Так, ми євреї! Хіба це провина?!!

Є в Шполі місце, куди щороку представники влади і громадськості приходять вшанувати пам’ять жертв Голокосту. У дендропарку Верхньої Даріївки біля місцевої школи-інтернату височіє пам’ятник розстріляним євреям. Не минув Голокост Шполу — містечко, де до війни їх проживало понад 3 тисячі, а після закінчення Великої Вітчизняної налічувалося всього кілька сотень. 

Невідомі досі всі місця масових розстрілів і поховань єврейського населення в районі, але відомо, що у Верхній Даріївці вічний спочинок знайшли майже 900 євреїв, які до цього перебували у окремому кварталі Шполи (за свідченнями очевидців — в районі вулиць Корнійчука, Щедріна, Коцюбинського), у такому собі гетто, що його німці насмішкувато називали «Палестина». Тоді євреїв почали морити голодом, не випускали за межі гетто. Щодня вмирало більше десяти чоловік. А влітку 1942 року євреїв перегнали у ліс і розстріляли.

Важко сьогодні знайти очевидців цих подій. Дехто з нинішніх представників шполянської єврейської громади знає про ті страшні дні з розповідей своїх батьків і дідів. Деякі спогади було надруковано в місцевій газеті «Шполянські вісті» у різні роки, а вчитель історії Шполянської школи-інтернату Володимир Кузьмін (на жаль, нині уже покійний) у 2011 році видав методичний посібник «Нариси з історії Шполянської школи-інтернату», до якого увійшли й деякі спогади очевидців того страхіття.

Ось один з них. Проживала у Шполі родина Мойсея Глейзера, яка наймала квартиру у центрі міста, на вулиці Комсомольській. Під час війни лише одній з доньок Мойсея Ханні вдалося врятуватися від фашистської кулі. Вона згадувала ті дні, як найстрашніші в своєму житті. З початком окупації все було спокійно, аж через деякий час німці почали зганяти усіх євреїв до гетто, де змушували начіплювати на одяг білі пов’язки з жовтими зірками. За межі гетто не випускали. До червня 1942-го жили в гетто, а потім з’явилися поліцаї і наказали збиратися й з речами погнали до Даріївського лісу. На узліссі біля ями євреїв почали розстрілювати групами. Ханя разом з мамою і сестричкою підійшли до ями. Та в момент чергового залпу зчинився галас, піднявся ще більший плач і дівчині якось вдалося вирватися і втекти до лісу.

Вже вночі вона прокралася в місто і знайшла чоловіка, який колись працював з її татом в артілі «Червоний харчовик». Саме він тиждень переховув дівчину у погребі, а потім вона вирішила йти до Сигнаївки.Та ніхто не приймав босу, голодну, обірвану дівчину-єврейку — всі боялися. Лише Ярина Іванівна Круть, яка жила разом з донечкою Ганнусею, не побоялася запросити Ханю до свого дому. Назвалася Ханя тоді Марусею Шевченко.Увесь період окупації Ханя жила у Ярини Іванівни, допомагала по господарству, бавила маленьку Ганнусю.В селі ще одна родина допомагала Хані — родина Антона Кузьменка. Дівчина здружилася з донькою господаря Танею, яка часто приводила Ханю до себе додому, допомагали їй теж, чим могли.

Десятиліття минули з тих часів. Немає в живих тітки Ярини, померла наприкінці 2010 року і Ханна Моїсеївна Глейзер (у заміжжі Лєвіна). Але до останнього вона приїздила з Білорусі, де жила, до людей, які врятували їй життя, спілкувалася з донькою Ярини Іванівни Ганею та Тетяною Кузьменко.

Володимир Михайлович Кузьмін майже п’ять десятиліть пропрацював у школі-інтернаті і саме його ідею навести лад на могилі розстріляних євреїв підтримали у 1965 році міська і районна влада. Тоді вирубали хащі, могилу огородили і обклали плитами, а в центрі встановили пам’ятник з написом «Жертвам фашизму, 1942 рік». Нині за пам’ятником за пам’ятником доглядають учні і педагоги школи-інтернату.

З тих пір пам’ять жертв Голокосту у Шполі вшановують щорічно. Ось і в нинішньому році на могилу ляжуть вінки і квіти, а людська пам’ять ще довго берегтиме спогади про ті страшні дні…

Катерина ВАЛЬЧИКОВСЬКА, 
http://novadoba.com.ua/