Нове старе протистояння або Два проєкти над Бабиним Яром

Автор: Галина Хараз, редакторка сайту "Бабий Яр - память и беспамятство"  та сайту Міжнародного меморіального центру Голокосту євреїв Буковини

Джерело: «День»

Фото Руслана Канюки / «День»

Бабин Яр у Києві є місцем низки болючих трагедій, які мали місце в новітній історії України. Тут у XX столітті було розстріляно, закатовано, загинуло страшною смертю близько ста тисяч людей. Історично склалося, що Бабин Яр став жахливим символом тотального нацистського знищення євреїв на території України, та разом з тим він є братською могилою євреїв, українців, росіян, ромів, людей різного етнічного та соціального походження і політичних поглядів, котрі стали жертвами кривавої жорстокості нацистського та радянського режимів.

Але, попри наявність на території Яру та прилеглих місць більш ніж 30 пам’ятних знаків, досі немає в Києві гідного цього місця меморіалу та музейного центру, як немає досі й Українського музею Голокосту.

Задля розв’язання проблеми меморіалізації Бабиного Яру майже одночасно, але на цілком різних засадах останніми роками було розпочато розробку двох проєктів.

Один — це український проєкт, створений на замовлення держави робочою групою при Інституті історії України. До складу групи увійшли провідні спеціалісти, співробітники десяти наукових, освітніх та музейних закладів. Проєкт включає в себе реорганізацію наявного історичного заповідника в меморіальний парк «Бабин Яр — Дорогожицький некрополь», а також створення Музею пам’яті жертв Бабиного Яру та Українського музею Голокосту. Цим проєктом належить опікуватися державі, що не виключає участі корпоративних та приватних спонсорів, але під державним та громадським контролем.

Інший проєкт — фінансований приватними особами, а саме — російськими мільярдерами єврейського походження. Формально приватний, а насправді патронований російською путінською владою, він демонстративно відгороджений від Української держави та громадськості, хоча в його наглядовій раді присутні «весільні генерали», які не мають жодного впливу на рішення та дії реальних господарів проєкту. Декларована мета проєкту — створення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», як центру освіти, документації та пам’яті, присвяченого трагічним подіям вересня 1941 року.

Ці два проєкти виглядають як конкуруючі, але це не зовсім так — вони принципово різні за своєю ідеологічною основою, за методами створення і функціонування, за спрямованістю щодо вирішення (або ж з точністю до навпаки) болючих питань національної пам’яті України.

Для глибшого розуміння проблеми необхідно брати до уваги наявність щонайменше двох різних поглядів на участь євреїв в українському житті та українській історії упродовж багатьох сотень років.

Прихильники одного погляду вважають євреїв чужинцями в Україні й усі складнощі та конфлікти в українсько-єврейських відносинах сприймають як конфлікти між «своїми», «місцевими» та «чужими», «зайдами». Тому історія і трагедії українських євреїв для них чужі, для них ніби немає місця в загальноукраїнській національній пам’яті. Зі свого боку, багато євреїв (із низки історичних причин, які не будемо зараз розглядати) відокремлюють себе від неєврейського оточення. Така взаємна відокремленість є, на жаль, постійно діючим чинником недовіри, ворожості та ксенофобії.

Інший погляд визначає, що євреї — таке ж місцеве населення, як і українці: дійсно, інакше — особливо у давні часи — за релігійними і (виходячи з того) ментальними настановами, але терени України — це й їхній дім і батьківщина. Так що історія українських євреїв- це невід’ємна складова української історії взагалі, тому Голокост — це не «окрема єврейська проблема», що трапилася з кимось колись. Це наш спільний біль, наша спільна трагедія і наша спільна пам’ять.

Слід також розуміти, що Голокост у формі незчисленних масових акцій тотального знищення єврейського населення, як це сталося на території України, — не випадковість і, тим паче, не наслідок українсько-єврейських конфліктів чи якогось особливого антисемітизму українців. Тут, на українських землях, гітлерівці просто почувалися «вільнішими» в організації масових вбивств, аніж в окупованих ними країнах Західної Європи. Вони прийшли на територію, де під радянською владою, а ще раніше — під владою Російської імперії місцеве населення було жорстко привчено до свого безправ’я та абсолютної покори властям. Тут завжди було смертельно небезпечно виступити на захист жертви режиму: «Заступишся — будеш наступним, вб’ють і його, і тебе».

Історія Другої світової війни та Голокосту як її частини — результат «взаємодії» двох імперських сил, які виборювали власні імперські інтереси, серед іншого, й на території України і яким було вкрай неважливе «тубільне» населення в найширшому сенсі цього слова. Втім, одна імперська сила (нацистська Німеччина) досягала своїх цілей, фізично винищуючи всіх євреїв назагал і — одночасно — всіх інших, хто чимось заважав або міг заважати, і використовуючи у своїх інтересах тих, хто був на це згодний. Для протилежної сили (сталінського СРСР) так само не важили життя і смерть і євреїв, і своїх червоноармійців-військовополонених, і пересічних громадян-заручників, і всіх, хто опинився під владою нацистів. Що дійсно турбувало радянську владу — це, з одного боку, території та матеріальні ресурси, а з іншого — послаблення ідеологічних супротивників, а конкретно українських націоналістів, як і інших національно свідомих рухів.

Тому з початку воєнних дій на території СРСР більшовицька влада не евакуювала єврейське населення (виїхали лише ті, хто був задіяний на евакуйованих підприємствах) і навіть не інформувала євреїв щодо смертельної небезпеки, яку становило для них саме наближення нацистів — хоч про тотальне винищення євреїв на вже окупованих територіях було відомо і нацистські ідеологічні антиєврейські закони також не були таємницею для «компетентних органів». Радянські владні структури начебто не хотіли «виділяти» євреїв із маси населення, яке було залишено ворогові, але насправді це «не-виділення» означало тотальну смерть.

