І євреї, і українці віддавали останнє, вдягаючи й озброю­ючи свою армію, яка боролася за Незалежність

Перемогти всупереч усім

Ми часто вимірюємо історію терміном людського життя. І забуваємо, що колесо історії людства обертається навколо своєї осі, все в житті повторюється. І хоча двічі в річку ступити неможливо, але це та сама річка, просто води в ній багато спливло.

Один, але не згуртований народ протягом століть розділений під владою різних держав. Нація, яка давно втратила свою легендарну державність і тільки в сучасну епоху змогла створити власну національну державу.

Нація, розділена за мовною та культурною ознаками настільки, що не завжди й усвідомлює себе нацією.

З півночі, сходу і навіть із півдня їй загрожує неприятель – тим небезпечніший, що близький по крові й такий, що довго жив поруч у кордонах однієї держави. Цей ворог екзистенційний і невблаганний. Його не влаштовують компроміси. Він бажає просто знищити нашу націю... Ну або хоча б вигнати геть далеко-далеко – всіх до останнього. І має колосальну перевагу в усьому: живій силі, техніці, ресурсах.
А в нас армії практично немає, досвідчених бойових командирів – жменька, техніку збираємо на пожертви, постійно відчуваємо нестачу всього – від грошей до касок. І тільки завдяки хоробрості наших добровольців ворог не може нас перемогти.
На нашій території проти нас воюють загони місцевих ворожих «повстанців», яких наш ворог постачає грошима, зброєю і підкріпленням. А за спинами цих «повстанців» стоять ворожі ударні регулярні частини загальною чисельністю 30–40 тис.
Захід допомагає нам мляво: лише грошима і військовими поставками, але далебі не так багато, як нам дійсно треба.

А в нашому політикумі триває конфлікт між прихильниками рішучої боротьби за незалежність і «голубами», які наполягають на мирному врегулюванні.
Ситуація виглядає кепсько, чи не так?

І щоб вижити, ми мусимо перемогти. І перемогти блискуче.

Ні, це не про Україну 2014 року. Це про Ізраїль 1948-го.

Євреї – це українці?

Ну майже...

Часом здається, що боротьба за незалежність українців і євреїв виглядає як серіал «Борджіа», знятий і трансльований одночасно у двох версіях: канадській та французькій.

І українці, і євреї втратили свою державність, але завжди пристрасно хотіли її відновити. І українців, і євреїв асимілювали всіма відомими способами – від релігійних утисків і спеціальних освітніх програм до прямого терору. І українці, і євреї жили під владою різних держав, де були приречені стати людьми «другого сорту» в разі, якщо не відмовлялися від своєї ідентичності. І українці, і євреї століттями складали славу, багатство і процвітання чужих держав. І в цьому сенсі прем’єр-міністр Британії Дізраелі нічим не відрізняється від канцлера Російської імперії Безбородька, а банкіри Ротшильди – від банкірів і промисловців Терещенків.

Корінні землі і українців, і євреїв потихеньку все більше захоплювали представники інших націй. У Палестині це були араби, в Україні – росіяни.

І українці, і євреї (точніше, їхнє найбільш активне політичне крило) мали всі шанси скористатися Першою світовою війною для здійснення своїх національних устремлінь. Як і інші підімперські нації, вони вирішили організувати національні парамілітарні формування, а згодом військові частини у складі армій держав проживання. Так постали Єврейський легіон у складі британської армії та Український легіон Січових стрільців у складі австро-угорської, а в 1917 році українізовані частини російської армії.

Ну і хто з нас більший націоналіст?

Незалежності українці та євреї тоді не отримали, але ті збройні формування породили цілу плеяду борців за неї. І чим, скажіть, Євген Коновалець і Андрій Мельник принципово відрізняються від Володимир Зєєва-Жаботинського і Давіда Бен-Гуріона? Коновалець створив УВО і ОУН, а Жаботинський – «Іргун» і «Бейтар». Для тих, хто не знає: і перше, і друге – це воє­нізовані підпільні організації, які боролися за незалежність своїх народів.

І український інтегральний націоналізм Донцова, і сіонізм-ревізіонізм Жаботинського виступали за примат національного над класовим та вимагали створення національної держави (відповідно української та єврейської) на своїх історичних землях. Хай там що говорили їхні недруги, ні українські націо­налісти, ні єврейські сіоністи нічого не мали проти проживання інших народів на своїй території. Жаботинський, наприклад, прямо заявляв: «...витіснення арабів Палестини, в якій би то не було формі, вважаю абсолютно неможливим; у Палестині завжди буде два народи». А в складі ЗУНР цілком серйозно створювали «Жидівську народну республіку» (єврейську автономію).

