Віталій Нахманович. Сьогодні проект Меморіального Центру Голокосту "Бабин Яр" однозначно є прокремлівським і антиукраїнським

 

21 листопада ц.р. на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулося публічне обговорення документу з розлогою назвою "Загальний огляд базового історичного наративу Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр".

Цей проект вже рік як є об’єктом критики з боку громадськості та наукової спільноти.

Після появи відкритого листа-застереження українських істориків, генеральний директор Меморіального центру, відомий польський політик Марек Сівець неодноразово наголошував, що слід дочекатися появи концепції, підготовленої науковою радою Центру.

Тоді, мовляв, усі побоювання зникнуть.

І ось цей документ з’явився.

На превеликий жаль, він, навпаки, лише підтвердив слушність висловлених зауважень. Розглянемо основні концептуальні засади цього Наративу.

Нагадаємо, що йдеться не просто про написання монографії чи відкриття інформаційного центру, а про створення меморіалу і музею, тобто місця пам’яті. І саме візія пам’яті ініціаторами проекту викликала побоювання та протести.

Тому нам важливо зрозуміти, яким чином її бачать автори Базового наративу – півтора десятка істориків з різних країн, очолювані нідерландським дослідником Карелом Беркгофом.

Проте про концепцію Центру ми дізнаємося небагато.

Центр "покликаний задокументувати та увічнити пам’ять про Голокост, зокрема, про масові розстріли у Бабиному Яру у вересні 1941 р." (С. 1).

Гаразд, задокументувати, але навіщо? Навіщо нам сьогодні пам’ятати про Голокост?

"Наукові знання, – відповідають автори, – та їх обговорення дозволять українцям та громадянам інших країн світу захистити свої суспільства від майбутніх антропогенних катастроф" (С. 1).

Так, звісно, мантра "Ніколи знову" вже півсторіччя лежить в основі усієї пам’яті про Голокост.

Напевно, це було доречно за часів, коли здавалося, що весь світ йде до свята миру і злагоди, що "розрядка" і "Гельсінський процес" призведуть до "конвергенції (тобто мирного взаємопроникнення) капіталізму і соціалізму".

Так само це було звично вже потім, коли мирне руйнування Радянського Союзу принесло впевненість у скорому "кінці історії" та беззастережній перемозі ліберальної демократії в усьому світі.

Але сьогодні все набагато складніше.

Лінійний ліберальний прогрес виявився черговою примарою, нові виклики постають з різних кінців світу, а Україна вчергове опинилася на лінії зіткнення між Сходом і Заходом.

Адже саме в Україні має бути створений цей меморіал, і саме українські школярі та студенти, а не іноземні туристи, мають стати основними його відвідувачами.

Саме вони мають винести з нього щось нагально необхідне для формування власної історичної пам’яті, розбудови і захисту власної держави. Але марно про це шукати щось у Наративі.

Натомість, там сказано інше:

"Треба не допустити стирання з історії доль сотень тисяч невинних єврейських жертв[тут і далі виділення мої – В.Н.].

Задля цього слід обов’язково передати ці знання наступним поколінням, котрі також мають дізнатися як про злочинців, так і про обставини, за яких безпрецедентні в усій світовій історії звірства стали можливими" (С. 2).

А далі основне:

"Будь-який серйозний центр пам’яті жертв Голокосту повинен розповідати про участь у Голокості, часом досить активну, місцевого населення. У цьому контексті жодна з країн, де під час Голокосту жили євреї, не виглядає в абсолютно позитивному світлі. Саме тому треба пам’ятати про Голокост… Очевидно, що саме цього прагнули б й жертви" (С. 2).

Напевно, що жертви прагнули б саме цього!

Безневинна жертва відчайдушно ненавидить своїх вбивць і прагне помститися їм. Але чи може сьогоднішня пам’ять зводитися до такої ненависті та помсти вже навіть не катам, а їх далеким нащадкам?

Чи пам’ять про співучасть своїх предків у Голокості має стати єдиним, що винесуть з цього музею сучасні українські діти?

І як допоможе запобігти "майбутнім антропогенним катастрофам" розповідь, що не містить навіть натяків на причини Голокосту, а обмежується лише жертвами, злочинцями та обставинами вбивства?

Останнє розуміють і самі автори.

Хоча вони і визначають Голокост, як, фактично, невмотивоване "організоване та планомірне знищення єврейського населення нацистами та їхніми союзниками в роки Другої світової війни" (С. 3), проте хоч щось про причини вони сказати мають.

На жаль, і тут вони залишаються на рівні сприйняття жертв, адже основною причиною Голокосту вважають абстрактний антисемітизм.

Саме антисемітизм став єдиним поняттям, розлоге визначення якого наведено у розділі "Дефініції" (С. 4).

А далі, у розділі, присвяченому "Німецькому та європейському контексту", ми читаємо:

"Ця… порівняно невелика частина наративу оповідатиме про нацистський антисемітизм та нацистську політику геноциду, починаючи з 1933 р.". Тут "буде даватись стислий огляд розвитку антисемітизму у новітній час, його специфічні нацистські особливості, починаючи з 1919 р.".

І, нарешті, "цей розділ є свого роду центральним ядром всього наративу про Голокост, оскільки саме він пояснюватиме, яким чином розвиток антисемітизму призвів до масового знищення європейського єврейства", адже "антисемітизм не обмежувався лише однією Німеччиною" (С. 25–26).

Варто договорити те, що автори Наративу не наважилися написати прямо. А саме, що за такого трактування Голокост стає не результатом нацистської політики, а спільної справою антисемітів усієї Європи, на чолі яких випадково опинилися антисеміти німецькі.

Що (дуже популярна останнім часом теза) у кожній країні нацисти поводилися з євреями так, як це їм дозволяло місцеве населення.

Що, нарешті, саме місцеві антисеміти відіграли провідну роль у Голокості, адже суто арифметично в кожній країні їх було більше, ніж німців з окупаційних формувань.

Зрозуміло навіщо це сучасним німцям, які втомилися від одноосібного тягаря відповідальності за злочини своїх дідів.

Зрозуміло навіщо це сучасним євреям, які добре пам’ятають сторіччя переслідувань в різних країнах світу і бажають знайти запобіжник від повторення цього у майбутньому.

Але Голокост був занадто страшним явищем, аби просто перетворювати його на маніпулятор для задоволення сьогоднішніх потреб.

Проста фахова відповідальність вимагає відверто сказати про справжні його причини.

Про расову теорію і концепції примусової соціальної інженерії, тобто штучного насильницького перетворення суспільства з метою позбавитися "шкідливих" верств.

Про "нову мораль", яку розподілено для "своїх" та для "чужих".

Про те, що і расова теорія, і соціальна інженерія, і нова мораль мали ґрунтовні витоки в ідеологічних і наукових теоріях XVIII – початку XX ст. До речі, саме небажання серйозно аналізувати ідеологію нацизму призводить авторів і до нездатності виявити внутрішню логіку та зв’язок між репресіями стосовно різних груп жертв нацистів.

Для такого небажання в авторів є серйозні підстави.

Адже одним із завдань Центру від самого початку є просунути таке бачення історії Голокосту, яке б узгоджувалося з концепціями "русского міра" та відродженням радянсько-російської імперії.

Цьому слугують і акцентування уваги на "Голокості радянських євреїв", і неприкрите відбілювання комуністичного режиму.

Тому ні до чого згадувати про спільні витоки та спільні риси двох тоталітарних ідеологій і режимів. Адже і комунізм був спочатку науковою теорію, що покладала в основу історичного процесу споконвічну боротьбу, тільки класів, а не рас.

І комунізм широко практикував соціальну інженерію, тільки тотальному знищенню підлягали, насамперед, "ворожі класи". І комунізм виховував своїх катів на ідеях "нової моралі", де моральним було все, що йде на користь "пролетаріату".

Але починається усе з дрібного географічного шахрайства.

"Центр прагне, – читаємо ми, – увіковічнити пам’ять та поширювати інформацію про Голокост в Україні та Східній Європі" (С. 1).

Проте за декілька сторінок правда виходить на поверхню.

"Європа, – пишуть автори, – розуміється у традиційних географічних рамках, тобто землі, що простягаються від західних берегів Ірландії та Португалії до Уральських гір. В межах цього географічного простору Україна знаходиться у східній частині Центральної Європи" (С. 5).

Неважко зрозуміти, що, якщо Україна знаходиться в Центральній Європі, у Східній знаходиться саме європейська частина Російської Федерації, відтак, "Голокост радянських євреїв" нікуди не подівся.

А далі автори завзято винаходять уявну мапу Голокосту, в центрі якої знаходяться Київ і Бабин Яр, а від них, як кола по воді, розбігаються терени і держави.

"Перше обертання, – фантазують вони, – додає решту України… Тут наратив поділятиметься за такими регіонами: Центральна, Східна і Південна Україна; Галичина і Західна Волинь; Крим; регіони під румунським правлінням; Закарпаття" (С. 9).

Що це за регіони? – постає питання у читача.

Адже вони абсолютно не збігаються з адміністративним поділом за часів нацистської окупації, коли Центральна, Східна і Південна Україна були поділені між райхскомісаріатом "Україна" та зоною військової адміністрації, Галичина була дистриктом у складі Генерал-губернаторства, створеного на частині окупованих польських земель, Західна Волинь знов-таки входила до Райхскомісаріату, а Крим перебував під військовою адміністрацією.

Проте він добре відбиває… довоєнні кордони, коли Центральна, Східна і Південна Україна знаходилися у складі УРСР, Крим – РРФСР, а  Галичина і Західна Волинь – Польщі.

Зрозуміло, що такий поділ заважає збагнути різницю між перебігом Голокосту у різних регіонах України, натомість дозволяє щільніше пов’язати події часів Голокосту з довоєнними міжнаціональними стосунками та рівнем антисемітизму на українських землях.

А наратив обертається далі.

"Друге "обертання" об’єктива, – читаємо ми, – додає території, що безпосередньо оточують Україну (С. 9)… До першого географічного кола потрапляють Білорусь, Молдова, Польща та Росія (С. 22)… До наступного географічного кола потрапляють більш віддалені сусіди такі як Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина та держави Балтії (С. 24)".

Тут вже згадується Фонвізін: "Не дворянська-то наука – географія. Візник довезе", – адже і Румунія, і Угорщина, і Словаччина безпосередньо межують з Україною. Проте у такому випадку від "другого кола" залишаються ріжки та ніжки, тобто Чехія та країни Балтії, відтак, струнка картина розсипається на очах.

Слід зазначити, що з країнами з цих "кіл" виникає питання, аналогічне до регіонів України.

Адже станом на часи Голокосту таких держав як Молдова, Білорусь, Росія, Польща, Чехія та країни Балтії взагалі не існувало, а їх землі входили до складу Радянського Союзу або Третього Райху (за винятком Молдови, яка в основному була частиною Румунії).

Прив’язати політичний розподіл Східної Європи до сучасних кордонів потрібно лише для того, щоб зосередити увагу на антисемітизмі тих чи інших народів, відвернувши її від реальної національної політики тогочасних імперій.

Насправді, увесь цей географічний калейдоскоп має абсолютно фіктивний характер, бо у Наративі описано знищення євреїв лише у Росії, Білорусі та країнах Балтії, що й не дивно, адже авторів (чи-пак замовників) цікавлять лише євреї "радянські".

Але на нас чекає ще один "оберт об’єктиву", який принесе "розповідь про більш віддалених сусідів України", що "неминуче збігатиметься, хай навіть частково, з розповіддю у більш широкому європейському контексті, в центрі якої лежить Німеччина" (С. 25).

Усе послідовно поставлено догори дригом, але й цього виявилося замало.

Замість того, щоб хоча б виокремити Німеччину, як державу, з якої пішов Голокост, автори загортають її у загальноєвропейський контекст, що дає додаткові можливості для того, щоб приховати основні причини Голокосту, натомість розмірковувати про рівень антисемітизму в різних європейських країнах.

За такою "уваги" до Німеччини не дивно, що автори і Радянський Союз воліють зайвий раз не критикувати, тим більше, що це може викликати незадоволення шановних замовників.

При цьому самі собі вони здаються неабияким сміливцями.

"Ставлення Кремля до Голокосту, – пишуть вони, – має величезне значення для розуміння подій, оскільки політика радянського уряду щодо євреїв та їхнє тяжке становище значною мірою сформували єврейську та неєврейську реакцію на нього".

Що це має означати, достеменно невідомо, але автори сміливо ведуть далі:

"У свою чергу, радянська політика щодо Голокосту під час Другої світової війни залежить як від внутрішніх, так і від зовнішніх чинників. Такі постулати раніше музеями не презентувались".

Дійсно, ще жоден музей не виходив з того, що чиясь взагалі політика залежала "як від внутрішніх, так і від зовнішніх чинників"!

Не інакше як остаточне затьмарення розуму в авторів викликано просто тваринним страхом, адже "ці аспекти радянської політики для деяких можуть бути суперечливими, оскільки вони покладають частину відповідальності за масштаби Голокосту на Сталіна та його оточення" (С. 22).

Коли від цих "деяких" залежить подальше фінансування проекту, мимоволі глузд за розум заверне.

Бажання зберегти рештки професіональної гідності безнадійно програють перед політичним замовленням.

Так, наприклад, Наратив пропонує за одну із тем взяти "радянську політику у 1939–1941 рр. щодо євреїв (депортації та евакуації євреїв; служба євреїв у Червоній Армії)" (С. 15).

Цікаво, про яку "евакуацію євреїв" йдеться, адже автори самі нижче зазначають:

"Радянська влада ніколи особливо не піклувалася про порятунок євреїв з територій, що потрапили під владу нацистів та румунів, а СРСР оприлюднював вкрай мало інформації про переслідування та вбивства євреїв" (С. 22).

Але на цьому критичний запал остаточно вичерпано, і автори взагалі не згадують про:

– роль більшовицької загрози у рості популярності у передвоєнній Європі вкрай правих партій і рухів, зокрема фашистів і націонал-соціалістів. А тут впливав і жахливий приклад СРСР, як першої тоталітарної держави ХХ ст., заснованої на масовому терорі, і загроза більшовицької інтервенції, і комуністичні заколоти, що їх інспірувала Москва по всій Європі;

– роль політики Комінтерну в перемозі НСДАП на виборах у Німеччині через пряму заборону союзу комуністів з соціал-демократами.

Вони примудрилися проігнорувати навіть роль СРСР у розв’язуванні Другої світової війни!

У розділі "Дефініції" ми читаємо:

"У наративі використовується термін "Друга світова війна", котра почалася 1 вересня 1939 р. Саме цього дня Німеччина напала на Польщу, а незабаром Франція, Велика Британія та країни Британської Співдружності оголосили війну Німеччині" (С. 4).

Пакт Молотова-Ріббентропа, союз СРСР з Райхом і розподіл Східної Європи, спільний напад на Польщу і спільні паради союзників-переможців, – усе це залишилося поза увагою наших авторів.

За загальної спрямованості на пошук відповідальних за Голокост серед місцевого населення, вони так само примудрилися проігнорувати добре задокументований антисемітизм радянських партизанів, хоча приділили окрему увагу антисемітизму польського та українського національно-визвольних рухів. Напевно, щоб зайвий раз не сплюндрувати світлий образ "товариша Сталіна та його оточення"!

Натомість автори не обминули перебіг "вступу до конкретного регіону радянських військ та звільнення населення від німецького, угорського або румунського правління" та "радянські післявоєнні судові процеси над військовими злочинцями" (С. 16).

На жаль, вони забули зазначити що саме це "звільнення" за декілька років принесло євреям, яких було, фактично, оголошено ворогами вже радянської держави.

Коли читаєш Наратив, раз у раз спадає на думку, що за такою концепцією міг би створити музей Голокосту радянський Єврейський антифашистський комітет одразу після закінчення війни – базовим наративом для нього могла б слугувати "Чорна книга" Василя Гроссмана та Іллі Еренбурга.

Тоді, напевно, він був би абсолютно доречним. Проте сталінська влада пішла іншим шляхом – замовчування трагедії та нового переслідування її жертв.

А за сьогоднішніх умов цей проект у пропонованому Наративом вигляді однозначно стане прокремлівською й антиукраїнською ідеологічною диверсією. Відтак, його авторам, насамперед, українським, час нарешті замислитися про свою професійну та громадянську відповідальність.

 

Наши партнеры 

    Юлий Кошаровский история исхода