Студия "Лимонад" он-лайн

Программа работы студии включает проведение он-лайн лекций, презентаций, концертов и интервью.
Видео лекций по ссылке

 
 

Ваад України та НаУКМА (кафедра історії)

Оголошують набір на Міждисциплінарну

сертифікатну програму з юдаїки

 

 
 

Перейменування “Дорогожичів” на “Бабин Яр” як початок викривлення історичної пам’яті

 

11 лютого Меморіальний музей Голокосту “Бабин Яр” запропонував перейменування станції метро “Дорогожичі” на “Бабин Яр”. “Такий крок стане і даниною пам’яті та поваги до героїзму усіх жертв Бабиного Яру, а також усіх постраждалих від цієї страшної трагедії. У часи радянського режиму згадки про ці події зазнавали утисків та замовчувались. Сучасна Україна стала на шлях демократичного та європейського розвитку. Саме тому, використовуючи найкращий світовий досвід комеморації, необхідно покласти край ганебній практиці забуття”, — йдеться у заяві музею. Київський сегмент мережі Facebook відреагував обуренням та чорними жартами: “Зупинка Бабин Яр. Кінцева. Поїзд далі не їде, звільніть, будь ласка, вагони”. Оскільки наратив меморіального музею не може собі дозволити збігатися із тривожними насмішками нащадків жертв та свідків великої трагедії, на цьому можна було б і відхилити ідею як невдалу. Але музей не відмовився від неї так просто, і сюжет почав розгортатися далі.

На боці киян, які виступили проти перейменування досить різко, грає те припущення, що трагічна назва спочатку невротизуватиме людей, а згодом від частого вживання замилиться. Справді, як прозвучало в одному із обговорень, коли ми призначаємо зустріч на площі Льва Толстого, ми не думаємо про сприйняття Андрієм Болконським неба Аустерліца (я, мабуть, після прочитання цього коментаря відтепер все ж думатиму). Зрештою, проти встановлення вказівників і переозвучки дикторського запису із додаванням “Вихід до меморіалу жертв Голокосту” у дискусіях ніхто не заперечував. 19 лютого у виданні НВ вийшов монолог художнього керівника музею Іллі Хржановського (про його методи роботи детальніше буде далі), в якому на ці застереження не дається притомної відповіді, а сама публікація — з огляду на те, що ні у ній, ні деінде у цьому виданні аргументи іншої сторони не представлені — виглядає радше замовною.

Найкращий світовий досвід комеморації

Якщо ж пам’ять про трагедію і не замилиться, експлуатація її для вибивання із людей емоцій не є етичним способом роботи із історичною пам’яттю. У Кракові на кожному кроці можна придбати собі екскурсію до Аушвіцу, але це максимум, який можна побачити — ніде жителів та гостей міста не зіштовхують із негативом примусово. Самого містечка Освєнцім це стосується не менше, і  можливий аргумент “а як же люди живуть в Освєнцімі” є некоректним через те, що тричастинний комплекс із концентраційного табору та табору смерті, що розміщувався поблизу містечка Освєнцім та села Бжезінка, від самого початку називався Аушвіц (Auschwitz I, Auschwitz II Birkenau, Auschwitz III Monowitz відповідно). Радянська риторика про табір Освєнцім є так само некоректною, як і “німецько-фашистські загарбники” (до теми радянського наративу я ще повернуся дещо нижче у цьому тексті). Справді, є і деякі топографічні назви, які відтепер носять трагічні конотації — Дахау чи Ваннзеє. Але на них не перейменовують нічого з того, що дотепер називалося інакше. Меморіал загиблим євреям Європи у Берліні і досі розташований біля станції метро “Бранденбурзькі ворота”, а освітньо-виставковий центр “Топографія терору” на місці колишньої будівлі гестапо — неподалік від станції метро “Потсдамська площа”. У Відні назва “Площа жертв депортації” з’явилася на місці пустиря біля колишньої залізничної станції, з якої і відбувалися депортації, і лише після того, як на цьому місці розбудували парк і меморіальний комплекс. Ніде драма конкретної точки не накидає тіні на весь район довкола, таких “найкращих практик” не буває і не мусить бути.

Історична пам’ять завжди має два виміри — “народний” та інституціалізований. Інституції ухвалюють довгострокові рішення у галузі культури, і майбутнє інституціалізованої пам’яті стійке настільки, наскільки стійкими є самі ці інституції (детальніше цю тему розкриває Аляйда Ассманн у роботі “Довга тінь минулого. Меморіальна культура та історична політика”). Самої лише народної пам’яті та “постпам’яті” (ставлення до історичних подій осіб, які про них дізналися зі слів свідків) недостатньо — свідки подій помирають, та й навіть за життя не завжди хочуть чи можуть розповідати все, що бачили. Повна і детальна версія подій завжди інституціоналізована.

Отож, іменування та перейменування топоніміки завжди — на жаль чи на щастя — є політичним процесом. Так, зміна політичного ладу завжди тягне за собою перейменування топонімів, що вказують на попередній режим, а політика відбору, інтерпретації та дискурсивного оформлення історичної інформації відображає погляди тих осіб (організацій, політичних сил), які ініціюють, впроваджують та фінансують таке перейменування, таким чином забезпечуючи конструювання нової інтерпретації історії та стирання пам’яті на “старі часи”.

Альберт Шпеєр планував перейменувати саме місто Берлін на Германію, проте справа обмежилася перейменуванням вулиць, які, у свою чергу, після 1945 року втратили нацистські назви. Після поділу Берліну у східній частині міста з’явилася топоніміка, пов’язана з комунізмом, а після об’єднання вона зникла знову. Кілька років тому міська влада Берліна виступила з ініціативою перейменування “Африканського кварталу” — вулиць, що носили імена управлінців колишніми африканськими колоніями Німеччини. У цю саму логіку вкладається і декомунізація в Україні, ініційована Українським інститутом національної пам’яті. І тут можна сперечатися про те, чи перейменування назв не відновить у пам’яті той їхній історичний комуністичний зміст, який вже був затерся — як це роблять в ефірі Громадського радіо юрист УІНП Сергій Рябенко та мистецтвознавиця Євгенія Моляр — проте загалом існує консенсус щодо того, що нескінченна кількість вулиць червоних комісарів не несла іншої функції, окрім диктування героїзації цих самих комісарів. Якщо вулиці, станції метро та інші об’єкти не називаються Абрикосовими чи Виноградними, як у старій радянській пісні, вони несуть політичне повідомлення, і добре це чи погано — залежить лише від того, чи ми із цим повідомленням згодні.

Проте у випадку зі станцією метро Дорогожичі не йдеться про старий режим, який необхідно дискурсивно переосмислити, чи у контакті з яким було би дискомфортно жити від нього постраждалим. Ця назва зустрічається ще у літописах, вперше у 980 році, і, оскільки інших прив’язок до сучасності і до міських матеріальних об’єктів вона зараз не має, якраз про її яке-не-яке збереження і подбали, закріпивши її на мапах. То у чому полягає необхідність перейменування станції метро, після якого ця історична назва тільки у літописах і залишиться? Хто ж саме і яку владу хоче над нами здійснити зараз?

Дійові особи

Макс Яковер, СЕО музею Бабин Яр і публічний ініціатор перейменування, на своїй сторінці у Facebook викрив своє незнайомство із простими історичними фактами. Він висловив твердження про те, що газові камери винайшли саме після розстрілу у Бабиному Яру, через те, що нібито розстрілювати було психологічно важко. Проігнорувавши таку зворушливу турботу про психічний стан членів айнзацгруп, слід зазначити, що ця історія жодним чином не відповідає фактам: газові камери використовувалися як смертна кара для злочинців у штаті Невада, США, ще у 1920-х роках, експерименти нацистів із газовими камерами почалися із 1939 року у рамках програми Т4, а на початку вересня 1941 року спроби масових вбивств євреїв газом були вже й у таборі Аушвіц. Ваннзейська конференція, що відбулася невдовзі по тому у січні 1942 року і запротоколювала прийняте раніше “остаточне вирішення єврейського питання”, також не фокусувалася на переході від розстрілів до газу (про її роль можна почитати у статті Петера Лонгеріха). Фактично, якщо ми подивимося мапу місць вбивств, ми помітимо на ній чіткий географічний розподіл, який із вереснем 1941 року в Україні не пов’язаний ніяк.

Мапа місць масової загибелі. Квадратами позначені табори, кружками місця розстрілів. Джерело: Яд Вашем

Тимоті Снайдер у “Кривавих землях” вважає, що використання газових камер було економічно ефективнішим, ніж розстріли. Цитований ним учасник розстрілу у Могилеві, де за два дні жовтня 1941 року було розстріляно кілька тисяч євреїв, не відчуває жодних драм, приписуваних людям його фаху Яковером:

“При першій спробі рука мені при пострілі трохи тремтіла, але зрештою до цього звикаєш. При десятій спробі я спокійно цілився і впевнено стріляв у численних жінок, дітей і немовлят” (переклад Миколи Климчука та Павла Грицака).

