсал (проголошення незалежності Української Народної Республіки. – Прим. ред.), ці партії утримались від голосування. Бунд проголосував проти.

Натомість, у останній день існування УНР, під час голосування за конституцію, 29 квітня 1918 року, усі партії її підтримали в цілому. Бунд теж, однак він проголосував за її текст у цілому, утримавшись у голосуванні за першу статтю, де проголошувалась незалежність УНР, бо це суперечило попередньому голосуванню. Хоча у квітні Бунд уже не мав нічого проти незалежності УНР. Можна припустити, що представники єврейських лівих, утримуючись від підтримки Четвертого універсалу в січні, боялися можливої помсти більшовиків, бо саме тоді відбувався наступ червоних на Київ.

Андрій Кобалія: Єврейські ліві часом утримувалися від голосування в УЦР. Згадується політика євреїв Західної України під час українсько-польського протистояння 1918-1919 років. Тоді більшість євреїв не перейшла ані на бік ЗУНР, ані на бік Польщі. Проголошувалася політика нейтралітету. Чи можна порівняти ці дві тактики?

Сергій Гірік: У Західній Україні окрім нейтралітету мала місце й співпраця. Було створено єврейський пробойовий курінь УГА. Подібне відбувалося і на теренах УНР. З одного боку, єврейські політичні сили утримувалися від голосування, з іншого, коли єврейській спільноті надавалася національно-персональна автономія, вони брали участь у її формуванні. Тоді було створено Міністерство єврейських справ. У цьому окремі єврейські партії співпрацювали з українським урядом. Крім того, якщо ми згадаємо пізніші часи, наприклад, початок 1920 року, тоді ліве крило Поалей-Ціон співпрацювало з боротьбистами.

Перша Державна дума Російської імперії

Андрій Кобалія:Ми вже кілька разів згадували більшовиків. У 1921 році більшовицька влада остаточно закріпилася на більшій частині території України. Що відбувалося з єврейськими лівими далі?

Сергій Гірік: По-перше, самоліквідувалося ліве крило Бундуу і Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії (ОЄСРП, тобто колишня СЄРП, до якої у 1917 влилися сіоністи-соціалісти). У 1921 році вони організовано влились до партії більшовиків, перед тим об’єднавшись у партію Комфарбанд, що проіснувала дуже короткий час. По суті, вони стали основою єврейських секцій, тобто тих єврейських автономних організацій у складі Комуністичної партії (більшовиків) України, які проводили агітацію мовою їдиш. Можна сказати, що на перших порах на місцях вони продовжували політику національно-персональної автономії, започатковану в добу УНР, хоч офіційно це не озвучувалося.

Права течія Бунду на наших територіях формально існувало до початку 1920-х, а потім була ліквідована. Поалей-Ціон розколовся двічі. Праве крило продовжувало діяти на еміграції, один із його найпомітніших представників – Соломон Ґольдельман – співпрацював із українськими еміграційними колами. Ліве крило розкололося на Єврейську комуністичну партію ПЦ, яку у 1922 році було поглинуто більшовиками, і ЄСДРППоалей Ціон (пізніше перейменовану на Єврейську комуністичну робітничу партію ПЦ), що проіснувала аж до 1928 року, тобто довше, ніж будь-яка інша небільшовицька політична партія на теренах СРСР. Вона провадила легальну політичну діяльність, видавала журнал «Пролетарская мысль» накладом у 3000 примірників, мала власну друкарню в Москві, видавала книжки, але сфера поширення цих видань була дуже вузькою й охплювала майже виключно її партійний актив. У документах ЦК РКП(б) постійно згадується про те, що цю діяльність треба терпіти з тактичних міркувань, але не можна давати ЄКРППоалей-Ціон розгортати діяльність.

Щодо мотивів цієї «терплячості». До 1924 року Радянський Союз ставив на євреїв Палестини, палестинську секцію ПЦ було представлено в Комінтерні. Після арабського повстання 1924 року в підмандатній Палестині Радянський Союз почав ставити на арабський факторі, почалася «арабізація» палестинської секції ПЦ. Коли ці зміни відбулися, ЄКРП (ПЦ) продовжувала існувати «за інерцією». Потім, у 1928 році, її тихо ліквідували.

Андрій Кобалія: Велика частина єврейських лівих увійшла до складу партії більшовиків. Чи можна простежити подальшу долю цих людей, особливо під час чисток 1930-х?

Сергій Гірік: Цілком очікувано, що більшість з них знищили у 1930-ті. Я бачив документи деяких колишніх лівих поалей-ціоністів, яких було репресовано у 1930-ті. Судячи з тих матеріалів судових справ, із якими мені доводилося працювати (копії деяких із них є в ізраїльських архівах), ці люди отримували дуже великі терміни і рідко виходили на свободу. Усіх лідерів єврейських лівих, які не померли до 1930-х своєю смертю, було репресовано. Рядові члени могли уникнути репресій, якщо цілковито відмовлялися від політичної діяльності.

Джерело: Громадське радіо