Євреї завжди з підозрою ставилися до арабів, а українці – до росіян і поляків. І це абсолютно природно, якщо згадати всю трагічну історію арабо-єврейсь­ких та українсько-російських і українсько-польських відносин. До того ж ані араби в Палестині, ані росія­ни і поляки в Україні абсолютно не були готові (а багато хто неготовий і сьогодні) погодитися на право євреїв (там) і українців (тут) на власну національну державу.

У міжвоєнний період і євреї, і українці загравали з німцями та італійцями (адже тоді ще ніхто не знав, чим обернеться нацизм у Європі). Тоді здавалося, що саме Муссоліні й Гітлер – два дієві інструменти для переконання й активізації ледачого Заходу (так, Захід і тоді був ледачий у питаннях, які його мало цікавлять). Адже саме Гітлер боровся за відновлення прав німців, зневажених Версальським договором, і саме Гітлер оголосив примат національних інтересів над класовими. Природно, що представники двох безправних народів – євреїв та українців (до того ж такі, що дотримувалися націоналістичних поглядів) – у якийсь момент побачили в німецькому фюрері (ну і в італійському дуче) природну геополітичну підтримку своїх прагнень. Цікаво, що і єврейських, і українських політичних діячів саме тоді з великим задоволенням почали називати «фашистами». Щодо українських ми це добре знаємо (у Росії це й сьогодні роб­лять), а ось, наприклад, Жаботинського сам Муссоліні називав «єврейським фашистом», а свої ж колеги-сіоністи – не інакше, як «дуче» або навіть «Володимир Гітлер».

І хто з нас фашист?
Умберто Еко в есе «Вічний фашизм» сформулював, як він вважає, 14 критеріїв фашизму:
1) культ традиції;
2) неприйняття модернізму, ірраціоналізм;
3) культ «дії заради дії»;
4) трактування будь-якого сумніву як зради;
5) ксенофобія, расизм;
6) буржуазність, опора на середній клас;
7) націоналізм, культивація почуття «в облозі»;
8) культивування образу могутнього ворога;
9) життя – це безперервна війна;
10) елітизм, презирство до слабких;
11) культ героїзму і культ смерті;
12) мачизм, сексизм;
13) неприйняття парламентаризму: вся нація – єдиний моноліт під керівництвом вождя;
14) використання «новомови».

Щонайменше 10 із цих 14 критеріїв підходять до опису як українських, так і єврейських підпільних воєнізованих організацій. Але вони підходять взагалі до будь-яких підпільних революційних організацій просто тому, що такі організації воюють щодня і щомиті, тому що завжди мають могутнього ворога і тому що повинні бути згуртовані й монолітні, бути без сумнівів, суперечок і зайвої балаканини.

А от коли ці самі критерії притаманні державам, які до того ж ні з ким не воюють, це змушує задуматися. Ось до сучасної Росії, наприклад, усі 14 критеріїв цілком підходять.

Зрозуміло, що ні Жаботинський, ні Коновалець ніякими «фашистами» не були. Але традиція вішати «фашистські» ярлики з’явилася ще тоді.

І, зважте, найбільше ярликів дісталося євреям та українцям.

Треба сказати, що євреї, наприклад, усе це чудово розуміють. Саме тому заснована Жаботинським партія «Лікуд» і сьогодні одна з основних ізраїльських політичних сил, а пам’ять Жаботинського увічнена в назві безлічі вулиць (в Ізраїлі й навіть в Одесі). У Тель-Авіві існує Інститут Жаботинського, який займається увічненням його спадщини.

Війна за націю – війна за незалежність

А тепер давайте поглянемо на інші дві історичні постаті: Степана Бандеру і Менахема Бегіна. Один був лідером ОУН (б), другий – «Іргуна».  І та, й інша – підпільні терористичні організації, які боролися за свободу своїх народів і набуття ними національних домівок. І Бандера, і Бегін сиділи. Перший – у польській тюрмі, а потім у німецькому концтаборі, другий – у ГУЛАГу.

І перший, і другий були терористами. Бегін одного разу, коли при ньому відгукнулися про Арафата як про терориста, обурено заперечив: «Це я терорист, а він бандит!». Вони всі були терористами. Наприклад, Іцхак Шамір, коли змінив Бегіна на посту прем’єр-міністра Ізраїлю, ще значився в британському списку терористів!

Боротьба за незалежність – річ жорстока. І євреї, і українці пройшли цей шлях. Тільки Бандера програв – і помер у вигнанні від руки зрадника-вбивці. А Бегін переміг – і став прем’єр-міністром Ізраїлю й лауреатом Нобелівської премії миру.
І в єврейському, і в українському визвольному русі націоналісти боролися проти соціалістів, а одні військові організації проти інших. ОУН розділилася між Бандерою і Мельником приблизно так само, як з єврейської підпільної організації «Іргун» виділилася радикальна група «Лехі». А коли ОУН (б) конфліктувала з ОУН (м) або «Поліською Січчю» Бульби-Боровця, то це мало чим відрізнялося від війни, яку єврейська організація «Хагана» вела проти таких самих єврейських організацій «Іргун» і «Лехі».

Євреї в Палестині боролися одночасно проти британців і арабів, а українці в час Другої світової – проти Рад і німців. І мельниківці в боротьбі з бандерівцями вдавалися до допомоги німців точно так само, як «Хагана» здавала британцям агентів і склади зброї «Іргуна».

Але і євреї, і українці віддавали останнє, вдягаючи й озброю­ючи свою армію, яка боролася за незалежність. Євреї – в 1948 році, а українці – якраз тепер.

Обидва народи пережили геноцид, євреї Голокост – від Рейху, а українці Голодомор – від Рад. І в СРСР заборона обох тем – і «єврейської», і «української» – була неабияка, і євреїв, і українців висилали першими куди подалі.
І навіть гімни України та Ізраїлю починаються дуже схоже. Український: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття українці, усміхнеться доля. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці...», ізраїльський «Ха-Тиква»: «Ще не вмерла наша надія, Надія, якій дві тисячі років: Бути вільним народом на своїй землі...» Зауважте: обидва ці тексти написали уродженці України – Павло Чубинський і Нафталі Герц Імбер.
Історії боротьби за незалежність українців та євреїв дуже подібні. Мабуть, тому про одних кажуть «на двох українців – три гетьмани», а про других – «на двох євреїв – три рабина».

І що нам із того?

Але в якийсь момент шляхи єврейської та української боротьби за незалежність розійшлися. Бегін із Бен-Гуріоном зустрілися в політичній еліті Ізраїлю, а Бандера, Мельник і Бульба-Боровець – у концтаборі Заксенхаузен.
Але сьогодні Україна, як і Ізраїль у 1948 році, веде свою Вій­ну за Незалежність. Історія рухається по колу. Так чому б нам не скористатися ізраїльським досвідом? Адже він практично про нас. Ось, наприклад, основні положення Воєнної доктрини Ізраїлю:

1. Населення Ізраїлю поступається за чисельністю країнам-сусідам, і в осяжному майбутньому Ізраїль буде змушений завжди вести війну проти противника, що перевершує його в живій силі.

2. Суперечка Ізраїлю із сусідніми державами полягає не в урегулюванні кордонів, а в тому, що противник не приймає самого факту існування єврейської держави. Супротивники Ізраїлю будуть вести війну на знищення. Беручи до уваги географічне положення Ізраїлю, а також значну перевагу супротивника у військовій техніці й живій силі, Ізраїль може розраховувати на перемогу тільки в разі швидкого виведення з ладу військової інфраструктури супротивника. Повністю знищити ворога на полі бою практично неможливо.

3. (...) Природні бар’єри для оборони (широкі річки й озера, височини) у прикордонних районах Ізраїлю відсутні.

4. Ізраїль не має можливості вести довгу війну. Війна веде до необхідності мобілізувати великий відсоток населення. За таких умов економіка держави перестане функціонувати вже через кілька тижнів після початку бойових дій.
Відчуття, ніби ця доктрина написана для нашої сьогоднішньої ситуації.

До самої війни Судного дня (1973 рік) Ізраїль не мав якоїсь значущої іноземної підтримки. Ті війни були блискавичні, у керівництва країни просто не було часу оббивати пороги між­народних організацій. Треба було діяти. Щойно ставало зрозуміло, що ворог зготовився до удару, треба було бити першим. Без оглядки на вереск ООН та інших міжнародних імпотентів.

Нам страшно так себе вести стосовно Росії? А чому, власне? Бо, мовляв, тоді вона вдарить по нас усією силою... Але вона й так ударить, до того ж на нашій українській території. А що буде, коли вмазати їй за секунду до її удару по наших містах і селах, – може, і бити їй по нас уже буде нічим? Це як у дворі, віч-на-віч із місцевим хуліганом: хочеш перемогти – бий першим, щойно він замахнувся.

Знаю, що для нашого переляканого, пасивного українського вуха це звучить незвично. Але згадайте: «Війна – це шлях обману», – казав Сунь Цзи. «Здивувати – перемогти», – уточнював Суворов.
Коли добре знати історію, то жодні «несподівані» й «унікальні» події не захоплять нас зненацька. Просто потрібно вміти використовувати чужий досвід. І вчитися на чужих помилках, а не на своїх.
Тож давайте вчитися в Ізраїлю. І якщо побудуємо першокласну в економічному і військовому сенсі державу, то перетворимо на квітучий сад навіть безплідні терикони Донбасу.

Джерело: http://tyzhden.ua/World/123487

M2k Tekno