Ганна Арендт в “Айхмані в Єрусалимі” відзначає, що вбивства через отруєння газом вважалися милосерднішими (програми отруєння газом осіб з інвалідністю називалися “евтаназією”, словом, яке у сучасній мові має нейтральне чи навіть позитивне забарвлення). Ба більше, газ розглядався як можливий спосіб самогубств, також і масових, у випадку поразки Німеччини у війні.

 “Це сталося у Кенігсберзі, у Східній Пруссії, взагалі в іншому куточку Німеччини, у січні 1945 року, за кілька днів до того, як росіяни зруйнували місто, окупували його руїни та анексували всю провінцію. Історію розповідає граф Ганс фон Ленсдорф у своєму “Східнопруському щоденнику” (1961). Він залишився у місті дбати як медик про поранених солдатів, яких не вдалося евакуювати; його покликали до одного з величезних центрів для біженців із сільської місцевості, яку вже окупувала Червона армія. Там до нього звернулася жінка, яка показала йому варикозну вену, що її мала роками, але хотіла лікуватися зараз, бо мала на це час. “Я намагаюся пояснити, що для неї зараз важливіше забратися подалі від Кенігсберга, а лікування залишити на пізніше. “Куди ви хочете поїхати?”, — запитую я її. Вона не знає, але знає, що їх усіх привезуть до Райху. І потім вона зненацька додає: “Росіяни нас ніколи не дістануть. Фюрер ніколи цього не дозволить. Значно швидше він отруїть нас газом”. Я розгублено оглядаюсь, але, схоже, нікому ця заява не здається незвичайною”. Історія, як і більшість правдивих історій, справляє враження неповної. Там мав би бути ще один голос, бажано жіночий, який, важко зітхнувши, відповів би: “А зараз увесь цей якісний, коштовний газ витрачається на євреїв!” (переклад мій).

Проте СЕО, який береться працювати з історією, не знаючи її, проблема не обмежується. Художнім керівником музею у листопаді 2019 року було призначено скандального російського режисера Іллю Хржановського. На зйомках фільма “Дау” він широко застосовував реальне насильство задля більшої реалістичності картинки (детальніше цю тему розкриває текст Юлії Скубицької на ЛБ), і, що у контексті теми Голокосту ще гірше —  запросив на зйомки не менш скандально відомого російського неонациста Максима “Тесака” Марцинкевича (ймовірно, між першим та другим його тюремними ув’язненнями, хоча точні дати перебування Тесака на знімальному майданчику не повідомляються). Про зйомки у Хржановського Марцинкевич відгукується позитивно – зокрема, згадує, як “жартома” намагався згодувати свиням американського художника, який “жарту” не зрозумів, втік зі знімального майданчика та з Харкова взагалі й звернувся у посольство США по допомогу. Гіршою, ніж Хржановський, кандидатурою на посаду художнього керівника музею Голокосту може бути тільки сам Марцинкевич, який, до речі, зараз перебуває у тюрмі втретє. Сам Хржановський же, на мою думку, має спілкуватися не із інтерв’юєрами НВ та громадськістю міста Києва, а із прокуратурою.

Фінансує же Меморіальний музей Голокосту “Бабин Яр” і запрошує на роботу Хржановського Михайло Фрідман, власник російського “Альфа-банку”, який до 2018 року кредитував російську оборонну промисловість і припинив це робити тільки через санкції. У своєму інтерв’ю для ЛБ співпрезидент ВААД Україна Йосип Зісельс згадує, що говорив із Фрідманом про музей історії євреїв Галичини у 2015 році і тоді Фрідман цим проектом не зацікавився, але, тим не менше, за якийсь час він почав фінансувати проект меморіалу у Бабиному Яру.

Російські гроші — російський наратив

У січні цього року, до 75-ліття визволення Аушвіцу, у ЗМІ багато говорили (123) про російську версію наративу про Другу світову війну, яка є катастрофічно некоректною. Промова Путіна на міжнародному конгресі в Ізраїлі викликала обурення, адже у ній Голокост було прирівняно до блокади Ленінграда (під час якої задача годувати цивільне населення не стояла у самої радянської влади), а антисемітизм — до “русофобії”. Сучасний російський режим вибудовує свою легітимність навколо Перемоги у так званій Великій Вітчизняній війні, вустами депутата Держдуми називає Євросоюз “колишньою гітлерівською коаліцією”, а вустами самого Путіна стверджує, що Росія перемогла би Третий Райх і без участі України (відео 2010 року). Неважко здогадатися, що це автоматично зводить роль українців у Другій світовій війні лише до колаборації. Ще легше здогадатися, яка саме країна є “русофобною” і чому.

