Українській владі знадобилось 10 років, щоб дати дозвіл на встановлення меморіальної дошки праведниці народів світу Олександрі Шулежко

Жила собі в патріархальних довоєнних Черкасах сім’я. Він – священик в Леськах, вона – просто дівчина Саша. В сім’ї народилась донечка, а коли Саша збиралась народжувати вдруге, чоловік був репресований. Так і залишилась одна з двома маленькими донечками на руках. На роботу влаштуватись була велика проблема – дружина репресованого. З великими труднощами (при двох маленьких дітках) закінчила педагогічне училище і влаштувалась на роботу вихователькою в дитсадку…

Наступили грізні часи лихоліття – війна. Фашисти зайняли Черкаси 22 серпня 1941 року і відразу встановили в місті свій жорстокий порядок, повісивши на площі трьох мешканців. Страх був головною зброєю нової місцевої влади, яку представляли гебітскомісар лейтенант Рен, та старший інспектор поліції Руднєв…

Якось, ідучи додому, Саша побачила жахливу картину – біля убитої жінки, що лежала на дорозі, сиділо немовля і плакало. Підняла його, утішила і забрала з собою. Другого дня пішла на берег Дніпра до переправи, дізнавшись що там лежить багато трупів. І дійсно декілька дітей знайшла і там, та забрала з собою додому. Дома сіла і задумалась – скільки ж  бездомних дітей та сиріт принесла з собою війна і скільки ж їх ще бродить по місту? Треба звернутись до нової влади і треба щось робити – діти ж не винні, що дорослі дяді затіяли війну…

В гебітскомісаріаті вдалося зустрітися і поговорити з лейтенантом Реном. З’ясувалось, що він і сам вихованець дитбудинку, тому знайшла тут підтримку. Отримала дозвіл на відкриття притулку в приміщенні старого дитсадка, де залишились  деякі меблі. Знайшла собі вірних помічниць, прибрали, і притулок запрацював. Дітей-сиріт та безпритульних збирали по місту, навіть поліцаї приводили, а інколи вони приходили самі…

Притулок розростався, катастрофічно не вистачало продуктів і одягу, тому вирішили з помічницями завести домашнє господарство – курей, кіз, поросят. Що вирішили – те й зробили, в цьому активно допомагали самі діти. Та і гроші старші діти заробляли, працюючи на консервному заводі. Весь заробіток ішов в загальну «копилку»…

Була одна велика проблема – це єврейські діти, а їх у притулку 25 осіб. Тоді за переховування євреїв – розстріл без суду.  Але – це ж діти! Ховали їх від пильного ока поліцаїв як могли – і стригли наголо і гримували. У всіх документах, які вела Саша в притулку, діти-євреї були записані як діти іншої національності.  Навіть показово влаштували похрещення всіх вихованців притулку у Троїцькому храмі. Коли ж поліцейські нишпорки сильно допекли, знову пішла в гебітскомісаріат з вимогою покінчити переслідування дітей. На другий день над входом до притулку красувалась вивіска «Kinder Haus» «Постороннім вхід заборонено!» Віднині поліцаї вже не допікали своїм переслідуванням…

Запам’яталась дітям і вихователям зустріч Нового 1943 року. В цей день гостем у дітей був сам гебітскомісар, тому до зустрічі готувалися дуже ретельно. Попробуй так зробити, щоб із 25 єврейських дітей жоден не був упізнаний і розкритий. Всіх загримували так, що деяких Саша не могла розпізнати. Свято пройшло нормально, з подаруночками для дітей від гостя, з Новорічним хороводом навкруги ялинки…

Діти, що потребували знань, були влаштовані в платну школу безоплатно, і вчились там, як і інші.

