Посольство України разом з ізраїльським МЗС активно обговорюють програму візиту Президента України Віктора Ющенка до Ізраїлю. І це, незважаючи на те, що досі немає однозначної думки з приводу доцільності візиту саме зараз: події, які супроводжують процес „реабілітації” УПА і нагородження Романа Шухевича, можуть розглядатися як несприятливий фон для зустрічі з керівництвом Ізраїлю. Частина оточення Президента, спостерігаючи російську активність щодо зазначених тем, можливо, побоюється інспірації провокацій під час візиту.

Не можна сказати, що ізраїльські ЗМІ переповнені обговоренням майбутнього візиту, але простежується певна зацікавленість. В цілому ізраїльська публіка, як нам видається, байдужа і до візиту, і до складної історії України, за винятком, мабуть, деяких представників її російськомовної частини.

Ми не знаємо, чи є заклик до Ізраїлю про визнання Голодомору геноцидом однією з цілей візиту, оскільки приїзд Президента України відкладався з різних причин вже понад два роки, і за цей час накопичилося багато питань.

Чому питання про Голодомор є настільки важливим для України? Зараз держава знаходиться в процесі національного та історичного самовизначення, наново осмислює події давнього і недавнього минулого, особливо ті, що стали трагічними віхами її історії. Голодомор і Друга світова війна – серед них. Це болісні, хворобливі теми, і тому питання про визнання Голодомору актом ґеноциду для України дуже гостре.
Кажучи про геноцид, ми насамперед згадуємо про Голокост. Але є й інші трагічні приклади: Вірменія, Кампучія, Руанда. Згадаємо і масові депортації сталінським режимом цілих народів – кримськотатарського, чеченського, інгушського та інших, що спричинили загибель майже чи не половини депортованих.

 Формальною причиною, через яку Голодомор й дотепер не визнаний геноцидом з погляду міжнародного права, є питання термінології. У Конвенції ООН «Про запобігання злочину ґеноциду та покарання за нього» (1948) під геноцидом розуміються «дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, шляхом вбивства членів такої групи, завдання серйозних тілесних пошкоджень, заходів, спрямованих на попередження дітонародження у такій групі, умисного створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цієї групи”.

Поза сумнівом, Голодомор було організовано штучно, із політичних і ідеологічних причин, як наслідок - фізично знищено, за різними оцінками, від 5 до 7 мільйонів осіб, абсолютна більшість яких – українські селяни, а також сільські жителі Кубані (переважно українського походження), Поволжя й Казахстану.

Для України цей злочин комуністичного режиму став національною трагедією, страшним ударом по генофонду нації. Проте, сьогодні є чимало охочих подискутувати на тему: чи було знищення селян-українців безпосередньою метою Голодомору, або їхня загибель стала наслідком політики комуністичної влади проти селян-одноосібників, як класу?

Нам подібні дискусії здаються, щонайменше, неетичними. Що замислювали Сталін сотовариші, ми, сподіваємося, зможемо дізнатися з архівних документів. Але до чого призвела їхня діяльність, відомо достеменно, і судити про страшні події тих літ мусимо саме за наслідками. А наслідки Голодомору такі, що вони цілком підпадають під визначення ґеноциду.
Тепер, коли ряд країн, у тому числі європейських, Голодомор визнали геноцидом, безглуздо зосереджуватися на термінологічній суперечці, йдеться вже про символічний акт, який знову підкреслює двополюсність світу.

На жаль, вельми двозначною в цій ситуації слід вважати позицію Росії, яка принципово відмовляється визнати Голодомор геноцидом, посилаючись на те, що внаслідок нього постраждало населення не лише України, а й інших територій колишнього СРСР. Насправді Росія побоюється, що їй, як до правонаступниці СРСР, можуть бути висунуті претензії, а, можливо, й вимоги про компенсації. Ці побоювання є обґрунтованими лише в разі, якщо Росія дійсно вважає себе не просто спадкоємицею, а й продовжувачкою радянської держави: тоді їй доведеться не лише використовувати досягнення СРСР, а й брати на себе відповідальність за злочини радянської влади.

Що ж до інших країн світу, в першу чергу демократичних, то ми сподіваємося, що вони визнають Голодомор геноцидом, усвідомлюючи історичну справедливість цього кроку. Таке визнання буде винятково важливим для України в її прагненні стати частиною демократичного світу. Сподіваємося, і Росія усвідомить, що трагедія України є і її власною трагедією, адже йдеться не про претензії одного народу до іншого, а про злочини тоталітарного режиму, в реалізації планів якого брали участь вихідці з різних етносів, що були засліплені ненавистю і прикривалися певною ідеологією.

Кажучи про Ізраїль, ми бачимо, як мінімум, три причини, за якими він не може на даному історичному відрізку визнати Голодомор геноцидом:
1. Стереотипне мислення щодо України, затьмарене трагічними сторінками україно-єврейських відносин, більше у минулому, ніж сьогодні;
2. Стійка думка про унікальність Голокосту і неготовність офіційно визнати, що в історії інших народів також були трагічні події, не менш болючі для них, ніж Голокост для євреїв. Відзначимо, що таке ставлення викликає нерозуміння у багатьох народів, як тих, що пережили власні трагедії, так і тих, які благополучно уникнули їх.
3. «Тактичні міркування» – небажання конфліктувати з цього приводу із Росією.

Хочеться вірити, що рано чи пізно, але в офіційній позиції Ізраїлю і в свідомості ізраїльського суспільства все ж таки домінуватимуть інші резони:
1. Співчуття народу, що пережив трагедію, до інших народів, які пройшли через власні трагедії;
2. Солідарність демократичного світу проти залишків імперських, авторитарних і тоталітарних режимів;
3. Перспективність відносин між Україною і Ізраїлем, на відміну, на мій погляд, від неперспективности відносин Ізраїлю з Росією.

Сподіваємося, що Ізраїль все ж таки рано чи пізно визнає геноцидом і вірменську трагедію, і Голодомор, і інші злочини радянського режиму. А поки, ми сподіваємося, що офіційний Ізраїль з розумінням поставиться до заклику України про визнання Голодомору актом геноциду та прийме це прохання до розгляду та обговорення.

Якби не ті самі «тактичні міркування», які часто в історії унеможливлювали вчасну відсіч злочинній діяльності тоталітарних імперій, то нині світ виглядав би інакше.
Якби після ґеноциду вірмен світова спільнота оцінила небезпеку подібних злочинів для всього людства і знайшла протиотруту, то, можливо, не було б ні Голодомору, ні Голокосту, ні інших масових злочинів.

Немає інших критеріїв, окрім сумління. Біль кожного народу повинен стати болем для всього людства – іншого шляху до толерантного світу немає.