До радянського наративу “Великої вітчизняної війни”, який замовчував і пакт Молотова-Ріббентропа, і кількамісячну затримку із визволенням Аушвіцу, і перешкоджання Варшавському повстанню, в істориків більш ніж предостатньо претензій, але Путін пішов ще далі. Той-таки Аушвіц визволяв Перший Український фронт, а безпосередньо операцією керував Анатолій Шапіро, єврей із містечка Костянтиноград (тепер Красноград Харківської області) та депутат міської ради Запоріжжя до війни, нагороджений званням Героя України за президента Ющенка. Якщо спуститися на рівень приватної родинної історії, то ці рядки пише праонучка сержанта 76 стрілецької дивізії 65 армії, яка входила до складу Другого Білоруського фронту. Не думаю, що він зрадів би висловлюванню про те, що його внеску, хай, можливо, і не великого, не потребували.

Путінський ревізіоністський наратив фактично роздмухує ворожнечу між українцями та євреями і приховує післявоєнний антисемітизм Радянського Союзу, а також легітимізує російське військове вторгнення в Україну, яке від початку виправдовувалося наявністю в Україні фашистів. І якщо сам по собі факт розміщення російських грошей в Україні ще можна було б розглядати як  відшкодування збитків, завданих нам протягом шести років війни, то у контексті боротьби за історичну пам’ять київський меморіал у Бабиному Яру може перетворитися на місце трансляції саме російської позиції. І це не безпідставна тривожність — на це вказував у згаданому вище інтерв’ю і Йосип Зісельс, коли говорив, що у музеї планується центром Голокосту зобразити Київ, тоді як ним фактично був Берлін або його передмістя Ваннзеє. Ба навіть розповіді про українську колаборацію — яка була і якої не могло не бути, просто тому, що колаборація була у тих чи інших обсягах, напевне, всюди, — не можуть виступати на перший план і затемняти найбільших винуватців цієї трагедії. Обвинувачення у вбивстві айнзацгрупою C 75 тисяч українських євреїв, серед них 33 тисяч київських, пред’являлися Адольфу Айхману на суді в Єрусалимі (на відео з 25 хвилини), і саме від Німеччини цю історію і потрібно центрувати.

Скандальний митець, що співпрацював із неонацистами, на російські гроші викривлює українську історичну пам’ять. Звучить як жовтий заголовок, але все це — на превеликий жаль — відповідає дійсності. Перейменування “Дорогожичів” на “Бабин Яр” у цьому контексті — не просто погана ідея, яка невротизує місцевих мешканців, зітре літописний топонім та знецінить трагедію, а початок чогось більшого. І я не хочу бути свідком цього.

Замість післямови

Ганна Арендт у згаданому вище “Айхмані в Єрусалимі” запропонувала розглядати Голокост не як погром, як зараз модно казати, “80 рівня”, а як злочин проти самої людяності, проти самого людського різноманіття. У 1960 роках ця точка зору шокувала, викликала значне обурення в Ізраїлі та в єврейській спільноті у США (про цей сюжет є прекрасний лонгрід професора політології Brooklyn College Корі Робіна), проте я — як практик — на її боці. Я не можу списати цю суперечку на конфлікт євреїв між собою і не втручатися бодай постфактум, коли я щодня бачу, що більш-менш подоланий натепер в Україні антисемітизм не означає подолання ненависті, і що євреїв більше не б’ють і не вбивають, а от ромів та геїв як цькували, так і продовжують, під тією самою свастикою і з тим самим іменем Гітлера на вустах. Пізніше підхід Арендт потроху нормалізувався у західній історичній думці, зокрема, у “Націоналізмі та сексуальності” Джордж Моссе, також біженець із націонал-соціалістичної Німеччини, єврей та гей, центрує нацистську біополітику навколо апропрійованого античного ідеалу тілесності, всі відхилення від якого таврувалися. Згадана вище “Топографія терору” також почергово розглядає всі групи постраждалих. Сучасний історичний наратив більше не зводить націонал-соціалізм до антисемітизму, а трагічну світову історію 1933-1945 років — до Катастрофи єврейського народу. Фокусування на Шоа доцільно в окремих місцях (у тому-таки Ваннзеє), але загалом історична пам’ять має “підтягувати” всі категорії постраждалих — серед яких є і українці. Тільки такий музей у Бабиному Яру має право на існування.

Авторка

Ганна Гриценко

Джерело

FASHION NEWS

дата: