Тарас Возняк. Єврейський штетл як історичний феномен

Однією з проблем, з якою  стикнулося сучасне українське суспільство в незалежній Україні це відновлення культурного контексту країни. А це і культурний контекст окремих місць. В тому числі і міст.

І одним з викликів стало завдання відновлення культурної тканини місця чи міста в обставинах, коли її безпосередні носії, в силу різних історичних та політичних обставин просто відсутні. Це завдання якогось повернення польських культурних контекстів в умовах  майже повної відсутності носіїв польського культурного контексту. І так само це завдання повернення єврейських культурних контекстів в умовах майже повної відсутності прямих спадкоємців локальних єврейських субкультур. Так, наприклад, галицьке єврейство було практично все знищене нацистами. Хто має стати спадкоємцем його культурного спадку?

Особливо безнадійно ситуація виглядає не так у великих містах, де все ж відроджуються і знаходять нові форми життя новітні єврейські спільноти, а у містах маленьких, в містечках, які з часом деградували ледь не до сіл.

Особливо складним завданням є завдання збереження чи відновлення культурного контексту малих єврейських містечок, що розсіяні по всіх теренах старої Речі Посполитої – від Каунаса до Одеси і від Умані до Лодзі. Одним словом – йдеться про завдання меморіалізації єврейських штетлів – штетлів, в яких вже не мешкають євреї, а зовсім інші люди.

Однак, перш ніж братися за вирішення такого завдання, слід осмислити, з чим ми маємо справу.

Отож, - що таке штетл?

Звісно – маленьке містечко значну, або й домінуючу, частину населення якого складають євреї. Вонине обвязково є монолітною масою.  Часто вони діляться за соціальним статусом та релігійною приналежністю – юдаїзм свого часу зазнав чимало криз і розщепився на багато деномінацій. Зазвичай ця людність розмовляє своїми єврейськими мовами – ідишем у полосі розселення євреїв-ашкеназів, які трансформували південнонімецькі діалекти до своїх потреб і перетворили їх у свою окремішню мову, або ж мовою ладно – так само трансформованою євреями, що прибули з Іспанії, з староіспанської в свою окремішню єврейську мову – одна з мов євреїв-сефардів.

Разом ці єврейські містечка, кількість мешканців яких складає зазвичай кілька чи кільканадцять тисяч осіб вкраплені у море місцевої людності – української, білоруської, польської, литовської, румунської, угорської, словацької, чеської, хорватської.

Однак попри іншомовне, зазвичай християнське оточення і домінацію, єврейські містечка живуть своїм розміреним і строго єврейським життям – з своїм духом, ритмом, циклами.

Нам видається, що штетли існували завжди. З перспективи людини чи родини так воно і є. Але в історичній перспективі ми всі розуміємо, що штетл, як і все у цьому світі є історичним феноменом. Штетл не був вічним – він виник, зазнав розквіту, упадку, і, врешті або помер, або був знищений історичними катаклізмами Другої світової війни.

Штетли появилися на теренах центрально-східної Европи з огляду на кілька чинників.

Одними з основних, хоча і печальних, стали вигнання євреїв з Іспанії. Після успішного завершення реконкісти і вигнання маврів з Іберійського півострова, обєднання Кастилії та Арагону 31 березня 1492 року було видано  Альгамбрський едикт — королівський едикт об’єднаної Католицької королівської пари - Ізабелли I Кастильської і Фердинанда II Арагонського, який зобов’язував усіх євреїв, що проживали у той час на території Іспанії, покинути володіння іспанської корони не пізніше 31 липня того ж року. Тому євреї масово рушили до іспанських Нідерландів та Італії і Балкан. А звідти разом з своєю мовою прибули і до Закарпаття та Буковини. Це євреї-сефарди.

Однак більшість євреїв прибула до Центрально-Східної Европи з Німецьких земель, куди вони попали головно з Нідерландів. Перейнявши південнонімецькі діалекти вони створили окремий єврейський субетнос євреїв-ашкеназів.

