22 лютого в Києві відбудеться презентація книги Иосифа Зісельса «Ти відкриєш мої вуcта... Йосиф Зісельс у розмовах із Ізою Хруслінською»

 

 

Презентація книги відбудеться  22 лютого у 18:30.

У презентації приймають участь Йосиф Зісельс, Ізабелла Хруслінська, Мирослав Маринович, Леонід Фінберг.


Адреса заходу: Книгарня "Є". Киів, вул.Лисенка, 3. Вхід вільний.

Сторiнка у ФБ - https://www.facebook.com/events/606217072906086/permalink/606229416238185/

 

Вступ до книги

Мирослав Маринович.

Розмова друзів та однодумців

Спершу кілька слів про модератора цієї розмови – Ізу Хруслінську. Вперше я з нею зустрівся у січні 2008 року в закарпатському санаторії «Синяк», де ми в той час лікувалися разом із Ярославом Грицаком. Іза приїхала до Ярослава спеціально, щоб із ним провести подібну бесіду. Я ще тоді подумав про неї: «Це людина, яка вміє підбирати собі співбесідника».

Минув час, і в цій здатності Ізи я жодного разу не розчарувався. Чи то в «Діалогах порозуміння»([1]), чи в бесідах із Оксаною Забужко([2]) – всюди прекрасно спрацьовувалоїї чуття на доброго співбесідника (кажу це, навіть ризикуючи бути нескромним, оскільки у згаданих «Діалогах» одного разу з’явився і я). Причому завжди проявляється така ї їриса, яка мене часом засмучує: ставлячи своїпитання, Іза принципово не розкриває себе, не долучаєв розмову своїх власних думок, хоч могла би багато що сказати в численних випадках.

Але, читаючи тепер її розмову з Йосифом Зісельсом, я нарешті зрозумів, звідки все це береться, – точніше, я її «викрив»: Іза просто насолоджується розповіддю свого співрозмовника! Тому й дозволяє собі інколи лише злегка підкоригувати потік спогадів, не вторгаючись у нього своїми власними міркуваннями. В її манері слухання відразу проглядається радість – естетична, світоглядна, дружня – від того, що це саме їй удалося видобути зі співрозмовника такі чудові пасажі.

Це, звичайно, добре для обраного літературного жанру, але часом, мабуть, нелояльно щодо Ізиного читача. Бо йому напевно було б цікаво послухати й саму організаторку розмови. Отож, будучи її читачем не раз, я маю моральне право запропонувати Ізі вибрати колись за співбесідницю… себе саму. Втім, вдумливий читач напевно міг би мені запере­чити, бо підбір тем для розмови, вся архітектоніка цього тексту – це вибір самої Ізи, а тому її особистість таки проглядається в усіх поворотах цієї бесіди.

А тепер про головного героя книги, чиє життя розгортається перед нами, як сувій полотна, – Йосифа Зісельса. Передусім скажу, що його життя – красиве, а відтак і всякнига – красива. За свій вік Йосиф старанно оминав отіспокусливі блискітки, на які люди чомусь такі ласі, наче ті давні індіанці. Не збирав собі скарбів земних. А виявилося, що оце його життєве кредо – «потяг до правди і справедливості та співчуття до тих, хто потерпає, оце було моє» – якраз і зробило його життя гарним і світлим.

Щирість і чесність його мови просто вражає. Ці чеснотия ціную чи не найбільше, бо тут відчуваєш, що немає заданості, немає того ідеологічного лекала, до якого так багато людей приміряє все різнобарвне життя. І переказуючи події такими, якими вони були насправді, Йосиф мимохіть розбив кілька моїх усталених стереотипів. Скажімо, я завжди вважав, що в євреїв існує розвинена культура пам’яті, тоді як етнічні українці традиційно побоювалися переказувати дітям трагічні події свого життя (як-от про Голодомор), воліли, щоб це швидше забулося, бо так легше буде жити. Отож я часто радив своїм українським співбесідникам брати приклад із євреїв.

І ось що знаходжу в розповіді Йосифа: «Інші родичі багато не розповідали, боялися, берегли дітей від спогадів про Голокост і про інше, про репресії, про війну і про ці бідування під час війни… Від нас дуже багато приховували. Берегли нібито, а насправді це така втрата...»

Або таке. Я був цілковито переконаний, що вдячними Австро-Угорській імперії були лише українці-галичани. Адже саме їх австрійські імператори захистили від більш домінантних етносів. Свого часу з історичної літератури ядізнався, що в часи визвольних змагань угорців чи поляків русинам Галичини докоряли за вірнопідданість щодо австріяків, яка виглядала як зречення свободи.

І знову в розповіді Йосифа знаходжу щось неочікуване:«Євреї були дуже віддані Австро-Угорській імперії, імператорові, бо, справді, на Буковині вони досягли багато чого. Просто унікально. Я взагалі називаю це “золотим віком”. Яне знаю, де у світі ще були створені такі умови, якна Буковині».

З особливим почуттям читав я, звісно, розповіді Йосифа про свій табірний досвід. Засуджуючи Зісельса, КДБнесхотів надати йому статус «особливо небезпечного державного злочинця». Як сказав у той час один із кадебістів, «більше ми мучеників творити не будемо». Хоч насправді перебування не в політичних таборах, а серед кримінальнихзлочинців було таки своєрідним мучеництвом. Я можу хіба здогадуватися, через що довелося пройти Зісельсу, бо для мене перебування в актюбінській камері з крим­нальними «малолєтками» впродовж лише 15 діб були найважчими за всі роки ув’язнення. Що вже тоді казати про тривале перебування серед кримінальних, яке справді стає великим випробуванням.

Тож хай нікого не дивує висновок самого Йосифа: «Але я відчував, що змінився, вже не такий, яким пішов у тюрму, інший став, зі загрубілою шкірою. Бо ти мусиш стати таким, аби вижити. Можна було загинути, як Стус, бо він не хотів загрубіти, а я все ж таки вижив». Інша річ, що ці слова так само не слід сприймати надто буквально. Бо те, що Йосиф називає «загрубілістю», було насправді лише захисним екраном. Адже визначальні риси його душі в ув’язненні не змінилися, й табірним насильством він не заразився.

Зрештою, я переконаний, що читач цієї книги зробить той самий висновок, – зокрема, тоді, коли натрапить на описаний Йосифом епізод, як він одного разу вдарив свого табірного  кривдника: «Я його вдарив, і я пам’ятаю це. Тому що битися це не моє. Коли я комусь з-поміж євреїв розповідаю цю історію, вони кажуть, що я правильно зробив. Але я знаю, що це неправильно. Бо тоді ти живеш не своїм життям, у тебе вривається якесь чуже життя». Саме оці слова– «не моє, якесь чуже життя» – і засвідчують, що головна «монада» його душі зачеплена не була, що вона перебувала за надійним захисним екраном.

Впали мені в око деякі паралелі у нашому арештантському досвіді. Пригадую собі, мій слідчий, Олександр Федорович Береза, на допиті якось сказав мені, що вбивці не такі небезпечні для радянської влади, як ми, політичні. Мовляв, вони «не так заражають суспільство». Виявляється, подібний досвід був і в Йосифа: «Це мені нагадало ще сталінську систему: коли кримінальні злочинці вважалися “соціально близькими” до совєцьких людей, а політичні – “соціально далекими”, це – “вороги народу”».

Резонують у мені й Зісельсові духовні пошуки: «Людина може дозволяти собі інколи помилятися, бо вона – жива людина. Важливо, як вона до цього ставиться потім, чи вонабудує теоретичну базу під цю помилку, чи вона відчуває це як гріх». Свою філософію в цій ділянці я означивтак, що важливо не те, що ти впав, – прожити життя і невпасти нікому не вдасться. Важливо лише не сказати собі в той момент, що все пропало, і вперто дряпатися угору.

Проте до категорії найважливіших свідчень я відніс бивраження Йосифа Зісельса про російських дисидентів, ізякими він чимало спілкувався: «Ніби ж ми були колеги, в нас був спільний ворог.Але вони були дисиденти мос­ковські, тобто «імперські» дисиденти. Ми були національні дисиденти, навіть я, який не був українцем, справді реально хотів, щоб Україна сталанезалежною країною. Я спілкувався з дружиною Валентина Мороза, Раєю, із Зеновієм Красівським, із Опанасом Заливахою, з Вячеславом Чорно­волом, із Михайлом Горинем та іншими. Я симпатизував їм,усі вони були мені як брати і сестри... А російські дисиденти нам співчували, допомагали нам, але зовсім не розуміли, чому нас так хвилюють національні питання, пропонували ра­зом будувати «демократический Советский Союз». Вони тоді не розуміли і, до речі, досі не розуміють, що будувати щось позитивне можна лише на уламках імперії. Звичайно, із цього правила були і виключення, наприклад, Андрій Сахаров, але таких було дуже мало».

Я навів цю розлогу цитату не для того, щоб зайвий разкинути камінь у город російських дисидентів. Адже не з одним із них нас об’єднує почуття дисидентського і табірного побратимства. Це спостереження Йосифа має вагу рятівного діагнозу, який є першим кроком до одужання. Невелика когорта тодішніх дисидентів є сьогодні важливими критиками путінського режиму, і вони, без сумніву, будуть у числі тих, із кого відроджуватимуться втрачені гуманістичні традиції народу. Отже, ні в кого не має бути ілюзій: «Будувати щось позитивне можна лише на уламках імперії».

Пропонована вашій увазі книга особлива ще в одному ключі. Розмову веде етнічна полька і громадянка Польщі, аїї співбесідник – етнічний єврей. Проте обоє вони люблять Україну і для обох вона – затишна гавань для душі. Так, Іза «вросла» в Україну вже добрих двадцять років тому,і з плином часу це «вростання» стає щораз натхненнішим. Це не сліпа й безкритична любов – Іза добре знає наші, українські, слабинки. Проте вона бачить у нас також і те, чого ми самі побачити, здається, неспроможні. Тому й вірить у нас навіть тоді, коли ми цю віру в себе на мить утрачаємо.

Що ж до Йосифа, то про свою власну еволюцію він говорить сам: «Я зараховую це до феномена якраз українізації євреїв, як із єврея Совєцького Союзу утворюється спочатку єврей України, а потім – український єврей. Така генеза, яка розтягується на десятиріччя і приводить потім до такого стану, коли ти помічаєш за собою, що ти розмовляєш мовою, яка не є твоєю рідною, і ти вдоволений цим».

І це сказала людина, яка дуже чіпко спостерігає за слабинками як євреїв, так і етнічних українців. Бо ж чого тільки вартує отаке точне і безстороннє спостереження: «Сіоністи – такі прямі, як і українські націоналісти. У них існує тільки це, і за межами цього нічого не існує».

Проте в Йосифові вражає мене не лише національний аспект. Не впевнений, що в юдейській традиції є термін «богословствування», але в Йосифа, у цілковито світської людини, я вловлюю саме оту вдумливу (хтось би сказав – богословську) чутливість до теми Бога. Ось чому я відчув справжню насолоду, натрапивши в авторській розповіді на таку сценку: «Для мене дуже важливо бути завжди на боці слабкого. Якось я мав дискусію з рабином Блайхом. Він казав: “Мене мати вчила, що треба бути завждина боці сильного”. Я кажу: “Але ж ти рабин, нас Б-г учить іншого, що треба допомагати слабкому проти сильного”».

Загалом Йосиф Зісельс сьогодні – у прекрасній інтелектуальній та духовній формі. Його роль у суспільному житті України природно і логічно зростає. Отож я можу лише повторити цитовані у книзі слова Йосифового друга Слави Шинкаренка: «У тебе горять очі. Це зоряний час твій!»

Я припускаю, що не один читач зробить для себе відкриття, подібні до тих, що їх зробив я, і вже наперед радію цьому. При цьому складаю подяку Центрові юдаїки Національного університету «Києво-Могилянська академія» та видавництву «Дух і Літера» за чергове блискуче видання.

 

 

[1] Хруслінська І., Тима П. Діалоги порозуміння: Українсько-єврейські взаємини. – К.: Дух і Літера. –  2011. – 328 с.

 

[2] Український палімпсест: розмови з Ізою Хруслін­ською. – К.:
КОМОРА. – 2014. – 408 с.

 

スニーカーの検索一覧【新着順】
рубрика: