Громадські активісти різних національностей закликають не підтримувати російський проєкт меморіалу Бабин Яр
ПРИЄДНУЙТЕСЬ! ТІЛЬКИ РАЗОМ МИ ЗМОЖЕМО ЦЕ ЗУПИНИТИ
Збір підписів триває за посиланням
Ваад України та НаУКМА (кафедра історії)
Умови вступу на міждисциплінарну сертифікатну програму з юдаїки
Иосиф Зісельс: Я дуже покладаюся на громадянське суспільство і на те, що люди змінять країну
Якщо запитати Йосифа Зісельса, чим найбільше гордиться, він не задумуючись відповідає: що ніколи не працював у державних органах, а все життя віддав громадській роботі.
Продовжує це робити і тепер. У Києві до його думки дослухаються у вищих ешелонах влади, а у рідних Чернівцях втілює у життя різні проекти. Зараз, наприклад, дотичний до створення музею Голокосту.
Минулого року Йосиф Зісельс потрапив до десятки моральних авторитетів українців, яку складало одне з видань.
— Йосифе Самуїловичу, багато людей слухають вас, їм важлива ваша думка, а до кого дослухаєтеся ви, кого читаєте?
— Знаєте анекдот: “Чукча не читач, чукча – письменник”. Читати не встигаю. Мій робочий день складається з 20 годин, і він переважно зайнятий тим, що пишу статті, виступаю, даю інтерв’ю, реалізовую різні задуми… Зрештою, за своє життя багато начитався. У мене був час – шість років у тюрмі. Я займався багатьма справами, які не можна було тоді робити. В Чернівцях розповсюджував самвидав. Допомагав політв’язням та їхнім родинам. Збирав інформацію про порушення прав людини. Вступив в Українську Гельсінкську групу. Були люди, які допомагали, – українці, росіяни, євреї. Це було більш-менш інтелігентне коло. Але у в’язницю тоді, у 1978 році, потрапив тільки я. Дали три роки. У 1984 році – ще три. Всю класику тоді перечитав, дещо – по два-три рази. Тепер те, чого навчили мене ті книжки, намагаюся передавати іншим. Якщо маєте на увазі, чи прислухаюся до конкретних людей, то у моєму віці, а мені вже цього року буде 70, на мене важко вплинути. Словам вже майже не вірю. Вірю тим справам, які люди роблять. Якщо не можна змінити всіх і все, то навколо себе кожен може щось змінити. А якщо в тебе є ще однодумці… Це вже щось.
— Поруч з вами, очевидно, опинилися люди – моральні авторитети, яких поважаєте… Чи не так?
— Звичайно. Але з іншого боку, це дивно, бо якщо серед десяти цих постатей – всі мої знайомі, то що ж це за країна? Вони всі між собою спілкуються, і їм не треба доводити щось один одному. Але хто їх слухає? Той же Любомир Гузар – він має найвищий рейтинг довіри. Але широкий загал до нього не дослухається, хоча й погоджується з його словами. Люди ж не живуть так, як він каже у своїх проповідях, – ось у чому проблема. Можна погодитися: так, це велика людина. А що ти від нього береш? Нічого. Чи світлої пам’яті Євген Сверстюк. Він був для мене найвищим авторитетом. Хто брав з нього приклад, з його поведінки, з його виступів? Ми ніби знаємо, що це правильно, але життя примушує жити по-іншому. Мовляв, проповіді, заповіді – це добре, але нам так не жити, нам треба виживати.
— У нас і не прислухаються ні до кого, і правил дотримуватися не хочуть…
— Це проблема нашого суспільства. Але вона не випадкова. Це проблема євразійської культури – східної. Для нас правила не є абсолютами, навіть Божі заповіді. Це щось таке абстрактне: всі їх знають, і на цьому крапка. У Європі правила, які там існують, поділяються більшістю населення. Я не ідеалізую європейську систему цінностей, але вона базується на трьох китах: на давньогрецькій філософії і естетиці, на римському праві і на іудео-християнській етиці. І яку б ви цінність не взяли – серед тих трьох десятків, які продекларували у Лісабоні при утворенні Євросоюзу, всі виходять з цих 10 заповідей. У нас як: закон і правила – це щось відокремлене від нас.
— Останнім часом більше спостерігали показного патріотизму, аніж конкретних справ… Як ви ставитеся, скажімо, до вишиванок, які носять часом поголовно: ті, для кого це щось значить, і ті, для кого це нічого не означає?
— Спокійно ставлюся. Коли був День вишиванки, мені було приємно, що у нас, в єврейській організації, всі прийшли у вишиванках. Але людина повинна розвиватися, а не залишатися на чомусь зовнішньому. Першу вишиванку, до слова, мені подарували, коли мені було 10 років. Зараз подарували вишиванку, вишиту у Львові, вона з єврейською символікою – зірки Давида, семисвічники… На День вишиванки одягнув. Хоча я не люблю виділятися зовнішньо. Увагу треба привертати внутрішнім змістом: що думаєш, говориш, а головне – що ти робиш. Та у кожного шлях до реалізації себе як громадянина України по-своєму починається. Головне не те, чим починається, а чим закінчиться. Як людина себе реалізує. Якщо вона на зовнішньому зациклюється – буде сумно. Бо люди думають: хай хтось робить реформи. Не хтось, а ти! Боротися з корупцією – не десь, а в собі. Коли ти з себе починаєш, тоді є це відчуття відповідальності. Якщо не переробляти себе потроху, то і діти будуть розбещені. Не треба мати ілюзію, що самого бажання жити в Європі, цього достатньо. Треба вміти жити так, як живуть європейці. Скромно, гідно, поважати закон, працювати.
— Ви за те, щоб стимулювати вивчати своє, українське?
— У жодному разі нікого ні до чого не можна примушувати. Дехто з цим народився, дехто став на шлях згодом. Я став на цей шлях – зовнішньої українізації (бо внутрішньо я іудей). Під кінець 60-х років, коли вчився в Чернівецькому університеті. Коли вчився зі студентами із села, почав їздити до них на весілля. Ігор Померанцев, мій товариш, навчався на факультеті іноземних мов, я спілувався з його однокурсниками. У той час вперше опинився в українському середовищі. Це було привабливо, цікаво, але це ще не було моє. Тоді почав розмовляти українською. Вдома – єврейська родина, то яка українська мова? Російська. Потім було знайомство з українськими дисидентами. Для мене самоідентичність була другорядним, головне – перетворити світ на щось краще, ніж було тоді. Але відомі дисиденти, зокрема Михайло Горинь, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович привернули мою увагу до свого, національного. Не до українського, бо в українське життя я вже був занурений. Вони навчили, що для людини важливе місце повинна займати її національність.
— Коли кажуть, що у країні не відбуваються зміни, багато хто парирує: винні і ті, хто керував у 90-х минулого століття, вони мало що зробили, щоб якісно змінити країну…
— На початку 90-х я спостерігав таку картину: багато людей, у тому числі моїх знайомих, вважали, що все: незалежність ми отримали і більше нічого не потрібно. Але я вже тоді казав: ми отримали лише фундамент, і на ньому ще не один рік треба щось будувати. Як виявилося, багато громадських діячів, які добре виступали на мітингах, не вміли чи не захотіли керувати країною. Особисто для мене не важливо: будемо ми членами Євросоюзу чи ні. Турбує те, щоб ми тут, всередині, перетворили своє життя на гідне. Бо ж була Революція гідності. Щоб створили ті умови життя, які є у нормальних країнах. Дуже покладаюся на громадянське суспільство і на те, що люди змінять країну. Це буде не скоро, я точно не доживу. Але я у це вірю.
Джерело: Високий замок online