Громадські активісти різних національностей закликають не підтримувати російський проєкт меморіалу Бабин Яр
ПРИЄДНУЙТЕСЬ! ТІЛЬКИ РАЗОМ МИ ЗМОЖЕМО ЦЕ ЗУПИНИТИ
Збір підписів триває за посиланням
Ваад України та НаУКМА (кафедра історії)
Умови вступу на міждисциплінарну сертифікатну програму з юдаїки
Віталій Черноіваненко. Що таке юдаїка, або Як «відкриті університети» поєднують історію, мови та релігію?
Андрій Кобалія: Зараз в Україні єврейські студії, тобто юдаїка, викладаються лише у трьох університетах. Національний університет «Києво-Могилянська академія» щорічно випускає до десяти магістрів із цієї галузі. В Українському католицькому університеті у Львові відповідну програму очолює відомий історик Ярослав Грицак. Тамтешні фахівці частіше зосереджуються на історії євреїв Галичини, співпрацюють з Яґеллонським університетом у Польщі та з ізраїльськими центрами. А в Національному університеті «Острозька академія» є можливість вивчати арамейську мову. Про те, чому юдаїка з’явилась саме в цих трьох навчальних закладах, розповів президент Української асоціації юдаїки, співкерівник магістерської програми з юдаїки на кафедрі історії в Києво-Могилянській академії Віталій Черноіваненко.
Віталій Черноіваненко: Юдаїці непросто вписатись у традиційне, насправді пострадянське уявлення про професійну підготовку. В Україні окремо існують «філологія», «історія», «філософія», «релігієзнавство». Програми, як створюються, мусять існувати в межах обраної спеціальності. Тому міждисциплінарні студії в Україні працюють дуже погано. Але в юдаїки немає іншого шляху. Інакше довелося б створювати окремі програми з юдаїки в межах спеціальностей «філософія», «історія» і т.д.
Формально, і в Києво-Могилянській академії, і в Українському католицькому університеті ці програми існують у межах спеціальності «Історія». Хоча насправді вони не є суто історичними. І ці програми ледь не перші такі в Україні. Це приклад того, що в межах однієї спеціальності замикатися не потрібно. Що це дає студентам? Наприклад, максимальне розширення горизонту. Студенти вивчають і мови, і культуру. Без мов займатися цими темами просто неможливо. Історик працює з джерелами. Щоб працювати з єврейськими джерелами, слід знати мови. Тому і в Києві, і у Львові вивчають іврит та їдиш.
Андрій Кобалія: Чи це збіг, що юдаїка існує саме в трьох «нових» університетах?
Віталій Черноіваненко: Ці програми з’явилися там, де університети є відкритими. Відкритими до вивчення чогось нового, до змін. У закладах, які можуть внести такі програми у свій навчальний план. Ці університети відкриті до діалогу. Чому взагалі юдаїка потрібна Україні? Однією з причин є те, що сьогодні відбувається активний українсько-єврейський діалог. Попри всі стереотипи та взаємні обвинувачення, які ширилися в єврейській та українській громадах впродовж тривалого часу, сьогодні ми, на щастя, спостерігаємо такий обмін думками. І вивчення юдаїки є важливою його складовою. УКУ, НаУКМА та НУ «Острозька академія» усвідомлюють важливість цього діалогу. Люди в цих вишах були більш зацікавлені у таких програмах.
Ви правильно сказали: ці три університеті є новими, вони не мають радянського досвіду, у них не толерують корупцію та орієнтуються на кращі академічні традиції світу, намагаються співпрацювати з університетами інших країн.
Андрій Кобалія: Мені здається, що «юдаїка» — це не лише назва навчальної програми, а й певне коло викладачів та студентів. А рухи або ж інтелектуальні центри в Україні часто бувають ізольованими. Чи намагаються ці програми якось популяризувати єврейську історію?
Віталій Черноіваненко: Що стосується Могилянки, то це певна концепція максимального розширення знання про єврейську культуру, історію та релігію в широких колах України. Тому наша програма регулярно запрошує провідних закордонних лекторів. Маємо десь до 10 таких лекторів з Ізраїлю, Канади, США на рік. На жаль, в Україні мало програм, де, крім місцевих фахівців, залучають гостьових викладачів.
Усі наші публічні заходи (лекції, дискусії тощо) є відкритими. Ми постійно пишемо про це на сайті Української асоціації юдаїки, на Facebook, робимо регулярну розсилку. Важливо, щоб люди знали, що такі заходи відбуваються. Хтось може відкрити двері й познайомитись із цим ближче.
У 2012 році в НаУКМА заснували програму, а 2014 року був перший випуск. Станом натепер відбулося вже 4 випуски. У середньому маємо по 6 випускників щороку. Деякі з них дуже успішні. Наша випускниця Мар’яна Мотрунич виграла престижну міжнародну журналістську премію, за яку змагалося майже 300 людей. Марія Берлінська, про яку багато хто в Україні знає як про організаторку проекту аеророзвідки на Сході України, також закінчила нашу програму. Марія увійшла у список 30 найвпливовіших українок і українців до 30 років за версією «The Kyiv Post».
Андрій Кобалія: Єврейська історія України починається ще в Середньовіччі. У довоєнному міському просторі існувало багато носіїв мови їдиш, а поруч із церквою часто стояла синагога. Цей світ було знищено тоталітарними режимами та війнами XX століття. Зараз сліди тих часів в Україні буває дуже непросто помітити. Віталій Черноіваненко розповів про багатоетнічність української історії, меморіалізацію, розвиток мови їдиш та ін.
Віталій Черноіваненко: Яким би періодом ти не займався, неминуче стикаєшся з єврейською історією. Як працювати з цією темою? Чи просто ігнорувати? На щастя, зараз більшість істориків розуміють, що українська історія не моноетнічна. Потрібно максимально охоплювати всі доступні джерела. Такі історики часто консультуються з нами.
У радянські часи мала місце тривала перерва у розвитку єврейських студій. Юдаїку активно вивчали лише у 1920-ті роки. Пізніше в УРСР не існувало ані юдаїки, ані загалом сходознавства. І те, що почав Соломонів університет, який, на жаль, не зміг проіснувати довго, те, що робить НаУКМА, УКУ та «Острозька академія» — тільки початок шляху.
Андрій Кобалія: До речі, щодо ігнорування єврейської історії. В Україні небагато пам’яток присутності євреїв. Мало й меморіалів, присвячених конкретно Голокосту. Якщо пошукати в Інтернеті місця розстрілів, а потім проїхатися Центральною чи Західною Україною, можна побачити, що на цих місцях часто містяться написи про розстріляних «радянських громадян», «радянських солдатів». У Бердичеві, там, де були єврейські розстріли, написано, що загинули «бердичівляни». Так, там загинули люди різних етнічних груп, там були і солдати, але здебільшого це були саме євреї. І євреїв розстрілювали не за те, що вони були радянськими громадянами. Часто Міністерство культури або місцеві громади недостатньо активні в плані меморіалізації цих місць. Чи були спроби співробітників програм із юдаїки якось на це вплинути?
Віталій Черноіваненко: У нас є дуже багато планів і на неакадемічних ділянках. Поки що фахівців не надто багато. Але ми дійдемо і до цього питання. Поруч із тим, про що ви сказали, не завершено й дискусію про зміст українських підручників. Як писати історію України? Чи потрібно включати до неї історію інших етнічних спільнот? Я не фахівець із Голокосту, але знаю, що зміни відбуваються дуже повільно. Це поступовий шлях. Із часом в усіх місцях буде зазначено: хто загинув, скільки і, що не менш важливо, від чиїх рук. А тут одразу постає питання української колаборації. Дуже незручне питання, про яке треба говорити. Але я знаю конкретні місця, де вже є нові таблички. У тому числі в місцях, де раніше не було жодних.
У Володимирі-Волинському працює наш колега Володимир Музиченко, лідер місцевої єврейської громади. Хоч і громади вже майже немає. Це лічені люди. Але вони дуже активні. Це приклад того, що «одна людина в полі воїн». За певної підтримки в цьому волинському місті, колись дуже єврейському, де єврейське населення сильно постраждало під час Голокосту, цьому колезі вдалося встановити інформаційний щит. Він стоїть у селі П’ятидні, де розстрілювали євреїв міста й району. Там загинуло близько 25 тисяч людей. У самому місті постав пам’ятник жертвам Голокосту. Пан Музиченко підготував і видав книжку про євреїв міста. Книжка спочатку вийшла українською, а потім нею зацікавилися у США. Її переклали і видали там в Academic Studies Press. Торік він поїхав презентувати книгу. Його запросив Гарвардський університет. Наголошу, що це людина, яка не належить до вузькоакадемічного світу. І його книжка — не суто академічна робота. В Україні її назвали б «краєзнавчою книгою». Але у скількох українських колег виходили книги англійською мовою в Америці; і яких при цьому запрошували в Гарвард їх презентувати? Питання майже риторичне.
Андрій Кобалія: Ви згадали, що студенти програми з юдаїки вивчають єврейські мови. Під час Голокосту загинуло дуже багато носіїв їдишу. У наш час Ізраїль підтримує іврит. Чи розвивається культура на їдиш, теж єврейська культура, в Україні, і чи сприяє цьому вивчення юдаїки?
Віталій Черноіваненко: Держава Ізраїль підтримує іврит, бо це офіційна мова Держави Ізраїль. За часів СРСР, до речі, цю мову всіляко таврували, бо асоціювали з Державою Ізраїль і сіоністами. Вивчати її було практично неможливо. Хіба що підпільно.
Щодо їдишу, то дехто пережив Голокост, багато людей під час війни перебували в евакуації. Носіїв мови їдиш можна зустріти в різних країнах. Їх дуже багато в США. Є навіть центр у Південній Африці. Що стосується України, останнім часом ми спостерігаємо відродження. Воно пов’язане з кількома людьми, які мали своїх учнів, а ті, своєю чергою, почали викладати. Їдиш викладають у НаУКМА та УКУ. Ми дозволяємо приходити всім охочим. Таких не дуже багато, але вони є! Коли я навчався, такої можливості ще не було.
Джерело: Громадське радіо