Це не завадило радянській владі потім позиціонувати себе «визволителькою євреїв від фашистської чуми», хоч на час її повернення визволяти було вже майже нікого. Але в подальшому, після закінчення Нюрнберзького процесу, де Бабин Яр та інші місця нацистських злочинів були використані як доказ вини гітлерівської верхівки, — в СРСР про єврейські жертви було швидко забуто і навіть згадувати про них було майже заборонено. Паралельно вирішувалося питання компрометації українського політичного націоналізму і українців загалом: їх назагал ототожнювали з покидьками, які брали участь у нацистському винищенні євреїв. І тоді вже не важило, ким саме і якого етнічного походження були ті покидьки — місцеві люмпени, чи патологічні антисеміти, чи радянські військовополонені, які за буханку хліба й нагоду вирватися із табору смерті були згодні на все.

Коли Третій Рейх було знищено у воєнному протистоянні, Німеччина — хоч і не одразу, під тиском — зреклася людиноненависницької нацистської ідеології, відродилася як нова, відкрита, вільна, дійсно цивілізована держава, яка усвідомлює і спокутує провину перед людством і показує достойний приклад дієвої політики «ніколи знову».

Радянський Союз завдяки перемозі в Другій світовій війні залишився тією ж самою антилюдяною імперією, яка й надалі ламала і гнобила все, до чого могла дотягнутися, аж доки не сконала. На жаль, відроджена на його уламках сучасна Росія старанно використовує найгірше та наймерзенніше із того, чим була «багата» радянська імперія, під гаслом «можем повторить!».

Тому й тепер, після майже 80 років забуття, зневаги, ідеологічної боротьби, нещирого та щирого вшанування, ми бачимо, як Бабин Яр стає місцем нового імперського тиску на незалежну Україну.

Для цього відпрацьовується новий (насправді, не новий) комплекс ідеологем:

«Україна — центральне місце Голокосту. Тут було вбито найбільше євреїв, тому що німці мали підтримку від українців. Українці — погромники і бандерівці. Бандерівці вбивали євреїв. Бандерівці — поплічники фашистів. Радянська армія та особисто товариш Сталін — спасителі євреїв від остаточного винищення фашистами. Радянська армія звільнила Україну від бандерівців. Бандерівці — антисеміти і ненавидять Росію. Росіяни та українці завжди були братами. Бандерівці та євреї захопили владу на Україні. Вони хочуть відірвати Україну від Росії, але ми їм не дозволимо». І таке інше.

На жаль, ці ідеологеми в дуже тонких варіаціях вплетено у наратив — історичну частину концепції — «російського» проєкту «Меморіал Голокосту «Бабин Яр»; можливо, навіть не завжди поважні розробники цього наративу розуміли, що їх «використовують» для просування завідомо хибних ідей.

Разом з тим, практичним висновком такої концепції стає штучне відокремлення євреїв від неєврейського оточення, виведення їх «за дужки» української історії, тобто реалізується той самий розподіл на «своїх» та «чужих».

Натомість завданням українського проєкту є реалізація цілісного погляду на історичний контекст, у якому всі верстви населення України, всі етноси та групи у своїй взаємодії творили і творять українську історію. На прикладі Бабиного Яру — з усіма навколишніми сплюндрованими кладовищами, зі згадками про справу Бейліса і постатями священників Глаголєвих, із жахіттям розстрілів і знущань, з Куренівською трагедією, з відчайдушними зусиллями захистити і зберегти пам’ять жертв. У цьому проєкті відтворюється цілісна тканина національної пам’яті, яка є основою існування української політичної нації.

Саме ідеологічне підґрунтя є принциповим у протистоянні двох меморіальних проєктів. Тому «державний» проєкт відкритий для громадськості, принципово орієнтований на розбудову української національної пам’яті і, здавалось би, має здобути належну підтримку, фінансування та промоцію з боку держави.

На противагу, «російський» проєкт демонстративно відособлює себе від України та української громадськості: «Це наші гроші, і ми самі визначимо, хто у вас тут герой, а хто ні. Взагалі, ви — тубільці — не маєте тут жодних прав, але ми навіть дозволимо вашій людинці заглянути у шпаринку, як і що ми тут про вас вирішуємо».

У цьому протистоянні численні представники української культурної та громадської спільноти (загалом понад 700 осіб) звернулися до керівництва України з вимогою негайно втрутитися в цю справу, визначити державний пріоритет у питаннях національної пам’яті, підтримати «державний» проєкт і не допустити використання жахливих трагедій на теренах України в цілях цинічної антиукраїнської імперської пропаганди.

Тут мав би пролунати голос Української держави в особі її найвищого посадовця — Президента України, тобто людини, яка відповідає на виклики проти державних засад і повинна протистояти ідеологічній, політичній, фінансовій, культурній агресії з боку ворожої держави.

Але ні, відповіді на наше звернення ми не отримали. Натомість отримали дещо інше.

Із офіційних новин стало відомо, що 29 липня Президент України Володимир Зеленський мав зустріч із членами наглядової ради фонду «Меморіал Голокосту «Бабин Яр» і висловив підтримку цьому проєкту, а керівник Офісу Президента Андрій Єрмак очолить робочу групу з координації будівництва меморіалу «Бабин Яр» у Києві.

Дякуємо, дуже дякуємо.

P.S.: Моя щира подяка Йосифу Зісельсу, Віталію Нахмановичу, Тетяні Себті, Катерині Кобченко за суттєві міркування та дружню допомогу в роботі над цим текстом.