Зараз ми доставляємо допомогу приблизно 1200 особам – Юлія Гольденберг

Гостею Студії «Діє-Слово» стала засновниця та директор Благодійного фонду «Заради тебе» пані Юлія Гольденберг.
Зараз, з початком війни, Фонд допомагає багатьом літнім мешканцям Києва та з інших міст продуктами та ліками.

– Шановна пані Юліє, я хочу привітати Вас в нашій студії "Діє-Слово", подякувати за Вашу роботу і від імені Студії та від імені Вааду України.

Я знаю, що ваш фонд вже багато років займається допомогою Праведникам, допомогою тим, хто її потребує.
Як зараз у воєнний час побудована робота фонду?

– По-перше, дякую, що запросили. Одразу скажу – ми майже не займаємося евакуацією, ми намагаємося зробити усе можливе, щоб ті, хто не зміг залишити свої домівки, відчували себе комфортно. Щодо нашого фонду, опіка Праведниками – це був лише один із напрямків нашої діяльності. Дуже важливий, особистий для мене, але лише один. Ми опікуємося не лише Праведникам народів світу, є ще й праведники України, праведники Бабиного Яру та діти праведників. І ми не тільки піклуємось, ми живемо разом з ними: телефонуємо, відвідуємо, надаємо допомогу, турбуємось. Ми завжди знаємо, хто знаходиться в бомбосховищі, чия родина залишила країну, хто залишився у своїх домівках. Ці люди – надзвичайні. В кожного із співробітників фонду та волонтерів є їх контакти та контакти їх родичів.

Наш фонд, це не тільки Праведники. Ми постійно опікуємося літніми людьми та багатодітними родинами. Це не лише євреї. Ми намагаємося приділяти більше уваги тим, хто народився після 9 травня 1945-го року - на жаль, на цих людей звертають менше уваги.

Ми завжди допомагаємо лікарням, коли в нас є така можливість. Ми дуже багато уваги приділяємо гуманітарній та соціальній темам, як, наприклад, міжконфесійний діалог, проводили багато круглих столів, інших заходів, наприклад, міжконфесійна Ханука. Навіть під час пандемії ми робили цей захід онлайн. Пишаємось, що представники різних конфесій були, та й сподіваємось, будуть разом з нами.

На сьогодні однією із пріоритетних та найважливіших задач, є пошук медикаментів, які ми надаємо безкоштовно усім тим, кому вони потрібні, в першу чергу – людям літнього віку. Ми намагаємось опікуватись теробороною та допомагати армії продуктами харчування. Треба зауважити, що ми не займаємося нічим, що стосується зброї.

– Скільки людей літнього віку зараз у вас у списках? Як Ви їм допомагаєте?

– В нашій базі більш ніж дві тисяч людей. Це не означає, що ми одночасно допомагаємо всім. Це база по Києву, а є ще люди з регіонів: Чернігівська, Житомирська, Черкаська та інші області. Сьогодні ми вже можемо говорити про те, що щотижня доставляємо допомогу приблизно 1200 особам.
З понеділка, 28 березня, ми також розпочали надавати сертифікати "Сільпо" на тисячу гривень на родину – це для тих, хто може самостійно пересуватися – багатодітні родини, самотні літні люди, в яких маленька пенсія. Ці сертифікати дуже зручні, бо можна витратити за один раз половину грошей – купити на 500 гривень сьогодні, а на 500, наприклад, завтра чи післязавтра.

Фото: ФБ-сторінка Ю.Гольденберг

– Хто ваші партнери?

Зазвичай ми розвозимо продуктові набори за допомогою наших співробітників, волонтерів. Дуже плідно співпрацюємо з "Форумом Добрих Справ" та Київською єврейською міською громадою – ми як одна організація на сьогодні. Також ми співпрацюємо з Асоціацією єврейських організацій та общин України (ВААД) та БФ Лайф Чейнджер. Це ключові місцеві партнери.

– Скільки співробітників зараз в Вашому офісі, і хто допомагає фінансово? Чия це ініціатива?

– Ініціатива стовідсотково наша. Ми не змогли залишатися осторонь, як люди, які живуть в Україні, чиї родичі мешкають тут. Фінансово нам допомагають різні люди та структури. Я маю подякувати нашим багаторічним партнерам, які завжди з нами – «Всесвітня Єврейська Допомога» (WJR, Лондон), Ваад України, фундації з Німеччини, Франції, Америки, надходить допомога від канадських організацій та просто небайдужі люди.

Ми дуже вдячні українським фермерам, які теж нам допомагають. В перші дні війни, коли в Києві продовольчі крамнички були майже порожні, ми одразу відчули підтримку. Поміч надходила з Хмельниччини, Вінниччини, Львівщини та інших регіонів країни.

Особлива подяка за поміч людині, яку я маю згадати, бо я сподіваюсь, що багато хто його пам'ятає. Наприкінці 90-х – початку 2000-х Амос Авгар працював кантрі-директором в «Джойнті» (JDC), саме він створив систему Хеседів. Я мала честь працювати разом з ним. Зараз Амос та його родина надають суттєву підтримку – і моральну, і фінансову.

– Що ми з Вами можемо сказати тим, хто захотів би зараз підтримати Ваш фонд?

– У нас є сторінка у Facebook – Всеукраинский благотворительный фонд "Для тебя",. Прошу, пишіть на Facebook – ми за будь-яку допомогу!

– Що входить в продуктовий набір?

Набори, на мою думку, достойні. Збираємо різні, але так, щоб кожний отримав те, що найбільш потрібно. Завжди є городина – картопля, морква, цибуля, буряк, капуста.

Кілька разів відправляли яблука. Надаємо за наявності куряче м'ясо, молочні продукти, консерви – м'ясні, рибні, овочеві, макаронні вироби, солодощі, напівфабрикати – налисники, вареники, котлети – те, що люди зможуть швидко приготувати.

Ще до війни та й на початку війни двічі на тиждень ми надавали гарячі обіди тим клієнтам, які мешкають в нашому районі. Через те, що іноді в Києві вводять комендантську годину, яка може тривати добу або й більше, ми зрозуміли, що це майже неможливо, тому що, наприклад, треба дістати м'ясо, щоб воно розморозилось, але наступного ранку ми можемо й не потрапити до офісу…

Я знаю, що для тих літніх людей, хто залишився без опіки, без допомоги родичів або соціального робітника, це велика підтримка. У нас на обліку є люди, які не мають змоги самостійно приготувати їжу – вік, хвороби, самотність. Ми намагаємося це також враховувати.

– Пані Юліє, звісно, людський фактор ніхто не відмінив, і з війною люди не стають кращими. У когось стрес проявляє найкращі риси, у когось – навпаки. З якими проблемами психологічного характеру Ви стикаєтесь зараз в своїй роботі?

– Проблем доволі багато, вони різні. Я згодна з Вами, з тим, що люди у стресовій ситуації можуть змінюватися, але все ж таки це не завжди так.

Іноді допомога чи моральна підтримка приходить звідти, звідки ти на неї взагалі не очікував, і навіть не міг уявити, що вона буде. А буває, що ти звертаєшся до когось, хто, як ти впевнений, стовідсотково підтримає тебе, зробить, допоможе, але, на жаль, результатом є відмова.
В мене в офісі до війни працювали 4 чоловіки. Три з них знили майже одразу, навіть не попередивши.

Я переконана в тому, що кожен з нас має право, навіть обов'язок, рятувати себе, свою родину, своїх дітей, онуків, батьків. Але попередити, поінформувати, мені здається, нормальним.

Я одразу перепрошую якщо я буду дуже емоційною, але мені це болить.

Знову-таки повторюсь – кожна людина має право на порятунок, особливо з тих місць, де небезпечно, де може бути бомбардування, особливо коли в тебе є діти, але тікати і залишати безпомічних батьків – я не розумію, як це взагалі може спасти на думку. Ми стикаємося з такими випадками, коли літні люди готові були їхати, але отримали від дітей у відповідь, що в автівці буде не дуже комфортно, їхати довго і три особи ззаду – це незручно.

