Йосиф Зісельс. Украінські та єврейські дисиденти: від подолання стереотипів до спільноі боротьби». Лекція. Частина перша

3 липня, пмт. Більшовці Івано-Франківськоі області. Йосиф Зісельс виступив з вступною лекцією «Украінські та єврейські дисиденти: від подолання стереотипів до спільноі боротьби» на початку ХIII міжрелігійного молодіжного семінару «Ковчег-2018».

Доповідь була підготовлена влітку 2017 року до Круглого столу «Євреї та українці: поствоєнний совєцький період». UJE (1-4 жовтня 2017 р., Покантіко, США). Панель «Е» - Українські та єврейські дисиденти

Вступ

Я не є дослідником чи істориком, але починаючи з кінця 60-х рр., тобто майже 50 років, є досить активним учасником подій і взаємовідносин, представлених на розгляд у доповіді. Коли я дізнався про цей «Круглий стіл», то звернувся до її організаторів із пропозицією про участь. Я знайшов у особистій та інших бібліотеках близько 40 книжок – спогадів українських та єврейських дисидентів, узяв десяток інтерв’ю у знайомих дисидентів в Україні, Ізраїлі та Німеччині. Над цією доповіддю я працював на трьох засадах: правда про минуле, немемуарний формат і відмова від «рожевих окулярів».

На мій погляд, рекомендаціями організаторів хронологічні межі зв’язків українських та єврейських дисидентів надто звужено, адже неможливо зрозуміти цієї співпраці у 70-ті рр., не проаналізувавши основні і, що важливіше, контроверсійні моменти спільної історії. Зауважу також, що виділення з контексту дисидентського руху в СРСР 50–80-х рр. лише українсько-єврейських взаємин знебарвлює загальну картину, адже виводить за межі дослідження яскраві сторінки співпраці з російськими, литовськими та вірменськими дисидентами.

Взаємовідносини й співпраця між українськими та єврейськими дисидентами у часи «Ґельсінського процесу» не будуть зрозумілими без знання подій 60-х – початку 70-х рр. Ще цікавіше було би дослідити такі процеси починаючи з кінця XIX ст., тобто початку активного розвитку національних ідеологій та формування громадських і політичних інституцій обох народів. Упродовж спільної історії ми спостерігаємо лише зовнішні наслідки кількох потужних тенденцій: намагання мільйонів людей мирно співіснувати, природну ксенофобію та розбрат, підсилені імперськими силами заради маніпуляції підневільними народами. Зрештою трагічні події XVII–XX ст., які по-різному оцінюються українцями та євреями, формують різні національні концепти історичної пам’яті наших народів.

Трохи сумної історії.

Ось що пишуть про повстання українських селян і козаків проти Речі Посполитої (1648–1649) Павло-Роберт Маґочій та Йоханан Петровськи’й-Штерн у книзі, виданій за сприяння UJE 2016 р. [1]: «Внаслідок міцного економічного союзу євреїв і польських магнатів – не кажучи про традиційні християнські установки в Європі тих часів – більшість християн, переважно сільське православне населення України, бачила євреїв як народ іншої віри (юдаїзму), іншого економічного статусу (функціонери при магнатах), іншого соціального укладу (міського) й іншої мови. Саме тому їх вважали чужинцями...».

«…Згідно з тогочасними хроніками, коли козаки стояли облогою під міськими мурами, поляки час від часу віддавали євреїв міста козакам на розправу заради обіцяного перемир’я, навіть попри те, що козаки переходили до розправи над шляхтою в ту ж мить, коли євреїв, готових допомагати полякам обороняти міста, більше не лишалося. У цих доволі заплутаних обставинах було винищено кілька десятків єврейських громад – зокрема Тульчина, Немирова і Полонного. Із 80 тисяч євреїв, що жили в той час на теренах Східної Польщі, за припущеннями, від 14 до 18 тисяч загинуло і приблизно тисячу примусово навернули у православ’я. Ще кілька тисяч стали біженцями, включно з орієнтовно тисячею бранців кримсько-татарського війська (винагородою за військову підтримку козацького повстання), яких очікувала доля живого товару на невільницьких ринках Криму і Стамбула».

На знак скорботи за євреями, загиблими в Катастрофі 1648– 1649 рр., запроваджено піст 20 Сівана, жертви кровопролиття в єврейській традиції вважаються мучениками.
Відновлення єврейських громад після Хмельниччини тривало довгий час, а на початку XVIII cт. трагедія знову повернулася в їхнє життя: «…гайдамаки нападали на проїжджих купців, на невеличкі селища (переважно на євреїв­орендарів) і на єврейські містечка, позбавлені будь­якого захисту, грабували, ґвалтували, вбивали. У роки підйому руху (1734, 1750, 1768) великі загони гайдамаків здійснювали набіги навіть на добре укріплені міста, що зазвичай тягло за собою значне число жертв серед єврейського населення. Гайдамаки влаштували різанину євреїв у ряді міст у 1738 і 1742 рр. Особливою жорстокістю вирізнялися погроми у Вінниці і Володарці 1750 р. Але всі ці лиха непорівнянні з нечуваною за масштабами загальною різаниною, вчиненою гайдамаками в ході найбільшого їхнього заколоту 1768 р. в Умані, внаслідок якої загинуло близько 20 тис. жителів (переважно євреїв)» [2].

Необхідно зазначити, що під час «Коліївщини» загинули не тільки євреї, а й багато поляків та українських греко-католиків. Слід зауважити також, що традиційне місце «жида» у Різдвяному вертепі, його психологічні риси та співпраця з ворогом християн – царем Іродом, не тільки не сприяли подоланню історичних стереотипів, а навпаки – закріплювали у масовій свідомості образ ворога та колаборанта.

Наступний трагічний етап спільної історії – це єврейські погроми 1881–1883 рр. Ось як пишуть про це у зазначеній вище праці Маґочій та Петровський. «…Вбивство Олександра II у березні 1881 року створило у більшій частині Російської імперії атмосферу політичної нестабільності та суспільної напруги. Саме у цьому контексті селяни і маси городян першого покоління вихлюпнули свою злість у низці погромів єврейських помешкань та крамниць у понад трьох десятках містечок та міст і в понад двох сотнях сіл. Найжорстокіші погроми сталися в центрі та на півдні України – в Єлисаветграді, Катеринославі, Бердянську, Києві, Миколаєві та Херсоні. Кількість смертей у результаті погромів 1881–1882 років була у порівняльному сенсі невеликою, загинуло приблизно п’ятдесят чоловік, з яких половина загиблих були самі погромники, вбиті підрозділами, відрядженими в міста і містечка придушити бунтівників…»

«…Еміґрація [євреїв] за кордон посилилася на початку Російської революції 1905 р., коли режим Миколи ІІ – на відчутну відміну від попереднього, порівняно мирного періоду правління Олександра III – зумисно організував і маніпулював антиєврейським насильством, аби у такий спосіб перешкодити революційній діяльності у країні. За підтримки поліції та армії (інколи включно з призовниками) лише тільки 1905 р. єврейські погроми вибухнули у понад п’ятистах містах по всій підросійській Україні. Наслідком масового антиєврейського насильства було близько тисячі жертв, зокрема в Одесі, Катеринославі, Києві та Кишиневі…». 
Не буду окремо зупинятися на єврейських трагедіях під час громадянської війни (лише 1919 р. сталося близько 1300 погромів, у яких було вбито від 50 до 60 тисяч євреїв) та Другої світової (Голокост – 1,5 мільйона євреїв в Україні). Громадянська війна, часи ЗУНР та УНР, єврейські погроми та масові вбивства євреїв усіма воюючими сторонами не лише не послабили згадані вище стереотипи, а й закріпили їх, штовхаючи частину євреїв колишньої Російської імперії в «обійми більшовиків», що, у свою чергу, породило новий формат ненависті до євреїв – сумнозвісний образ «жидокомуни». На запитання, чи дійсно більшість євреїв 1917 р., підтримувала більшовиків, дають відповідь результати виборів делегатів на Всеросійський єврейський з’їзд, проведених єврейськими політичними партіями і громадськими організаціями після Лютневої революції. Як свідчать документи, більшість делегатів з’їзду була обрана від сіоністських партій: «...на виборах до керівних рад реорганізованих єврейських громад 29 міст Росії, що відбулися у другій половині 1917 р, сіоністи завоювали 446 місць (у тому числі Поалей Ціон – 44), ортодокси – 139, Бунд –124, Фарейнікте – 78)....» [3].

Такі результати проміжних виборів делегатів з’їзду доводять абсурдність міфу, що євреї Російської імперії після революції переважною більшістю підтримали більшовиків. Через початок громадянської війни і протидію більшовицької влади з’їзд так і не відбувся [4], а породжена в надрах «білого руху» ідея тотожності більшовиків та євреїв некритично використовувалася й надалі. Члени сіоністських партій та інших єврейських організацій переслідувалися більшовиками з початку 20-х рр., але хто в українських організаціях діаспори, де готувалися до створення ОУН, про це хотів знати? Відтак не дивно, що на початку свого існування ОУН мала певне антисемітське забарвлення, бо до попередніх стереотипів додалися нові міфи. Ми почули це в доповіді Володимира В’ятровича на Паризькій конференції з Голокосту в Україні [3]: «…Стосунки українців і євреїв у першій половині ХХ ст. формувалися не лише під впливом тогочасних суспільно­політичних умов. На них відбилися стереотипи, утверджені впродовж попередніх століть. Для євреїв українці значною мірою асоціювались із погромами, а українські герої – Хмельницький, Гонта, Залізняк і Петлюра – стали чи не найбільшими антигероями єврейської історії. Для українців образ єврея був пов’язаний із національним та соціальним гнобленням, а після встановлення радянської влади ще й із кривавими репресіями більшовиків. Між війнами взаємне нерозуміння й відчуженість двох народів поглиблювалось у різних площинах: національній (українець – єврей), релігійній (християнин – юдей), соціальній (бідніші селяни – багатші містяни), політичній (антипольські та антирадянські українці – лояльні до влади євреї), економічній (українська кооперація – традиційна єврейська монополія на торгівлю). Пришвидшена модернізація української нації в міжвоєнний період, її політизація та урбанізація каталізували конфлікт. Такими були умови, за яких свою позицію з єврейського питання мали сформувати українські націоналісти». 
Комуністична пропаганда поділяла українців на «правильних» і «націоналістів», не шкодуючи чорної фарби для останніх, ця пропаганда так само некритично сприймалися багатьма лояльними до совєцької влади євреями.

До Другої світової війни наші народи підійшли без національних держав, які могли б захистити свої народи, з накопиченими неґативними стереотипами, й зазнали колосальних втрат, передовсім від нацистського режиму та його союзників. Прикрими є також численні випадки колаборації та участі місцевого населення у пограбуванні та знищенні євреїв. Натомість ми захоплюємося героїзмом тисяч пересічних українців, які, ризикуючи власним життям та життям своїх дітей, рятували євреїв від неминучої смерті.
Понад десять років збройної боротьби українців проти совєцької імперії, попри поодинокі спроби створити спільний фронт боротьби проти комунізму, не мали позитивних результатів, сотні тисяч українців заплатили життям і виселенням у ці роки. У згаданій доповіді В’ятровича простежується певний антисемітизм в ОУН на момент утворення організації, ґенеза цієї позиції в ідеології ОУН, радикалізація поглядів щодо євреїв на початку війни та суттєве згасання цих настроїв в ідеології та документах ОУН в період її завершення. В’ятрович акцентує увагу на державницьких коріннях антисемітизму ОУН на відміну від расових у нацистській ідеології: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большовицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько­большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько­большевицького режиму, освідомлююючи рівночасно народні маси, що Москва – це головний ворог» [Рішення Другого великого збору ОУН: ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 4, арк. 33].

У пересічного читача почасти може виникнути враження, яке з часом перетворюється на неґативний стереотип, що майже всі спроби боротьби активно налаштованої національної частини українського соціуму проти Польщі, Російської імперії та СРСР за національне визволення та спроби побудови власної держави супроводжувалися масовими жертвами серед певних етнічних та релігійних меншин, зокрема серед євреїв. Цей неґативний стереотип підсилювався та закріплювався совецькою пропагандою.
Єдиний і, мабуть, невипадковий виняток з цього сумного висновку – останні етапи української революції, що припали на кінець XX – початок XXI ст. І ми з вами були свідками та учасниками цих видатних подій. Наші Майдани дозволяють сподіватися, що масові жертви євреїв та інших меншин лишилися у колоніальній фазі історії України.

