Віталій Портников: Шевченко не був антисемітом

160 років тому, у листопаді 1858 у часописі "Русский вестник" було опубліковано лист російських діячів культури, які протестували проти циклу антисемітських публікацій іншого видання - журналу "Иллюстрация".

Серед підписантів цього документа можна було побачити прославлені імена - Іван Тургенєв, Микола Чернишевський та інші. Автори залишали його відкритим і закликали приєднатися інших діячів російської культури.

Уже у наступному числі "Русского вестника" був опублікований окремий протест тих, хто вважав себе зв'язаним з "идеей собственно малороссийской, украинской или южнорусской народности, проявившейся в последнее время в литературных произведениях разного рода" - тобто засновників сучасної української літератури і культури. Український народ, на думку авторів листа, "не мог входить в причину зла, заключавшуюся не в евреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитий, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях. И несмотря на то, современные литературные представители этого народа, дыша иным духом, сочувствуя иным стремлениям, прикладывают свои руки к протесту "Русского вестника" против статей "Иллюстрации".

Під цим важливим документом, який залишається практично не відомим українському читачеві, всього п'ять підписів, але зате яких! Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, фольклорист Матвій Номис. Практично весь «іконостас» тодішньої української літератури. Так що там тодішньої - просто український літературний іконостас. Якому з точки зору імперської політичної міфології просто «положено» бути антисемітським - час був такий і люди були темні.

Так ось, часи були інші. Часи, коли формувалася громадянська позиція, яка дозволяла відрізнити цінності від забобонів. Громадянська позиція Тараса Шевченка та інших українських класиків збігалася з позицією Тургенєва і багатьох європейських інтелектуалів того часу - але докорінно відрізнялася від позиції носіїв антисемітської ксенофобської ідеології у Російській імперії. До речі, ці носії часто відмовляли і самим українцям у праві на існування, але це вже окрема історія.

Читач, звичайно, негайно згадає рядки Шевченка, які він читав ще в школі, згадає в першу чергу про "Гайдамаків", написаних молодим поетом. Але справа навіть не в тому, що є відмінність між поетичним рядком і громадянським вчинком, а в тому, що в листі-протесті сам Кобзар дав вірну оцінку своєї власної творчості того часу - "страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях". А хто стане сперечатися з поглядом самого Шевченка на Шевченка?

Лист українських письменників - документ свого часу, в цьому переконається кожен, хто прочитає його повний текст. Але головний його мотив - щире співчуття до переслідуваного народу з боку тих, хто розумів тяжке становище власної, невизнаної і пригнобленої нації. В історії українсько-єврейських відносин після цього листа буде ще чимало трагічних сторінок. Але суть послання - те, що конфлікт між цими двома народами обумовлений самою ситуацією в чужих державах, у яких вони знаходяться - залишалася незмінною. Антисемітизм в Україні був переможений тільки після того, як українському народові вдалося створити свою державу, захистити її, пройти шлях до повноцінної політичної нації.

Шевченко та інші титани української культури, як і слід було очікувати, і тут були точними у своїх уявленнях про Україну і чесними у своїй безкомпромісній громадянської позиції.

Саме тому 160-річний ювілей листа українських літераторів до "Русского вестника" - не академічна дата, а нагадування про ту, справжню Україну, Україну Тараса Шевченка, яку від нас приховували протягом століть.

ДО РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ «РУССКИЙ ВЕСТНИК»

Листопад 1858. С.-Петербург

В № 21 вашего журнала вы представили первый пример общественного протеста русских литераторов против недостойного поступка «Иллюстрации». Много веков уже христианские нации, составляющие ныне Русскую империю, клеймят скитающееся по всему миру племя евреев именами злодеев, предателей, обманщиков, врагов Божиих и человеческих. И не на словах только высказывалось против евреев негодование обществ и правительств, которые не умели увлечь их человеческими средствами на путь истины и добра. Их изгоняли, топили, жгли и резали, как хищных зверей. Было бы неестественно этим жертвам слепого озлобления фанатиков оставить обычаи, за которые их ненавидели, и усвоить себе характер своих гонителей. Не говорю уже о самом вероисповедании, которое чем ожесточеннее было поносимо христианами, тем казалось выше и святее в глазах евреев, тем теснее связывало их в один корпоративный союз, во имя не до конца прогневанного ими Еговы. Таким образом христиане, ревнуя по вере и от всего сердца желая обратить на путь истины скитающихся по свету потомков Израиля, этим самым отдаляли их от пути истины и делали глухими к евангельскому слову. Евреи видели и должны были видеть своих врагов в проповедниках человеколюбивого учения, прибегавших к брани, угрозам, гонениям и убийствам. Евреи сделались и должны были сделаться заклятыми врагами иноверцев, возвергающих хулы на их веру, на их учителей, на их храмы-школы и на священные для них обычаи. Евреи, стесняемые повсеместно даже самими законами, поневоле обратились к хитростям и плутовству, поневоле освятили вероучением своим всякий вред, который они могут сделать безнаказанно христианину. Евреи дошли до изуверства в ненависти своей к христианам. Как ни возмутительно для нас многое из того, что мы знаем о евреях по достоверным, письменным и печатным, свидетельствам, но это должно служить для нас только мерою зол, которым так долго и так повсеместно подвергалось несчастное потомство Израиля. С другой стороны, современный практический разум доказывает нам очень /223/убедительно, что ни к чему доброму не привела евреев всеобщая вражда к ним христианских народов и что одно свободное просвещение да равенство гражданских прав способны очистить еврейскую национальность от всего, что в ней есть неприязненного к иноверцам. Русские литераторы, стоящие во главе нового русского движения к человечности, глубоко сознали эту истину. Журнал ваш, м[илостивый] г[осударь], первый сделался органом просвещенных представителей еврейского племени, во имя независимости всякой сознающей себя народности, и первый представил торжественную манифестацию русских и польских писателей против «Иллюстрации», которая, нося европейское имя, дышит временем Иоанна IV Грозного в своих суждениях о евреях. В сорока осьми именах, подписавших протест, напечатанный в 21 № «Русского вестника», я уверен, есть и имена малороссиян, которые вообще никогда не оставались позади представителей Великороссии во всяком истинно человеческом движении. Но между этими именами я не вижу ни одного, с которым связана идея собственно малороссийской, украинской или южнорусской народности, проявившаяся в последнее время в литературных произведениях разного рода. Много или мало известно покамест таких имен, но голоса их имеют в этом деле особенно важное значение, выражая мнение о еврейском вопросе того народа, который больше великороссиян и поляков терпел от евреев и выразил свою ненависть к евреям, во времена оны, многими тысячами кровавых жертв. Этот народ не мог входить в причину зла, заключавшуюся не в евреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитий, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях. И несмотря на то, современные литературные представители этого народа, дыша иным духом, сочувствуя иным стремлениям, прикладывают свои руки к протесту «Русского вестника» против статей «Иллюстрации».

Марко Вовчок, Н. Костомаров, П. Кулиш, М. Номис, Т. Шевченко

Віталій Портников для Еспресо

Фото: Україна Incognita

ita.day.kiev.u