«Голос крові брата твого волає до мене з землі», - у Києві відбулася Хода в День пам'яті жертв Бабиного Яру

А вони гинули за майбутнє…

Бабин Яр – ця трагічна подія й понині викликає величезний біль, сум та сльози. Сьогодні, 29 вересня 2019 року, ми вшановуємо 78-му річницю з дня цього жахливого масового вбивства.

27 вересня 1941 року нацисти розстріляли в Бабиному Яру більш ніж 700 пацієнтів психіатричної лікарні, а вже за 2 доби, упродовж 29-30 вересня, ще понад 30 тисяч євреїв (не враховуючи дітей до 3-х років). За оцінками 1941-43 років, наймолодшій жертві було всього 3 дні, найстаршій – 103 роки, а всього було розстріляно від 70 до 150 тисяч осіб.

Ця подія викрила жахи терористичної політики нацистської окупації, а присвячений їй Марш пам’яті дав нам змогу відчути історію на собі, пропустивши її через власне серце.

Вже о 10 годині ранку мешканці Києва пройшлися дорогою, якою колись так само йшли на смерть тисячі мирних людей. Завдяки цій ході люди вкотре згадали, як це – пам’ятати.

Ось що вони думають стосовно цієї події.

Надія Уфімцева (організаторка):

«Вперше я дізналась про трагедію Бабиного Яру, коли навчалась у школі. Це було своєрідним відкриттям для мене, адже я мало що знала , як і більшість тогочасних школярів. Хто такі євреї, чому нам розказують єврейські історії і, взагалі, – яке вони мають відношення до України? Мені стало цікаво. Так я і дізналась про історію Голокосту, про дівчинку Анну Франк та її щоденник. Власне, це те, що змінило і якимось чином сформувало мій професійний напрям. Бабин Яр – важлива подія в українській та єврейській історії. Тому мені це близько як на професійному, так і на особистому рівні. Це складно пояснити словами, це те, що відчувається душею».

 «Біль ще не вщух…»

Історія Голокосту, як інших трагічних подій, змушує пережити той біль, що колись гудів у серцях тисяч мирних людей. Вона вчить нас співчуттю, очищає помисли, розбуджує нашу людяність та небайдужість. Після закінчення ходи учасники поділилися своїми почуттями та емоціями.

Мар’яна (учасниця):

«Ну, по-перше, коли я побачила ініціативу організування ходи, я одразу сказала: «Я буду, я прийду!» Я згадала одну подію, яка трапилася в Рівному в листопаді декілька років тому. Її ініціатором був Тарас, один з активних учасників маршу. Він вирішив організувати людей, щоб прибрати зруйноване єврейське кладовище у центрі міста. Адже тут мацеви були просто утрамбовані в землю і люди використовували це як парк, як місце відпочинку, як місце, де можна покататися на велосипедах чи мопедах. На цю ініціативу відгукнулася більшість жителів міста, тому незабаром нам разом вдалося це зробити. Але я хочу сказати про інше: в цей день туди прийшла одна єврейська сім’я з Ізраїлю. Вони приїхали, тому що 6-8 листопада – це були дні, коли в Рівному, в Сосинках, була розстріляна єврейська громада міста – сімнадцять з половиною тисяч людей. Родина була вдягнена у футболки з надписами імен своїх загиблих рідних. Це був їх власний Марш пам’яті. В Рівному завжди відбуваються дні пам’яті, але ті люди, які приходять просто в парк, ніколи не йдуть тією дорогою, якою йшли євреї.  Це дуже боляче, тому що коли ти йдеш нею, ти просто торкаєшся цієї пам’яті, цих людей, яких вже нема і ніколи не буде. Ось така хода – це прекрасно! Неважливо, скільки людей – одна, дві, п’ять – головне, що вони пам’ятають».

За єврейською традицією, символом пам’яті за загиблими є камінчик. Щорічно люди, які приходять до меморіалу, кладуть маленькі камінці і таким чином залишають в цьому місці частинку своєї душі.

Світлана Осіпчук (організаторка):

«Це, звісно, великий біль. Євреям навіть не дали шансу бути похованими. Після війни це місце закрили. Тут був промисловий район, а зараз парк, де розважаються діти, бігають школярі, відпочивають дорослі. В цьому є щось символічне. На сьогодні це місце просто показує те, якою є пам’ять зараз. Ось така вона. Ми, можливо, хотіли б якоїсь кращої пам’яті, але на даний момент вона така, яка є. Я насправді не очікувала, що прийде так багато людей. Була дуже рада почути багато різних історій, тому що ця подія в першу чергу відбувається для примноження наших спогадів, і саме вона дає нам змогу щось зрозуміти для себе. Я думаю, що це важливо для кожного».

На завершення ходи рабин прочитав поминальну молитву під назвою «Кадиш».

«Я прекрасно розумію, що ми всі зібралися тут не просто так, в кожного є свої історії та спогади. Я родом з Криму, в моєму рідному місті, в Сімферополі, також є місце, де було розстріляно євреїв, ну, звісно, не так багато. Але для такого маленького міста, як Сімферополь, небагато – це вже велике число. Що стосується того, що діялося в роки Голокосту, я не в змозі це пояснити. В мене немає рідних, хто був би учасником трагедії, але все одно для мене, як і для всіх, це величезний біль. Голод, хвороби, бомби – це все зрозуміло, це все було. Коли одні люди цілеспрямовано вбивають інших людей, незважаючи ні на вік, ні на стать, ні на що –  це, чесно кажучи, в голові не вкладається. І це нація німців, які вважались, напевно, найбільш висококультурною нацією в світі. Саме відношення до цієї події дуже важке для людського розуміння…»,  – каже рабин общини «Масорет» Реувен Стамов.

Історія Голокосту є важкою та болючою.

Це голос минулого, що лунатиме вічно.

Поки битимуться наші серця – ПАМ’ЯТАТИМЕМО!

у кімнаті була висіла

у кімнаті була висіла

у кімнаті була висіла

біла сукня весільна

я у шафу її сховала

я у шафу її сховала

я у шафу її сховала

бо давида убили

айнзацгрупа зондеркоманда

айнзацгрупа зондеркоманда

айнзацгрупа зондеркоманда

поліцаї есес розстрільна

ми з давидом були щасливі

ми з давидом були щасливі

ми з давидом були щасливі

ми з давидом любили

мама вранці його прибігла

мама вранці його прибігла

мама вранці його прибігла

запитала чи знаю

я не знала всю ніч не спала

я не знала всю ніч не спала

я не знала всю ніч не спала

чула постріли з яру

я не маю вже каже сина

я не маю вже каже сина

я не маю вже каже сина

а тебе проклинаю

ти живеш а його не стало

ти живеш а його не стало

ти живеш а його не стало

май це вірко за кару

я за кару це мамо маю

от: стою і співаю

щоб не чути пострілів з яру

і потрошки вмираю

                                                                         Маріана Кіяновська

                                                                         З книжки «Бабин Яр. Голосами»

 

Репортаж і фото кореспондентки-стажерки сайту Вааду України Алли Савчук