В 1991 р. українці практично вперше в історії стали більшістю у своїй країні. Цей суперважливий чинник став визначальним у суттєвій зміні ідентичності народу, процес якої ми спостерігаємо вже 26 років. І саме впродовж цих років, як наслідок зміни ідентичності, триває процес формування української політичної нації, коли разом зі змінами ідентичності титульної нації змінюються ідентичності меншин, зокрема євреїв. Але це нині, а до середини ХХ ст. наші народи підійшли вже зі сформованими масовими неґативними стереотипами один щодо одного. Такий сумний «багаж» ми мали перед початком нового етапу антикомуністичної боротьби наприкінці 50-х рр.
У 60-ті рр. розпочався процес відродження національних рухів серед українців та євреїв, що тривав на початковому етапі без взаємодії різних дисидентських спільнот. Цікаво дослідити побутові, наукові та виробничі контакти українців і євреїв, які згодом приєдналися до своїх національних рухів, що могли б підтвердити розмивання чи посилення стереотипів. У 40–50-ті рр. у радянських тюрмах і таборах було багато євреїв, але набагато більше – українців, проте майже нема спогадів про контакти чи співпрацю між українськими націоналістами та єврейськими активістами чи сіоністами тих часів. У нечисленних спогадах євреї засвідчують видатну роль українців з УПА в повстаннях у концтаборах та відсутність неґативних налаштувань. Тотальний тиск репресивної системи зводив життя і українців, і євреїв до необхідності виживання, коли енергії вистачало лише на підтримання життя і взаємодію у власному національному колі. Смерть Сталіна та «хрущовська відлига» послабили тоталітарну систему і породили тенденцію її трансформації в авторитарну: умовно та відносно «веґетаріанську». Тому саме в 60-ті рр. посилюються національні рухи і налагоджуються перші контакти між представниками української та єврейської дисидентських спільнот.

Структура різних політико-ідеологічних напрямів в українському та єврейському рухах.

Поки національні рухи розвивалися в умовах «відлиги», тобто в умовах незначного збільшення «свободи» та зменшення репресій, у них почали з’являтися різні групи, між якими на початку 60-х рр. не було навіть елементарних зв’язків та обміну інформацією, не кажучи вже про взаємодію, навіть у межах одного етнічного соціуму. Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. усередині національних рухів з’являються ідеологічні розгалуження. Так, єврейське середовище починає ділитися на «дисидентів» та «націоналістів». Ось як відповів Натан Щаранський на запитання під час інтерв’ю [5] (тут і далі переклад доповідача-ЙЗ).
«…У вашій діяльності в СРСР чого було більше – сіонізму чи дисидентської правозахисної діяльності? - Цим питанням мене переслідують усі ці роки – ще з тих часів в СРСР. Я був активним учасником як сіоністського, так і дисидентського рухів… Мною були незадоволені в Ізраїлі – доходило навіть до погроз та вимог припинити участь у дисидентському русі. Вони хотіли, щоб євреям дали тихо виїхати, щоб ми не дратували сильно владу. Але я не погоджувався з цим. Не розуміли мене і з другого боку – дисиденти казали мені: обирай – ти людина світу чи представник свого племені. Але я не робив і цього вибору. Я відчував прямий зв’язок – знайшовши свої корені, я мав боротися і за свій народ, і за краще життя для інших народів. Сьогодні кожному молодому єврею, який не впевнений, займатися йому проблемами всього світу чи євреїв, я кажу: якщо хочеш впливати на світ – сили ти можеш знайти тільки у своїх коренях...».

Націоналісти, у свою чергу, почали ділитися на «політиків» (сіоністів) та «культурників». Наведу цитату з своєї статті 1999 року «Єврейський самвидав» [6]: «Безпосередньо в єврейському самвидаві можна виділити, крім художнього напряму – політичний напрям, який, у свою чергу, умовно можна розділити на дві частини. Перша… стосувалася різних ізраїльських подій, ізраїльських війн та ставлення до тих чи інших питань ізраїльської політики. Починаючи з кінця 50­х рр. такі твори з’являлися за рахунок того, що збиралися матеріали ізраїльського радіо, записувалися, розшифровувалися та поширювались у самвидаві. Другу частину політичного єврейського самвидаву можна віднести до внутрішніх проблем євреїв Совєтського Союзу, коли в середині 70­х рр. став помітним певний розподіл чи навіть конфлікт між «еміграційним» напрямом, сіоністською гілкою та «культурним» напрямом в єврейському русі. Цей конфлікт виникав поступово, і корені його можна відстежити набагато раніше. Приблизно у 70­му році відомий автор Юлій Телесін (його називали в 60­ті рр. Принц Самвидавський), що присвятив усе свідоме життя поширенню самвидаву, зібрався виїжджати за кордон. До нього прийшла група єврейських активістів «відмовників» та зокрема шляхом погроз намагалася примусити не займатися загальнодемократичними питаннями, щоб не завадити суто від’їзним проблемам. Насправді не всі дотримувалися такої точки зору, і в 75­му році, коли єврейський рух чітко розділився на дві частини, ці події знайшли своє відображення у самвидаві… Основна теза «політиків» полягала в тому, що треба зосередитися лише на боротьбі за виїзд… «культурний» напрям, який відгалузився у 75­му, увібрав у себе дуже багатьох людей, які стверджували, що необхідно розвивати й відновлювати єврейську культуру тут, і навіть для тих, хто буде виїжджати, це не менш потрібно, ніж для тих, хто залишається. Вважалося, що серед масиву радянських євреїв, котрих тоді нараховувалося близько 2 млн, лише незначна частина, приблизно 10%, намагаються виїхати, решта прагне залишатися та знати про єврейську культуру і єврейську освіту».

Моя зустріч у лютому 1978 р. у Москві на прес-конференції, присвяченій річниці з дня арешту Щаранського, з єврейськими активістами Ідою Нудель та Володимиром Сліпаком також продемонструвала, що сіоністи не розуміють, для чого євреї займаються загальнодемократичними проблемами. Вони були б ще більш здивованими, якби дізналися, що є євреї, які допомагають національно-визвольній боротьбі українців. Не знаю точно, як відбувалися схожі процеси в українському середовищі, але мій добрий знайомий, у ті часи відомий захисник прав Греко-Католицької Церкви Іван Гель не сприймав, коли його вважали дисидентом, вважаючи себе націоналістом.

Початок знайомств та зближення.

Цьому процесу сприяли кілька чинників: розвиток «самвидаву», активна робота західних радіостанцій та дедалі більше розуміння того, що в умовах імперії національні рухи мають спільного ворога – комуністичну імперію. І лише позбувшись її, кожен народ зможе вільно розвивати свою національну свідомість, свої інституції і, як наслідок, – національні держави. Це були перші паростки, але в 70-ті рр. такі ідеї почали поширюватися не тільки серед політв’язнів, а й в їхніх родинах, серед друзів і знайомих. Певну позитивну роль у процесі зближення двох рухів відіграли загальнодемократичні дисиденти, які співчували й допомагали і українським, і єврейським дисидентам суто національного спрямування. Так, заснована Олександром Солженіциним у першій половині 70-х рр. «Фундація допомоги політв’язням» об’єднала дисидентів та їхні родини незалежно від етнічного походження та конфесійного вибору. Крім того, московські дисиденти у деяких випадках слугували природними комунікаторами, які сприяли контактам на свободі між єврейськими та українськими дисидентами ще перед їхніми арештами, а також членам родин, які після арештів їхали через Москву на побачення з в’язнями.
Знайомства на свободі.
Спогади багатьох українських та єврейських дисидентів доводять майже повну відсутність контактів на волі перед арештами. Я один з небагатьох євреїв, які шукали і знаходили такі контакти ще до арешту. В Олександра Фельдмана в Києві були такі можливості, бо він був знайомий з Віктором Некрасовим та Леонідом Плющем, але, як розповідає Семен Глузман, що входив до арешту до кола Некрасова та Плюща, Леонід Плющ до свого арешту нічим активно не демонстрував української налаштованості.

Моя історія знайомства з українським націонал-демократичним рухом.

Зі спогадів доповідача: «… я через (Тетяну) Великанову отримав контакт із Надійкою Світличною, а вже від неї пішло­поїхало. Отож, через Надійку я знав про її брата Івана Світличного, з яким познайомився пізніше, після його звільнення та перед своїм другим арештом. …Але це було вже набагато пізніше – у 1984 році… Для мене це стало відкриттям світу, коли я познайомився з Надійкою, а потім з її колом. …відкривався український світ, раніше закритий для мене. Я відчував, що щось там є в тому світі, дуже насичене, велике, але я не був ознайомлений із багатьма деталями і досі всього не знаю… Від Світличних я отримав контакти у Львові та в Івано­Франківську і почав їздити, це був регіон моїх відряджень. Я шукав тих людей, інформацію про яких вони мені давали, та розпитував їх. Я вивчав справи про порушення прав людини, про переслідування за допомогою психіатрії. Саме через Надійку я отримав вихід на Опанаса Заливаху в Івано­Франківську... (так само – на Івана Кандибу, на Зеновія Красівського, на Михайла Гориня та інших. – Й. З.)… …Українські дисиденти дуже відкриті, навіть якщо вони спочатку закривалися. Я думаю, цим дуже багато користувалися й провокатори. Тобто шістдесятникам дуже обтяжливо бути закритими, вони намагаються це робити, коли є загроза репресій, ризики великі, але вони чекають моменту і хочуть відкритися, бути щирими, розповідати... Бо їх не так багато і коли нова людина, українець чи ні, але явно із симпатією до них приходить, вони хочуть залучити її до свого світу, до своїх ідей, своєї історії, своєї традиції і своїх українських проблем. …Гадаю, що (Михайло) Горинь узагалі звернув мою увагу на важливість національного… Горинь мені так розповідав про своє українське, що я відчув потребу повернутися ближче до свого єврейського. Це був дуже цікавий феномен для мене. Тобто мені було соромно, що я не можу так само розповідати про своє єврейське, як він розповідає про українське». (З книги «Господи, ти відкриєш мої вуста…» [7].)

Слід визнати, що основні знайомства єврейських та українських дисидентів, українських націонал-демократів відбулися вже в місцях ув’язнення після двох паралельних хвиль арештів серед українських та єврейських дисидентів на початку 70-х рр. Цікаво, що євреї, які проживали на території України дисперсно, й у повсякденному житті, на навчанні й роботі постійно спілкувалися з українцями, практично нічого об’єктивного не знали про український визвольний рух. Те саме відбувалось і серед українців – мінімум об’єктивної інформації про сіоністський та демократичний рухи. На одну з причин такої взаємної необізнаності я вже вказував – це ізольованість дисидентських груп, їхня конспірація в умовах диктату комуністичної партії та тотальних репресій з боку КҐБ. Друга причина – це невелике число дисидентів як серед української спільноти, так і серед єврейської. Сьогодні нам відома приблизна кількість нових політв’язнів в Україні між 1954 та 1990 роками – це 3000. 3000 дисидентів на 50-мільйонний соціум! Крапля в морі! Зустрітися та познайомитись на волі за таких умов було практично неможливо. Але був чинник, який сприяв бодай заочному знайомству та давав перспективу розвитку таких знайомств на майбутнє. У другій половині 60-х рр. у Москві з’явилося кілька перших правозахисних груп, які почали збирати інформацію про порушення прав людини на всій території СРСР. Саме через їхнє сприяння започаткувалися перші контакти між різними групами дисидентів. Ось що пише Людмила Алєксєєва у книзі «История инакомыслия в СССР» [11]: «Попри люте придушення будь­яких проявів неофіційної громадської активності на Україні, як і в інших місцях СРСР, прихований розвиток національно­демократичного руху йшов у бік організаційного оформлення відкритих його проявів. Першими кроками у цьому напрямі були випадки підключення активістів українського руху до московських правозахисних асоціацій. В Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР, яка була першою з таких асоціацій (виникла у Москві 1969 р.), увійшли киянин Леонід Плющ та харків’янин Генріх Алтунян (обидвох було заарештовано). 1974 р. у Москві було створено совєцьку секцію Міжнародної амністії. До неї увійшов киянин Микола Руденко, відомий український письменник…».

Співпраця дисидентів різних республік СРСР з «Хроникой текущих событий» також сприяла налагодженню зв’язків між ними. Цікавість єврейських та українських дисидентів один до одного проявлялася і в тому, що в середині 70-х рр. почала напрацьовуватися традиція поїздок з Москви на судові процеси в Україні. Так, наприклад, пише про це у своїх спогадах Олександр Подрабінек [8]: «1978 рік був багатий на судові процеси. 22 березня в місті Василькові під Києвом слухалася справа Мирослава Мариновича та Миколи Матусевича, членів Української групи «Гельсінки». Я поїхав на суд разом з Танею Осиповою. Ми не сподівалися потрапити до зали суду, але розраховували хоча б постояти перед будівлею разом з іншими нашими українськими друзями. Нічого не вийшло. Щойно ми підійшли до суду, як нас мовчки і без пояснень затримала міліція і повезла назад до Києва».
Аналогічна історія трапилася з батьком Олександра Пінхасом Подрабінеком, який приїхав до мене на суд у Чернівці у квітні 1979 р. Його було схоплено оперативниками КҐБ перед будинком суду і відправлено літаком до Москви. Олександр Подрабінек також пише про знайомство та дружбу з В’ячеславом Чорноволом [8]. Спочатку листування й телефонні дзвінки, коли вони перебували на засланні у різних районах Якутії (1979 р. – Й. З.). Потім вони познайомились у Якутській в’язниці (кінець літа 1980 р. – Й. З.) та продовжили спілкування вже на лікарняній зоні після відповідних судових процесів кожного з них. Дуже тепло Олександр описує, як В’ячеслав 8 серпня 1982 р. влаштував йому день народження у зонівських умовах, що було майже неможливо.

Знайомства в ув’язненні та розвиток відносин.

Не пам’ятаю вже, хто мені розповідав, можливо, мій друг Микола Горбаль, як 71-го на зонах у Мордовії пройшла чутка, що незабаром етапом має прийти група євреїв, які намагалися захопити літак, щоб на ньому перетнути кордон і дістатися Ізраїлю. В реальність такої акції ніхто в зоні не повірив. Як можуть євреї, які завжди уникали радикальних вчинків, піти на таке? Але коли на зоні з’явилася група молодих євреїв з тюремними капелюхами, на яких було вишито зірки Давида, а деякі тримали в руках молитовники, розпочався процес розмивання чи навіть зламу стереотипів, головне – з обох боків.
Паралельно йшов аналогічний процес розмивання стереотипів і серед євреїв. Ось як описує це у своїй книзі Семен Глузман [9]: «У зоні поруч зі мною була й інша правда, раніше мені зовсім не знайома. Правда «лісових братів» з Балтики і партизанів УПА із Західної України. І мені, котрий готується жити в цьому світі довгі роки, необхідно було зрозуміти цю нову для мене систему координат і своє власне місце в ній. Спілкуючись, зіставляючи, думаючи і знову розпитуючи, я усвідомив головне: вони воювали в себе вдома, на своїй землі; ті, з ким вони воювали, були чужими, прибульцями. І ця моя нова правда, ілюстрована мені щогодини, щохвилини моїми новими друзями Йонасом Матузевічусом і Дмитром Басарабом, які відбувають свої 25 років ув’язнення кожен, ніяк не суперечила тій правді про війну, яку дали мені мої батьки, Віктор Некрасов і Василь Биков».

Зі спогадів Євгена Сверстюка про Йосефа Мєнделевича [10]: «Між нами був якийсь особливий зв’язок, на рівні дотику до правди, яка єднає і різнить. Нас зближувала і єднала віра. Не мало значення, що він був юдеєм, я – християнином. Ми не дискутували на тему молитви «Отче наш». Але відчували, що Бог у нас понад усе. Я дуже шанував і підтримував принцип Йосефа не працювати в суботу і утримуватися від некошерної їжі. Він жвавий, дотепний, веселий, замислено­зосереджений, гострий на розум і нещадний в оцінках, в глибині його таївся діямант нерозмінної правди, що не улягала впливам. Утрьох, з ним і з Сергієм Ковальовим, обдумували якісь, як нам тоді здавалося, особливо важливі справи. Кажуть: «між тими людьми є попередня домовленість». Вони ж ні про що не домовлялися, не змовлялися, а та «домовленість» сиділа в них ще до зустрічі. Вони лише довірливо дивляться один на одного… Я вийшов на заслання, а Йосеф ще довго сидів. У мене було враження, що він уникає допомоги з принципу: людина має зносити все і дякувати Богові. Який сенс пориватися в зону полегшених випробувань?».

Зі спогадів Василя Овсієнка [12] про нові знайомства на зоні: «…Коли я відповідав, старанно добираючи російських слів, молодий миловидий чоловік із явно неукраїнським прізвищем на куртці – Коренбліт – сказав по­українському: «Та ми тут усі українську мову розуміємо. Говоріть по­своєму. Я, до речі, єврей з України…». 
Серед «антирадянщиків» окремою громадою виділялися євреї, що майже всі були посправниками. Так звані «самольотчики», засуджені за відомим вироком Ленінґрадського суду 15–24 грудня 1970 р. «… першого ж дня до мене підійшов чоловік і привітався поукраїнському. Михайло Хейфец, літератор із Ленінграда. Ага, це той Хейфец, що, як я чув, написав есей про Йосифа Бродського і оце сидить за нього... Кілька розмов, кілька записів – і маєш термін 4 роки ув’язнення та 2 роки заслання. Але такий поворот долі Хейфец сприйняв як творче відрядження, як щасливий шанс для письменника: до рук пливе неоціненний матеріал! Тільки треба його випробувати на собі... Ми близько зійшлися на ґрунті спільних філологічних інтересів. Хейфец жваво цікавився Україною. Не без того, щоб полегшити мій душевний стан і дати мені нагоду виговоритися порідному, адже мене в 17­ту зону привезли на самотність, почувався я там набагато гірше, ніж у 19­й, Хейфец просив мене розмовляти з ним українською, як це перед тим велося в нього з Зоряном Попадюком, щойно спровадженим звідси до Володимирського централу... Хейфец цікавився українськими справами, його бачення «збоку» й мене цікавило... Вражала його феноменальна обізнаність і пам’ять, та скоро здивував він мене ще більше. Десь улітку під час тотального шмону (обшуку) у Стуса забрали зошит із віршами та оголосили, що знищили його як такий, що не становить цінності (!!!)… Повернули до Мордовії через два місяці, але вже в 19­ту зону, бо 17­ту влітку ліквідували. Приносить мені Хейфец зошита, списаного його кострубатим скорописом, і просить переписати начисто, потім ще диктує мені з пам’яті зо два десятки віршів такою ж кострубатою українською мовою, а я записую їх, виправляючи…. А ще мені Хейфец розповідав, що на побаченні він прочитав був з пам’яті своїй дружині Раїсі (вона росіянка) вірш Стуса, де йшлося про дружину. Може, цей: «Дозволь мені сьогодні, близько шостої…». Раїса сказала: «Та вона щаслива жінка! Він зробив її безсмертною»… Ці випадки я розповідаю як приклади справжнього інтернаціоналізму. «Свої енциклопедичні знання та феноменальну пам’ять Михайло Хейфец використав якнайкраще: за кожен рік ув’язнення – по книжці. Ще не скінчився термін ув’язнення, як на Заході вийшла його книжка «Место и время», де багато добрих слів сказано й про нас, українців. (Уже вдома, 1977 р., я чув по радіо «Свобода» й про себе.) 1983­го у видавництві «Сучасність» вийшла його книжка спогадів «Українські силуети», російською й українською мовами. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав… Це живі, психологічно і фактологічно достовірні портрети ще тоді живих українців – Василя Стуса і В’ячеслава Чорновола, також Миколи Руденка, Зоряна Попадюка, які продовжували сидіти за старими та новими вироками. Це чи не найліпше свідчення про український рух опору 70­х рр. У нарисах «Святі старики України» та «Бандерівські сини» маємо історично правдиве свідчення про повстанців Миколу Кончаківського та Петра Саранчука, про лідера Українського Національного Фронту (1964–1967) Дмитра Квецка...» [12] .

З книги Мирослава Мариновича «Всесвіт за колючим дротом» ми дізнаємося про його найближче оточення в зоні, серед своїх друзів він неодмінно згадує і євреїв – Семена Глузмана, Вульфа Залмансона, Йосефа Менделевича та Михайла Казачкова. Згадує він також і тих євреїв, що прийшли пізніше на зону: Вадима Аренберґа та Леоніда Лубмана. «Ще на початку мого перебування в зоні ленінградець Михайло Казачков відкрив переді мною красу поезії Марини Цвєтаєвої й Райнера Марії Рільке. Михайло загалом був блискучим інтелектуалом, прекрасно обізнаним у літературі й мистецтві. Він воістину «заразив» мене творчістю цих авторів, і якийсь час я жив естетикою їхнього поетичного слова» [13].

Про дружбу з українськими дисидентами пише й Анатолій Альтман (спогади ще не опубліковано – з особистого архіву. – Й. З.): «1972 р. було зроблено великий замет на Україні. Через деякий час у зону привезли «виявлених і знешкоджених буржуазних націоналістів». Дуже швидко між нами зав’язалися дружні стосунки з Іваном Світличним, Зіновієм Антонюком, Ігорем Калинцем, Миколою Горбалем. Наша дружба тривала впродовж багатьох спільно відбутих років неволі. Відтоді з незмінною повагою і любов’ю згадую цих благородних лицарів свободи, деякі вже і не живі, земля їм пером».

Зі спогадів Семена Глузмана [9]: «…того ж дня мене прийняли в «сім’ю» Євген Пришляк та Василь Підгородецький. Перший до арешту був керівником служби безпеки УПА по Львівській окрузі, другий – простим бійцем УПА. Милі, теплі мої друзі, мир праху вашому... З точки зору радянської ідеології це було неприпустимо! Молодий єврей і старі націоналісти­бандерівці не можуть, не повинні бути разом! Одного разу Василь Підгородецький під час спільного сніданку біля тумбочки сказав: «Славко, вчора до мене підходив К., ну, знаєш, він був німецьким поліцаєм; він намагався мене вмовляти, навіть намагався соромити. Мабуть, не подобається їм наша дружба. Навряд чи він говорив зі мною без наказу кума... Так і говорив: що ж це ти, Василю, український патріот, з жидом їси. Ну, я його послав».

Чи були прояви антисемітизму на політичних зонах?

Про відсутність антисемітизму в політичних зонах згадують як українські, так і єврейські дисиденти. В їхніх спогадах простежується певне здивування щодо його відсутності. Важливо також, що антисемітизмом не були заражені не тільки молоді українці, а й воїни УПА, що досиджували свої 25-річні терміни. Про це свідчать спогади Ар’є Вудки, Семена Глузмана, Михайла Хейфеца та Євгена Сверстюка. Дуже важлива характеристика цього феномена дана Мирославом Мариновичем на прикладі Зеновія Красівського, з яким я подружився на волі 1978 р. і можу це підтвердити. Мирослав написав так: «…Виходячи зі стандартних радянських уявлень, цей переконаний націоналіст мав би бути зоологічним антисемітом. А насправді він був уособленням приязні та зичливості. Ходив усміхнений, світлий; мав прекрасні стосунки з усіма табірними євреями. Таке розбиття стереотипу було просто дивовижним. А все тому, що його почуття до України виходило з любові до неї, а не з ненависті до її ворогів».

Зі спогадів Миколи Горбаля про один з інцидентів, коли після конфлікту між ним та стукачами на зоні почали циркулювати підкинуті оперчастиною чутки, що у конфлікті були винні євреї, на плацу перед колоною зеків вийшов воїн УПА і від імені своєї групи проголосив, що коли хтось зачепить хоч когось із євреїв, матиме справу з ними, бійцями УПА: «На зоні євреї нас підтримували, ми євреїв підтримували. Не було (антисемітизму), я наводив той приклад, коли Василь Підгородецький (воїн УПА), коли розкрили стукачів, вийшов перед розводом і сказав: «Хто рушить пальцем єврея, той буде мати з нами, з УПА, справу». Сваритися в таборі не до лиця ні українцю, ні єврею» [14].

Про цю ж історію також можна прочитати у ще ненадрукованих спогадах мого земляка Анатолія Альтмана – учасника справи із захоплення літака 1970 р. Він описує це трохи інакше, але лише в деталях: «…Упродовж кількох днів, перерозжаривши зону, контингент зека розколовся по лінії, що визначила друзів і ворогів. Назагал «мочити» збиралися тільки жидів, вважаючи, що це не викличе особливої незгоди з боку інших, менш заплямованих національним походженням, – українців, литовців, вірменів. Передбачалася навіть, якщо не участь, то розуміння з боку «бандерівців». Але все перевернулося догори дриґом. Упродовж нетривалого часу у нас склалися дуже дружні стосунки зі старими «бойовиками» з УПА… та з молодими націоналістами, які йшли в табори безперервно, починаючи з 1972 р. ... Завдяки знанню української мови, я особливо зблизився з Миколою Горбалем, Ігорем Калинцем, Іваном Світличним і багатьма іншими. ... Зрештою, кілька міцних чоловіків зі старих бійців УПА «відвідали» «штаб­квартиру» погромників і попередили про свою участь у можливому побоїщі... на боці тих самих «жидів». Відлуння табірних воєн живі й досі. І ця обставина так само значно охолодила ентузіазм Храмушинова [опера] воїнства. Свого часу саме бандерівці, що вливалися в 50­х рр. у табори, зламали хребет «бєспрєдєлу» кримінальників, і це запам’ятовувалося надовго».

Про відсутність антисемітизму в українських дисидентів пише у книзі «Московщина»[15] єврей з Дніпропетровська Ар’є Вудка: «…Всі відомі українські політзеки – противники юдофобії. Двом народам­мученикам пора вже спільно підвести риску під страшним минулим і повернутися до тих початкових відносин, які складалися в Скіфополі за часів Маккавеїв». Він дуже тепло згадує своїх знайомих та друзів з українських дисидентів: Івана Куриласа, Покровського, Степана Сороку, Бесараба, Івана Сокульського, Шевчука, Миколу Горбаля, Опанаса Заливаху, Дяка, Ярослава Лесіва, Левка Лук’яненка, Михайла Слободяна. Особливо теплі спогади в нього про Євгена Сверстюка та Степана Сапеляка.

Ґілель Бутман («самольотна» справа), який раніше ніколи не зустрічався з українцями, у спогадах пише про них лише позитивно: «… в таборах і тюрмах був Рух Опору, а в ньому дуже сильною була українська група. Для мене це було перше знайомство з українськими націоналістами, і я побачив, що в післявоєнній Україні виросла плеяда борців, які поєднували в собі любов до свого народу і готовність жертвувати собою заради створення нової вільної України з гуманними традиціями найкращих синів і дочок України XX ст.: співчуття, повага і товариськість щодо «принижених» і «ображених», незалежно від їхньої національності. У цих хлопців я зовсім не бачив антисемітизму: їхня тиха любов до України не робила їх ксенофобами» [16]. Великі та дуже теплі спогади Ґілеля Бутмана присвячені двом українцям, яких він вважав своїми друзями, – Івану Світличному та Степану Мамчуру.

Цікавість до інших культур і спільна творчість

В ізраїльському журналі «Менора» [17] Авраам Бєлов наводить вражаючу історію про те, як у таборі №35 на Уралі в середині 70-х рр. (73–74 рр – Микола Горбаль. – Й.З.) троє в’язнів – Баґрат Шахверян, Ґілель Бутман та Микола Горбаль створили гімн Єрусалима. Гімн було передано на волю, він дійшов до Ізраїлю і був виконаний у Народному домі в Єрусалимі, коли його автори ще перебували в зоні. 
Євген Сверстюк [26]: «Спогади в’язнів ГУЛАГу усіх поколінь рясніють зворушливими випадками зустрічі з іншою культурою в образі випадкового співкамерника… Зрештою, всі діти різних народів змалку виховані на стереотипах совєтської пропаганди, нарешті в таборах знайомляться зі «страшними бандерівцями» і несподівано для себе відкривають, що то люди національно й релігійно толерантні… У великій зоні, як заведено було називати вільну зону, про таке навіть не могли подумати. Всі жили в атмосфері недовіри, пліток і анекдотів. Загалом люди культурні завжди були вищими за усілякі національні чвари, за ксенофобію, але в масі бракувало вголос задеклярованої позиції…. В’язні об’єднані спільною долею. Вони швидко знаходять між собою спільну мову. В їхньому спілкуванні є радісний потенціал відкриття невідомого в своїй і чужій культурі, відкриття позитиву. Гнані і переслідувані, в’язні несуть і продовжують спадщину своїх переслідуваних попередників. Виявляється, у кожного народу були свої гнані і репресовані за правду, і вони, як правило, сіяли зерна самоповаги і поваги до іншого. У в’язнів немає принципових розходжень: усі прагнуть волі і хочуть свободи для свого краю, свого народу».

Спільні акції проти свавілля адміністрації та взаємодопомога серед в’язнів

Про спільну боротьбу українців та євреїв проти системи у сталінські часи відомо небагато, але у поодиноких спогадах є інформація про участь євреїв у повстаннях в’язнів та їхню участь у «міжнаціональних радах» в окремих місцях ГУЛАГу, де найактивнішу роль відігравали українці з УПА. Перші спогади про співпрацю у таборах 60-х рр. стосуються політичних зон у Мордовії (11-та, 17-та, 19-та й пізніше – жіноча зона). Судові процеси початку та середини 60-х рр. «відзначилися» великою кількістю українців, але ж у ті самі роки у Мордовію на зазначені політичні зони етапами прийшли московські дисиденти, зокрема євреї – Олександр Ґінзбург, Едуард Кузнєцов, Юлій Даніель та інші. Першим завданням, після знайомств та з’ясування «хто є хто» на зоні, було налагодження передачі на волю інформації про судові справи, вироки, особливості життя на зонах, насамперед репресії зонівської адміністрації та початок спільного опору. Почалися спільні відзначення днів народження, національних свят, дисидентських дат, наприклад, – Дня прав людини (10 грудня) та Дня політв’язня (30 жовтня). Окремо слід сказати про спільні спроби боротися за статус політв’язня. На свавілля адміністрації зон в’язні відповідали своїми ненасильницькими методами боротьби: зверненнями та протестами, голодівками та страйками. Цими спільними діями в’язні відповідали на явні порушення своїх прав, несправедливість дій адміністрації та її провокації.

Моє інтерв’ю з Левком Лук’яненком [18]: «…Українці завжди підтримували право євреїв на виїзд і возз’єднання зі своєю історичною Батьківщиною, а євреї підтримували наше прагнення до незалежності. Це допомагало разом жити у тих непростих умовах. Це робило нас добрими союзниками в протистоянні з демократичними московітами, що вважали головним напрямом демократизацію, а коли йшлося про незалежність, одразу виникало напруження у стосунках».

Зі спогадів Мирослава Мариновича [13]: «Оцю спільність нашого статусу і спільність ворога відчували всі без огляду на національність». Ось як про неї говорить єврейський політзек Ар’є Вудка [15]: «У нас був спільний ворог, у нас подібна мета, а отже, ми мусимо підтримувати один одного. Ми бачили, як влада намагається сіяти розбрат між людьми різних національностей у таборі, і ми відчували, що всі в тому самому становищі, що в нас той самий ворог. Тому настанова була подолати цей розбрат, що його вони сіяли, й діяти разом, допомагати один одному. Не тільки в особистому сенсі, а й між спільнотами». «У політичному таборі для адміністрації не було більшого криміналу, ніж дрібно списаний папірець. Кожен такий папірець чаїв у собі «злочин антирадянщини», а тому його негайно вилучали для перевірки. Зрозуміло, що політв’язні, своєю чергою, прагнули таких папірців наплодити якнайбільше. Отож дуже швидко мене втаємничили у «святая святих» табірного життя – підготовку інформації для «Хроники текущих событий». Це був вияв особливої довіри, бо до цього дійства були долучені лише найнадійніші зеки. У час моєї появи на зоні – це Євген Сверстюк, Семен Глузман, Євген Пронюк, Олексій Сафронов, Григорій Приходько та ін. Вони писали не тільки саму хроніку подій, а й різні тексти – звернення, петиції тощо. Це була чудово поставлена машина, цілий «конвеєр», упоратися з яким до кінця каґебістам так і не вдалося. Як написав згодом Семен Глузман, «ми, сірі, голодні, переслідувані, жили Словом. Словом болю і правди, що його нам вдавалося передавати у світ». І він згадує, що Іван Світличний жартівливо назвав цю писемну фабрику «ПЕН­клубом»»…

Зі спогадів Євгена Сверстюка [6]: «…Перед нашими друзями євреями була ясна перспектива: вихід на волю і повернення на свою історичну батьківщину, де на них чекають з розкритими обіймами. Вони розуміли, що перед українцями немає іншої перспективи, крім виходу в сибірське заслання або повернення додому, в зону особливого тиску і нагляду. Вони прагнули нам допомогти як тільки могли. Вони апелювали до вільного світу. Багато з них написали спогади про спільне життя в зоні. Йосеф Менделевич написав зворушливі «спогади про українських політв’язнів». А наш спільний друг Ар’є Вудка вивіз у своїй пам’яті цілу збірку «Українські поезії за колючим дротом». Зрозуміло, що усі вони твердо зобов’язалися боротися за правду і закон, однаковий для всіх, за те, що однакові злочини і нацистів, і комуністів мають бути однаково карані».

Зі спогадів Василя Овсієнка [12]: «…Значно пізніше я довідався, що «господарем» одного з таких каналів зв’язку був тихий та спокійний Борис Пенсон, що на нього дехто нарікав, чого це він, мовляв, так рідко бере участь у колективних акціях протесту... А тут у нас чи не найкращі стосунки саме з єврейською громадою. Бо в нас спільний ворог: російська імперія під назвою СРСР. Не лише спільні «чаї», а й спільні голодівки, одночасні заяви протесту зміцнювали цей союз. Ефект ці акції мали лише тоді, коли на волю виходила інформація про них, і цим ми найчастіше завдячували саме євреям».

Зі спогадів Мирослава Мариновича [13]: «…Втім, ми навчилися в таборах не лише чути одне одного, а й діяти разом, шануючи особливості іншого. Про це дуже гарно сказав Ар’є Вудка [15]: «Чітко виділилися дві сили табірного спротиву: євреї та українці. З тих пір так і повелося: якщо євреї й українці кажуть «так» – отже, акція забезпечена... Відчувався страх чекістів перед тим, що й у «великій зоні» уярмлені народи зможуть знайти спільну мову… Воістину «дружба тризуба з зіркою Давида»! А Богдан Ребрик вдався до порівняння, яке взагалі «зашкалює»: «Євреї в тюрмі більше зробили для незалежності України, як усі бандерівці».

Зі спогадів Ґілеля Бутмана про Івана Світличного: «Пригадую, як одного разу на 35­й зоні його хотіли кинути на роботу, якої він, інвалід, не міг виконувати. Ми всі написали звернення протесту до прокурора. Іван Олексійович підходив до кожного з нас і клав на заяву свою безпалу долоню, а ми обмальовували її і поряд ставили свій підпис. Це був той рідкісний випадок, коли заяви спрацювали: Іван Олексійович дістав працю, яку звичайно давали тільки стукачам – «пожежником» на зоні, де ніколи нічого не горіло».

Йосеф Менделевич [20]: «Після обіду дізналися, що капітан Довчій побив політв’язня Сапеляка. Двадцятирічний студент Львівського університету Сапеляк організував у своєму селі, на Західній Україні, нелегальну національну групу. За це його посадили ... На побиття політв’язня необхідно негайно реагувати. Збиралися групами і обговорювали, що робити. Остаточне рішення залежало від українців. «Питання стоїть так, – підсумував Приходько, зек з двадцятип’ятилітнім терміном, – якщо ми віримо, що доб’ємося свого, – треба діяти! Я його підтримав: «Так, я вірю, що ми переможемо! А якщо поступимося, нас усіх почнуть бити!» Отже, вирішено: з завтрашнього дня оголошуємо страйк з вимогою звільнити капітана. Внаслідок на роботу не вийшло сімдесят чоловік. Половина всіх ув’язнених відмовилася підкоритися вимогам наглядачів. Це був справжній бунт – ми робили, що хотіли. Наглядачі зникли із зони».

Дуже важливе свідчення про спільну боротьбу дисидентів опублікував 1974 р. журнал Сучасність, який видавався українською діаспорою [23]: «…Про що свідчать ці інформації Шахвердьяна і Глузмана, чи інших в’язнів, які подібно висловлювалися? Найперше вони говорять про те, що радянські в’язниці і концтабори – це наче мікрокосмос Радянського Союзу. Там і тут позбавлені волі люди різних національностей, культур і релігій, там і тут усі вони живуть прагненням бути господарями на власній землі. Звичайно, у політичних в’язнів це прагнення багато міцніше, і власне воно привело їх за ґрати. Але власне вони найкраще віддзеркалюють те, що мислять їхні народи. Втративши свободу, вони про свої почування говорять відверто. По­друге, слова Шахвердьяна і Глузмана говорять про те, що в умовах неволі кується свідомість спільних інтересів поневолених Москвою народів. Це не вперше з документів самвидавної літератури, з виступів різних діячів опору в Радянському Союзі дізнаємося про цей багатомовний розвиток. Неоднократно сторонній світ мав уже нагоду дізнаватися про голодівки політичних в’язнів з участю в них людей різних народів, про солідарні виступи в’язнів однієї національности в обороні людей інших національностей, про спільні протестні листи на захист людських і національних прав. Так, 4 ве ресня 1972 р. українські, балтійські, єврейські, російські, вірменські та інші політичні в’язні Пермського табору «відзначили» роковини встановлення концентраційних таборів СРСР голодівкою і протестом у пам’ять їхніх жертв. Таке саме «святкування» вони провели роком пізніше. 1974 р. невідома група політичних в’язнів СРСР різних національностей звернулася до громадськости світу, і їхнє звернення було поширене у самвидавчій літературі. В ньому вони закликали людей доброї волі організувати рятування таких політичних в’язнів, як Валентин Мороз, Олексій Сергієнко, Володимир Буковський, Ігор Оґурцов, Олександр Фельдман та ін. Коли навесні 1974 р. у Пермському таборі таборова адміністрація гнала на роботу хворого українського політичного в’язня Євгена Пронюка, політичні в’язні інших національностей провели в його обороні протестну голодівку, що тривала від 12 травня до 16 червня. Її започаткував згадуваний вище Слава Глузман, а участь у ній брали українці І. Світличний, І. Кандиба, І. Калинець, З. Антонюк та інші, росіяни В. Буковський, В. Балаханов, євреї – Альтман, Бутман, Хнох, Яґман, а також вірмени, естонці, татари. Але не тільки побутові проблеми, отже, потреба оборони перед знущанням адміністрації, заступництво за права в’язня в’яжуть політичних в’язнів радянських тюрем та концентраційних таборів в одну солідарну сім’ю. Спільна недоля спонукує їх думати також про ширші питання, про долю їхніх народів. Колишні політичні в’язні в СРСР, яким пощастило вирватися за кордон, свідчать, що в’язниці і концтабори Радянського Союзу – це також терен постійних дискусій між в’язнями про різні суспільно­політичні теми, про літературу, філософію, релігію, про устроєві та міжнародно­політичні проблеми. Зокрема доля неросійських народів у СРСР стоїть на першому місці в таких розмовах між їхніми представниками у в’язницях і в таборах». 
Таким чином, спільна боротьба українських та єврейських дисидентів впливала на порозуміння українців та євреїв у діаспорах США, Канади та Австралії. Після багатьох десятиріч недовіри діаспори зробили нарешті перші кроки назустріч одна одній.

(Далі буде)

 

Air Jordan 1