Ми були вражені, коли говорили з онуком одного з Праведників миру:
«– А ми всі поїхали.
– А дідусь?
– А що дідусь? Ви майже напередодні війни залишили йому продукти. Йому на місяць десь вистачить.

– Так він же погано чує, йому важко готувати самому. Що буде? Він же нам не відкриє без вас?

– Та чому ви переживаєте. Він же вже одну війну пережив.»

І що відповідати на це? Потім у нас була, як кажуть наші "чудові" сусіди "спецоперація", щоб дістатись цього дідуся. Йому десь 95 чи 96.

Інше, що доводить мене до сказу, це дзвінок, наприклад, о 6-й ранку, від незнайомої людини: «Треба негайно привезти до 9-ї ранку бабусі лимони, бо вона не буде пити чай без лимонів. Вона взагалі-то може собі сходити купити, але вона так зранку не піде. І десь о 9:15 знов дзвінок, зі словами «Ви що й досі не привезли лимони?».

І цього дуже багато. Коли люди не розуміють, як себе поводити. І що ніхто їм не зобов’язаний.

Я хочу звернутись до всіх, хто буду слухати або читати цей текст:

«Шановні, не полишайте своїх батьків, а якщо вже змушені залишити, зробіть такі умови для них, щоб вони могли нормально жити, і не думайте, що фундації мають замінити вас. Не треба телефонувати о 6-й ранку щодо лимонів. Я теж люблю лимони, я все розумію, але є люди, яким нема чого їсти: немає хліба, немає борошна, немає м'яса, картоплі…»

Я не дуже емоційно реагую на подяки чи на якісь історії, такого було дуже багато в моєму житті, але декілька днів тому я дійсно плакала, коли мені написала одна з наших клієнток. Їй 76 чи 77 років, вона мобільна, в неї невелика пенсія, і вона зовсім одна – в неї нікого нема. Ми завезли їй продукти. Як і іншим, нічого зайвого. Там теж була курка, картопля, якісь фрукти, хліб, тощо.
І вона мені пише:«Я зварила бульйон. Я такого смачного бульйону скоріш за все ніколи в житті не їла. Відварила картоплю, бо я її економила, тому що думала, що її більше в мене не буде – базар зачинено. Де б я її купила?»

Це дуже інтелігентна жінка, яка ніколи нічого не просила, дозволяла нам приїхати до неї лише на свята з мацою, наприклад, або з ханукальним набором, та казала: "Я якось впораюсь, є інші".

Те, що відбувається дуже важко морально для них усіх, особливо для тих, хто пам'ятає жахіття Другої світової. Вони вважали, що може статися, що завгодно, але росія не може атакувати Україну. А зараз вони це побачили. Мені здається, що війна вже вилікувала 90 відсотків населення від любові до росії.

Жахливо, люди перелякані. В нас є клієнти, які майже весь час знаходяться в підвалах, коридорах, бомбосховищах – не можуть вийти, бояться. Серед них є й відносно молоді люди, налякані тим, що відбувалось і відбувається.

В них може і гроші є, і теоретично сили є піти, принести, але вони не можуть вийти. Деякі з них не можуть усвідомити, як їх могли покинути їх діти, коли вони готові були їхати з ними.

Інша справа щодо тих, хто не міг їхати. Треба щось зробити для своїх батьків, якось ппопіклуватися. Є сусіди, є родичі, є знайомі, є друзі. Завжди можна пристосуватись до ситуації, а не вважати, що станеться якесь диво, хтось прийде і дізнається, що батькам щось потрібно.

Буває й таке, що приїздять волонтери, а людей нема вдома. Телефонуємо - "Я пішов в гості, приїдьте завтра або післязавтра" .І таких випадків багато.

Людський фактор – річ дивовижна та непередбачувана.

Дивовижно, коли ти з кимось ведеш переговори, кажеш, що ми благодійний фонд, ми хочемо купити це, це, це… Питаєш про знижку – яка знижка?

Кому – війна, кому – мати рідна. Нічого не змінюється.

Разом з тим телефонують люди, які зовсім безкоштовно хочуть допомагати і розвозити продукти, ліки, ковдри і кому що потрібно.

Фермери приїздять до нас з Західної України, з Вінниччини, багато чого привозять просто так, безкоштовно.

Я стикнулась з тим в перші дні війни: доставка не працює, невідомо, коли продукти закінчаться, як їх зберігати. Мені потрібні були холодильні установки, і мені надали їх – в безкоштовну оренду настільки, наскільки мені буде потрібно. Їх треба було перевезти – мені порадили водія на міні-бусі в той час, коли були жахливі проблеми з пальним у Києві. Попередили, що він дуже дорогий, але в нього є пальне. Коли я йому зателефонувала, він запитав: «Ви благодійний фонд, ви опікуєтесь літніми людьми та армією? Я не візьму з вас грошей». І він сам ще знайшов вантажників, які холодильники занесли, тому що на той час всі чоловіки, які в мене працювали, зникли, в офісі було декілька жінок, які, звісно, не могли все це підняти.

Зараз у нас чудова команда. Кількість працівників різниться день у день, але 15 осіб працює постійно.

Всім нашим реципієнтам, хто залишається в Україні, ми продовжуємо допомагати, як раніше. Ми допомагаємо тим, хто виїхав у Чернівці, на Львівщину, Хмельниччину. Відправляємо ліки.

В ці дні, вперше за часів існування Фонду, ми зіткнулися з тим, що людям не можуть знайти корма для своїх домашніх улюбленців. Це ми теж відправляємо, намагаємось знаходити. Звісно, продукти харчування теж відправляємо. Надсилаємо дитяче харчування, дитячі підгузки, дуже великий попит на памперси для дорослих, пелюшки, бандаж – все це дуже дороге. Коли в мене питають, чи достатньо грошей – я не знаю що відповідати взагалі. Бо скільки це буде тривати? На скільки розраховувати? Місяць? Рік? 10 років? …

– Пані Юліє, моє питання може дуже дивне, і я думаю що воно стосується зараз всіх, хто живе в Україні, і всіх хто підтримує Україну за її межами – звідки у Вас і у Ваших працівників є сили на те, щоб так працювати?

– Я ненавиджу це запитання.
Я стільки разів вже чула, що ми герої, але я не бачу в цьому нічого героїчного. Я особисто залишилася в Києві, як і моя родина, через те, що батько категорично не захотів поїхати.. Він не стара людина, він не був проти того, щоб ми їхали, але він не хотів. Приблизно така ж ситуація в однієї з моїх колег з мамою.

Може ще й через це мене так дратують історії, коли люди полишають своїх батьків. В мене не було питання залишатись чи ні, якщо батько не хоче їхати. Тобто, взагалі це ніяк не вирішувалось інакше. Так само і в неї. Хтось залишився через те, що він хотів залишитися. Це наше місце, це наш Київ, я на 200 відсотків впевнена, може я просто хочу в це вірити, що Київ не здадуть і Київ не візьмуть ніколи, що Київ був, є і буде українським. «Ми залишились, бо ми залишились». Так сказав один з моїх друзів, бо в перші дні я була дійсно розгублена і не розуміла взагалі, що має відбуватись, як реагувати.

Ми залишились – ми маємо щось робити. Сидіти вдома і читати новини – це чудово, але два дні пройшло, два дні почитали новини – досить!

Сили? Ми працюємо, ми бачимо, що це необхідно. Немає в цьому нічого героїчного. Ми поки що не в Харкові, дякувати Б-гові. Так, сирени, так повітряні тривоги, так, ці покидьки іноді влучають, нажаль. Дехто з моїх співробітників переїхав до офісу, бо тут безпечніше. Але ми пересуваємося містом, в нас є люди, які нас теж підтримують і поділяють те, що ми робимо.

Зараз війна, в кожного вона своя, кожен робить те, що він може.

Батько консультує людей телефоном – надає психологічну підтримку – він психіатр. Моя подруга в Одесі теж консультує людей, вона фаховий психолог. Завдяки цьому ми започаткували гарячу лінію і люди дякують за це, їм це потрібно. Ми надаємо продукти, ми шукаємо ліки та корма для тварин, купуємо їх.

В мене доволі велика зараз команда, скажу Вам, і ніхто, жодна особа не казала, що він чи вона герой. Ми просто працюємо. Ми робимо те, що не роблять інші доволі часто. Це не пафос, це нічого.

Ракета може влучити як в приміщення офісу, так і в приміщення квартири, в магазин, що неподалік – це лотерея. Тому я кажу усім, якщо ви хочете залишитись в Киеві, то в Києві краще, ніж будь-де в країні, на мою думку, знову ж таки. Але якщо ви, наприклад, десь ближче до Донеччини, не чекайте останньої миті, щоб потім евакуюватись.

Вам страшно покинути свою домівку, але потім ви наражаєте на небезпеку своїх рідних, які через вас не поїхали, бо не всі ж лишають своїх близьких, вірно?

Ви наражаєте на небезпеку волонтерів, або армію, або водіїв чи ще когось, хто має вас потім рятувати якимось чином, коли ваш дах уже фізично у вас на голові, а вам пощастило вижити. Не треба цього робити. Є купа можливостей зараз, щоб виїхати, майже з усіх міст. Ну якщо ми говоримо про Маріуполь – так, він в блокаді майже з першого дня війни. Але у мешканців з самого початку була можливість виїхати, і вони розуміли одразу, що агресор робитиме усе можливе і неможливе щоб захопити це місто. Ніхто звісно, я думаю, не міг собі уявити, що вони будуть так бити, але теж не дуже велике здивування. Біль, жах, злість, ненависть – так. Але можна очікувати на що завгодно від них. Тому, якщо є можливість – їдьте. Ви можете поїхати до Західної України, ви можете поїхати закордон. Це все можливо. Це жах, я навіть не уявляю, як це бути біженцем чи вимушеним переселенцем, як облаштовуватись, як функціонувати, як жити закордоном, якщо ти не знаєш мови. Я розумію, що все це дуже важко. Але на прикладі людей, яким 90+, які поїхали зі своїми дітьми, зі своїми родинами, і вони у безпеці. Принаймні зараз. Ми не знаємо скільки ще буде у безпеці Польща, наприклад, враховуючи риторику нашої сусідньої країни. У будь-яку мить може розірватися будь-що, будь-де. Але все ж таки, логічно поки що їхати з тих місць, де дуже небезпечно вже зараз.

Ви собі не уявляєте, чого нам вартувало морально і фізично, я вже не кажу про гроші, відправити вантаж декілька днів тому в Чернігів. Туди, де люди без їжі, без світла, без води. Це був, умовна кажучи, пілотний проект. Якщо все вийде добре – ми будемо і надалі відправляти туди стільки, скільки зможемо їжі й ліків.

Як складно було відправляти навіть у Київську область. Деякі напрямки – нема питань, але все одно – це завжди наражати когось на небезпеку. Ми ж ніколи не знаємо де почнуть стріляти.. У нас справжня війна. Тому не намагайтеся збільшити кількість жертв. Намагайтеся їх зменшити. Дуже прошу.

– Шановна пані Юліє, я хочу Вам подякувати за Вашу роботу, все ж таки героїчну, хоч Ви це заперечуєте. Я хочу подякувати всій Вашій команді і хочу подякувати за цю чудову розмову. Я бажаю Вам сил, впевненості, грошей на все, що Ви робите також бажаю. Ну і тримаймося, миру.

– Миру нам усім. Це дуже важливо. Дуже.

Подивитись відео-запис: