Камені спотикання в особливий спосіб змінюють концепцію «місць пам’яті»

Я ходжу містом, дивлячись під ноги. Перестрибую через калюжі, медитую на візерунок плитки, слухаю музику, намагаюсь уникати поглядів, шуму і бруду міста. Це для мене рекламщики вигадали писати рекламу на тротуарах. Високі банери – це для пасажирів трамваїв. Нудьга, корки, великі вінка, і ось я – вимушена глядачка вистави «Види Львова». Я не шкодую за банерами, а от щось краще таки опиняється за полем зору: атланти і каріатиди, шпилі і куполи. І пам’ятники. Інкарнації культурної колективної памяті, вони прогинаються від своєї значущості: тут були мої предки, тут були ми, тут наша земля, тут полягли наші герої, тут вбито безневинних, тут жив такий і такий геній. Поставленні у день А квіти - до дня D вже зів’яли, до дня S вкрилися пилом, до дня X злилися з сірим фоном міста. Раз на рік пам’ятники, меморіали, пам’ятні дошки реанімують квітами і сльозами. Щоправда, не можна забувати й про туристів – найбільш вдячну аудиторію, щоправда, в певному сенсі, одноразову. Уваги їх фотоапаратів удостоюються лише видатні постаті і масові жертви, та й то за умови, що вони лежать в межах туристичного маршруту. Великі меморіальні комплекси мають інколи гарні зелені зони, і тоді до їх огляду автоматично долучаються мами з візочками (я, наприклад, гуляла зі своєю дворічною донею в саду Праведників Народів Світу в Яд ВаШем, хоча це крайній приклад). І таким донедавна було моє уявлення про світ візуальної колектичної памяті.

А недавно я спіткнулась. Йшла і спіткнулась об щось дивне. В тротуар був вмонтований плаский камінь, прямокутної форми. Камінь спотикання. На блискучій поверхні під моїми ногами було вигравірувано: тут жила Марта Діттмар, рік народження – 1909,  депортована в Аушвіц у 1943. Я забрала свою праву ногу з дати смерті – 1945, «Марш смерті». Відійшла крок назад. Підняла погляд до невеличкого будинку, на подвір’ї якого гралися діти.  Подумала, як виглядало це місце 70 років тому. Подумала, що Марта була майже мого віку. Задумливо пішла далі. Забула, про що думала перед цим. В наступні дні я знайшла в місті Халле ще кількадесят каменів спотикання. Всього їх в цьому невеликому містечку на сході  Німеччини 212. До 1938 року в Халле було 1100 членів єврейської громади. Після 1945 – їх залишилося 50. І майже кожному п’ятому встановлено окремий камінь спотикання.

Проект «камінь спотикання» “Stolperstein” є найбільш маштабним в Європі проектом з увічнення памяті жертв націонал-соціалізму. Євреї, цигани, гомосексуали, неповносправні, комуністи – усі, кого вбили нацисти, хто закінчив життя самогубством, не витримавши божевілля навколо. Про кожного з них має нагадати окремий камінь. Нагадати про кожного, про звичайних людей, без особливих заслуг і досягнень, але живих, сповнених мрій і надій – про усіх, чиє життя було обірване, а імена забуті. По всій Європі, з 1993 по 2014  вже встановлено понад 48 тисяч каменів спотикання у 18 країнах. В Україні теж, аж чотири – в нас чи то було мало грошей, чи було мало євреїв...

Цей проект унікальний в усьому. Він авторський, повністю належить одній людині - митцю Гюнтеру Демнігу. Кожен камінь виготовлений вручну, його вартість складає 120 євро, ці кошти збирають через добровільні пожертви всіх бажаючих. Будь-хто може замовити такий камінь. Його вмонтовують у тротуар біля місця останього проживання людини, навіть якщо сам будинок не зберігся. Гаслом цього проекту є цитата з Талмуду: «Людина є забутою лише тоді, коли ми забуваємо її ім’я». Тут немає мови про визначних людей, і, водночас, це не є безлика присвята «всім загиблим». 

Камені спотикання в особливий, на мій погляд, спосіб змінюють концепцію «місць пам’яті». Вони значно активніше входять в наш особистий простір. Ми проходимо повз пам’ятники, під меморіальними дошками, меморіальні комплекси нам не подорозі. Але ми ходимо по каміннях, що встилають наш шлях. Блиск відразу «впадає у вічі». Наша увага фіксує об’єкт, що виділяється на загальному тлі. І навіть на день S його життя, коли ми вже вивчили і звикли до його змісту – навіть тоді камінь не зникне в розмитостях бічного зору.

Камені спотикання не треба вписувати в міський простір. Як тут не згадати свіжовідкритий пам’ятник єврейським жертвам нациських репресій в Кишиневі. Складна алегорична композиція на фоні автомобільного салону Мерседес: над двома переплетиними людськими фігурами обертається гіганське колесо Мерседесу, як  модерна інсталяція всевидючого ока.

Певний час мене турбував той факт, що доводилося наступати на ім'я загиблої людини. Але це не місце поховання. Це лише нагадування: тут жила ця людина. Його можна обійти з поваги, або наступити з ненавистю. Його складно не помітити. І в цьому є ідея проекту. На тротуарах, поряд з нами, виростають тіні інших перехожих. Звичайних пересічних людей, які не розщеплювали атом, не писали симфоній, а жили таким самим буденним життям, як живемо ми зараз, тільки мали трохи менше щастя.

Один камінь. Одне Ім’я. Одна Людина.

Домініка Ранк, uamoderna.com