Кінець XIII-XIV століття в історії євреїв Німецьких земель названі «мученицькими». В цей час єврейські громади зазнавали численних утисків і погромів. Було знищено понад 300 громад, євреї були вигнані з більшості міст Німеччини. У зв'язку з численними випадками кривавих наклепів римський папа Інокентій IV у1247 році видав буллу, в якій спробував захистити євреїв. Але і папська булла не рятувала євреїв від нападів і погромів. Тому основна маса євреїв з Німеччини почала переселятися на Схід, де до XVI-XVII століть виникли численні громади євреїв-ашкеназів.

Сюди ж переходили вигнані євреї з цілої Європи а не лише з Німецьких земель (1346) - і з Угорщини (1349-1526 і 1686-1740), Франції (1394), Австрії (1420). Король Польського королівства Казимир IIIвважався навіть покровителем євреїв. У 1334 році він звільнив євреїв з-під юрисдикції магдебурзького права і відтоді єврейські громади почали підлягати лише юрисдикції королівських судів.

Монархи нашої частини Европи трактували євреїв не лише як «народ Старого Заповіту» чичужинців, а як цінних промоторів розвитку ремесел і торгівлі.  Тому владці Русі, Польщі (потім Речі Посполитої), Литви запрошували євреїв і для того створювали їм особливі умови – як от «паралельне» до Кракова королівське єврейське місто Казімєж. Часто євреї створювали у вже існуючих містах свої окремі квартали – як от у Львові, де постала класична структура тогочасного міста, яка складалася з чотирьох кварталів – православного, католицького, вірменського та єврейського.

Крім євреїв ті самі владці запрошували і інших промоторів торгівлі та ремесел – вірмен, людей з Німецьких земель, з Італії. Так творилася поліетнічна амальгама великих міст Центрально-Східної Европи XIV-XVI – Кракова, Львова, Вільнюса. Вона складалася з місцевої людності, але також з німців, італійців, вірмен і також євреїв.

Таким чином поставили великі сухопутні торгові порти на великому торговому шляху зі Сходу (Османська Порта, Іран, Близький Схід) та Західною Европою. Головним видом економічної діяльності та збагачення цих торгових вузлів була торгівля.

Однак малі містечка спочатку були ще настільки малими і не цікавими в економічному сенсі слова, що там ця поліетнічна палітра була не такою багатою. Тільки з розвитком цих міст вони викликали зацікавлення нових поселенців.

З часом таких торгових фракторій ставало щораз більше. Разом з тим зростала і чисельність людності, яка організовувала та обслуговувала цю торгівельну діяльність. Росла чисельність німецької людності, людності з земель італійських, вірмен та, звісно, євреїв.

Однак їхня доля була різною. Німці та італійці, з огляду на одну віру з місцевою людністю, були приречені на асиміляцію. Що досить швидко і відбувалося. Шольци і Вольфи ставали Шольцовичами і Вольфовичами (Львів). Вірмени асимільовувалися повільніше, проте теж ставали з часом Абрагамовичами. Найдовше опиралася асиміляції людність єврейська.

Тим більше, що до XVIII ст. в деяких маленьких містах-фракторіях Центрально-Східної Европи євреї складали чисельну більшість. У деяких з них єврейська частка населення складала до 90%.

У XVI ст. з маленьких міст-фракторій Центрально-Східної Европи складається паралельна до державної структура майже повністю єврейських поселень – містечок, штетлів, що віддалені одне від одного на віддаль до одного денного переходу. І це має свої причини – одноденний перехід для тогочасного торгівця був тією мірою, які він міг подолати, мандруючи віл одного ярмаркуючого міста-фракторії до іншого. Одне місто ярмаркувало у понеділок, інше у вівторок, третє у середі і т.д. Я ще пам’ятаю рудименти цього, заданого ще тоді, ритму життя сучасних галицьких містечок 60-70-х років.

З часом мережа цих міст-фракторій починає розбудовувати і свої паралельні до державних крипто державні інституції. Головною з них став Ваад чотирьох земель. Це був орган єврейського самоуправління, що охоплював Великопольщу, Малопольщу, Червону Русь, Волинь. Він діяв з середини XIVст. до XVIII. Спочатку він неначе мав бути посередником між єврейськими громадами – кагалами – але з часом трансформувався у своєрідний Сейм, що збирався у Любліні чи Ярославі, де було представлено 70 кагалів. Примітно, що перші зібрання єврейських лідерів, розпочалися як зібрання на великих річних ярмарках у Любліні, де вирішували в першу чергу питання організації торгівлі і співпраці міст-фракторій.

Якоюсь мірою ця наддержавна мережа єврейських міст-фракторій нагадує таку саму мережу тогочасних італійських міст-фракторій, міст-держав. Міста в Італії, як і в інших країнах Європи, теж спочатку перебували під владою сеньйорів. З кінця IX ст. міста Північної і Середньої Італії вступили з ними в збройну боротьбу, яка завершилася у XII ст. створенням незалежних комун. Міста Північної і Середньої Італії ще у XII ст. перетворилися на міста-держави. У результаті в Північній Італії і Тоскані замість феодальних сеньйоратів утворилося безліч міст-держав, що постійно ворогували між собою як торгові конкуренти чи творили політичні та торгові союзи.

А також торгівельний союз німецьких міст Ганзи (Hanse, Lübische Hanse). Це теж була унія вільних німецьких «ганзейських міст» на чолі з Любеком та торгових гільдій, яка підтримувала і захищала торгівлю від феодалів і піратів у Північній Європі у XIV- XVIII ст. (формально до1669 року). Членами Ганзи в різний час були близько 200 великих та малих міст, розташованих в основному в басейні Північного та Балтійського морів. Для вироблення загальних правил і законів представники міст регулярно збирались на з'їзди в Любеку.

Отож створення такої мережі торгових міст-фракторій на той час не було чимось унікальним.

Ваад і місцеві єврейські самоуправління диспонували своїм правом, здійснювали своє єврейське правосуддя у відповідності з єврейською традицією, здійснювали своє місцеве самоврядування, мали розбудовану мережу своїх релігійних, навчальних і навіть соціальних інституцій. А з часом добавилися і інституції політичні та культурні – але це вже у XIX ст.

Апофеозом розвитку цієї мережі єврейських штетлів став кінець XVIII ст. Та цей розквіт співпав з занепадом Речі Посполитої. І саме з занепадом, а потім і розбором Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) трьома імперіями – Російською, австрійською та Пруською - і розпочався занепад мережі єврейських штетлів – це перша причина, проте не єдина.

Другою причиною розпаду традиційного єврейського містечка і його ортодоксального укладу життя стало Просвітництво, яке опановувало не лише буржуазію, але навіть і окремих монархів, як от Йосифа ІІ фон Габсбурга (Joseph II, 1741-1790).

Третьою причиною стало навязувана (часто силою) секуляризація внутрішнього єврейського життя – насильне повалення стін гетто, в якому замикалися єврейські громади, примусове руйнування традиційного єврейсько укладу з боку «просвіщенних» абсолютистських монархів.

Четвертою причиною стала хасидська революція, саббатіанська та франкістська єресі, які зруйнували релігійну єдність єврейських громад.

Розподіл Речі Посполитої створює бар’єри  між єврейськими громадами Речі Посполитої. З часом з різних боків нових кордонів творяться відмінні політичні культури, постають нові єврейські субетноси, які культуруються по-іншому. Появляється доволі сильно германізоване єврейство, появляється єврейство російськомовне.

Абсолютистські монархії, попри всі флірти з просвітництвом прагнуть повного контролю за життям всіх своїх підданих – в тому і євреїв. Їм не подобається те, що євреї замикаються у своєму світі – світі маленьких штетлів. Вони роблять кроки до насильної секуляризації євреїв і позбавлення їх свого самоврядування. Ваад розпускається, звичайно. Євреїв урівнюють в правах і обов’язках з іншими підданими – так 1781 р. імператор Священної Римської імперії Йосиф II видав указ про віротерпимість, який гарантував релігійну свободу і громадянські права лютеранам, кальвіністам, православним та греко-католикам.

Але так само «Цісар хотів поліпшити життя євреїв у своїй державі, однак натомість зажадав надмірної ціни, тому що, окрім високих податків, він вимагав відмовитися від їх власної ідентичності і наполягав на глибокій асиміляції. Цісар одним розчерком пера хотів перекреслити тисячолітню історію і одразу адаптувати євреїв до потреб держави нових часів. Він допустив євреїв до публічних шкіл, будував для них окремі школи, ліквідував знаки ганьби та єврейські квартали, дозволив євреям займатись ремісництвом і торгівлею, дозволив відкривати фабрики, тримати крамнички у будь-якому районі Відня, дозволив також займатися лихварством і под. Водночас він не дозволив створити єврейську громаду у Відні, ліквідував суди рабинів, обмежив кількість єврейських шлюбів, ускладнив використання патенту толеранції, не визнавав за єврейськими ремісниками звання майстра, та ще й наклав на євреїв непосильні податки, змушував їх до військової служби, щоправда, спочатку тільки у тилу» (1).

Так, євреї могли стати державними чиновниками, служити у війську, навіть отримувати гідності нобелів – за великі заслуги перед двором отримували титули баронів.

Однак вони мали вийти з гетто, відмовитися від багатьох традиційних атрибутів та інституцій – аж до відмови від традиційного одягу.

Примусово створювалися єврейські сільськогосподарські колонії, запроваджувалася світська освіта – так руйнувався штетл ззовні.

Але він змінювався і руйнувався і зсередини.

Крім хасидів, які зруйнували релігійну єдність єврейських громад ще починаючи з XVIII ст., цю єдність у XIX ст. почали руйнувати і єврейські просвітники – під впливом Просвітництва єврейський світ охоплює рух Гаскали, рух маскілів. Вони часто скочуються до ідеології асиміляторства – появляються концепції «німця юдейського віросповідання», «поляка віри Мойсеєвої» і т.д.

Потім почався сіоністський рух, який відкидав життя в замкнутих штетлах і взагалі розпочав боротьбу за повернення на історичну батьківщину – Ерец Ісраель.

Не меншої шкоди існуванню штетлів як острівців єврейського життя та самоорганізації завдають і військові та громадянські конфлікти, які знаходять свою «розрядку» у погромах (Кишинів (1903, Союз русского народа), Одеса (1905, Союз русского народа), Галичина (1915, Російська армія), Проскурів (1919, війська УНР), Київ (1919, Добровольча армія Денікіна)).

Після першої світової війни відбулася велика емансипація єврейського життя. Євреї остаточно почали втрачати жорстку прив’язаність до рідного штетла.

Совєтизація так само доклалася до нівелювання єврейської ідентичності – бо в СССР мала бутистворена нова, совєтська людина і  нова спільнота – совєтський народ.

А на територіях, які ще не були під совєтською окупацією набула небачених масштабів єврейська еміграція у Новий світ. Однак на позір у 1930-х містечка ще зберігали свій єврейський вид. Тай більшість населення все ще була єврейською.

Остаточно мережу штетлів Центрально-Східної Европи знищує вирішення єврейського питання (Endlösung der Judenfrage) нацистами 1938-1945 рр. На окупованих територіях майже не залишилося євреїв. А тим більше не могло залишитися і штетлів як місць їхньої самоорганізації.

У совєтський час в колишніх штетлах відбулася повна заміна людності. Безсумнівну більшість в них склала місцева людність. Єврейство часто зводилося до окремих родин. Тай ті були глибоко совєтизовані, як і більшість населення.

Із здобуттям Незалежності новими державами Центрально-Східньої Европи перед ними за якийсь час постала і проблема ре-конструкції історичної памяті та ре-віталізаціх історичного простору. Це є елементи ре-конструювання їхньої новітньої ідентичності як новітніх політичних спільнот. Ну і, звичайно, вони наштовхнулися на «проблему відсутніх», які попри все є. Цими «відсутніми» в різних країнах і місцях стали не лише євреї, але й поляки на Західній Україні, німці на землях, які після 1945 року відійшли до Польщі та Чехії. Різні країни та міста вирішували цю «проблему відсутніх» по-різному. Десь ігнорували, як от в Калінінграді/Кенізбергу. Десь дійсно делікатно ре-конструювали культурний бекграунд – як от у Вроцлаві/Бреслау.

Однак повернімося до проблеми штетлів. Що можна робити після фактичного знищення штетлів? Є дві позиції. Перша з них полягає у тому, щоб нічого не робити чи безкінечно перелічувати жертви. Інша позиція полягає у тому, щоб хоча б у символічній формі ре-конструювати слід штетлів у сучасному культурному контексті міст, в які вони перетворилися.

Я прихильник другого підходу – мені більше відповідає філософія символічного ре-конструювання.

І це не чисто ідеалістичне мрійництво чи демонстрація доброї волі. Це вирішення однієї з дуже істотних проблем ре-віталізації міських просторів, у яких ми мешкаємо. Бо ж містечка як культурно-архітектурний контекст нікуди не поділися. Вони структурно і далі є тими старими штетлами. Так їх заселили інші люди. Так, вони часто не свідомі в якому культурно-архітектурному контексті вони живуть. Зазвичай вони живуть у історично-культурному безпам’ятстві – так вони були навчені в епоху совєтизації. Чи хочуть і чи можуть вони стати правдивими мешканцями штетлів – звісно, що ні. Однак вони можуть з пошанівком та визнанням ставитися до тих помешкань, будинків, вулиць, місць і міст, в яких вони живуть. Не жити так люто, як ми інколи потрафимо. Бо ж український /польський/ литовський/ білоруський націоналістичний дискурс просто ігнорує цю проблему.

Але що слід робити для того, щоб повернути той пошанівок до «відсутніх»? Чи то поляків, чи то австрійців, чи то євреїв?

Як на мене, то прагматичне вирішення полягає у інкорпоруванні «дискурсу відсутніх» у нарратив сучасних міст.

І це не така вже й нерозрішима проблема. Це завдання, яке деякі не такі вже й великі міста, колись справжні штетли, вирішили чи вирішуть. В дискурс Дрогобича після тридцяти років роботи міцно ввійшов Бруно Шульц (Bruno Schulz, 1892-1942), В дискурс Чорткова Карл Еміль Францоз (Karl EmilFranzos, 1848-1904), в дискурс Бучача – Йосеф Шмуель Агнон ( שמואל יוסף עגנון‎ , 1888-1970), у дискурс Бродів Йозеф Рот (Moses Joseph Roth, 1894-1939), у дискурс Заболотова Манес Шпербер (Manès Sperber, 1905-1984), а що говорити про Чернівці, де маємо цілий букет ідентифікуючих маркерів з такими зірками першої величини як Пауль Целян (Paul Celan, Paul Ancel, 1920-1970), Роза Аусляндер (RoseAusländer, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901-1988), і т.д. Процес повернення чи опритомнення іде.

Шляхом ідентифікації з такими промінентними особистостями штетл в іншій іпостасі повертається.

1. Маєр Балабан, «Йосиф II і реформи для євреїв у Австрії. Галичина 1772–1795 рр.», Журнал «Ї», №48, Львів, 2007.

Тарас Возняк

Джерело: www.ji-magazine.lviv.ua