У лютому 1943 року після поразки під Сталінградом різко змінилась обстановка на фронті. Змінилась вона і в Черкасах – німці почали підготовку до евакуації. Згідно розпорядження гебітскомісара готувався до евакуації і притулок, але готувався по-своєму. Були послані гінці по навколишніх селах домовлятися, щоб люди, коли настане час, розібрали дітей з притулку. А їх немало і небагато – аж 90 осіб. Цей час настав осінню 1943 року і основна частина дітей була розібрана мешканцям навколишніх сіл. Залишилось 30 дітей та 2 своїх, для яких були виділені два грузовики. Доїхали до Теплика Вінницької області і там правдами і неправдами вдалося зупинитись і дочекатись радянських військ. Додому до Черкас повертались поїздом. Коли прибули на вокзал, Олександру Максимівну відразу ж відокремили від дітей і більше до них не допускали як «ворога народу», що співпрацював з німцями. А дітей, щоб не тікали з притулку в гості до неї, розвезли по інших притулках великого Радянського Союзу…

Ще в 1941 році героїня нашої розповіді стала донором, і за 23 роки донорства здала більше 150 літрів крові, двічі була удостоєна звання «Почесний донор СРСР». Виховала, дала освіту і направила в життя своїх доньок Аллу і Ларису. Останні 18 років працювала медичним реєстратором в Черкаській центральній поліклініці.

25 лютого 1994 року Олександри Максимівни не стало – пішла від нас велика людина з щирим серцем – жінка-трудівниця, жінка-МАТИ. Вічна пам’ять їй і Царство Небесне!

В 1994 році Фонд «Пам'ять жертв фашизму в Україні» присвоїв О.М. Шулежко почесне звання «Праведник народів світу», а в липні 1996 року, вже посмертно, вона була нагороджена пам’ятною медаллю і дипломом «Праведника народів світу» міжнародної єврейської організації жертв фашизму. В Єрусалимі ім’я Олександри Максимівни викарбувано на Стіні Пам’яті в Алеї Праведників Народів Світу.   

Як же ми, українці, вшановуємо пам’ять цієї видатної жінки-МАТЕРІ, що до 1968 року була «ворогом народу» - потім була реабілітована, отримала партизанський квиток, і у 1985 році була нагороджена Орденом Великої Вітчизняної Війни ІІ ступеня.

Дякуючи єврейській громаді і небайдужим простим українцям, було виготовлено і встановлено на будинку, біля якого був притулок, меморіальну дошку з барельєфом цієї видатної жінки. Режисер Володимир Качур зняв фільм «Олександра Шулежко. Доля праведниці», що демонструвався по каналах центрального та місцевого телебачення. В обласному краєзнавчому музеї зусиллями працівників музею та активістів єврейської громади створена експозиція «Подвиг Матері». Раїсою Загоріною та Тамілою Шапіро написана книга «Пам’яті славетної землячки». Неодноразово проводились вечори пам’яті О.М.Шулежко, на які приїздили її доньки.

А що ж наша влада?

Мені соромно і гірко за націю, яку я маю честь представляти, що вибирає і садить в крісла можновладців людей черствих і байдужих.

Невже потрібно було 10 років, щоб дати дозвіл єврейській громаді на встановлення меморіальної дошки? Невже ця видатна жінка не заслужила звання Почесного громадянина міста Черкаси? Невже немає вулиці в місті, щоб назвати її ім’ям? Невже так важко назвати її ім’ям дитячий будинок?

 «Учітеся, брати мої» - учітеся у євреїв, як потрібно вшановувати пам'ять про видатних людей! Віддаймо ж, хоч запізнілу шану і повагу величі її подвигу і вибачимось перед нею за тих, хто у свій час не розумів, а в наш час не розуміє цього. Із 90 дітей, що врятувала О.М.Шулежко тільки 25 єврейських. А інші 65 – вони що – нічиї?

Закінчу словами духовного батька нації Т. Г. Шевченка:

«Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! Слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!»

В.Каленик

Фрагмент нової книги автора «Суєта суєт»