Президентові України
В.А. Ющенку

Голові Верховної Ради України
В.М. Литвину

Прем’єр-міністру України
Ю.В. Тимошенко

Шановна пані Прем’єр-міністр, шановний пане Президенте,
шановний пане Голово!

Звернутися до Вас, найвищих керівників держави, нас змушує турбота про спрямованість подальшого етносоціального розвитку країни, про його характер, про загальну моральну атмосферу у нашому суспільстві.
Від часу здобуття Україною незалежності у політичних, громадських, наукових, творчих колах країни постійно і активно обговорюється тема нового розуміння сутності української нації. Дедалі більше прихильників здобуває думка, що українською нацією слід вважати не тільки титульний етнос, а усіх громадян України незалежно від їхньої етнічної приналежності. Тобто йдеться про формування української політичної (або поліетнічної) нації як найбільш адекватну світовій демократичній традиції тенденцію розвитку нашого суспільства. Позитивним наслідком таких настроїв стала присутність у Конституції держави поняття “український народ” як сукупності громадян усіх національностей.
Перемога демократичних сил, прихід до влади виразників ліберальної, прогресивної думки породили надію на те, що ця тенденція отримає нові стимули для реалізації закладених у неї цілей. За останніми соціологічними даними 37 % населення вважають, що Помаранчева революція започаткувала народження в Україні політичної нації. Хоча не згодні з цим тільки 14 %, все ж таким майже половина населення або вагаються щодо цієї думки, або взагалі не знають що таке “політична нація”. Наведений розлад у суспільному ставленні до одного з ключових питань розвитку країни підтверджує необхідність наполегливих і методичних зусиль по формуванню серед усіх громадян держави єдиної національної свідомості, по об’єднанню їх в єдиний національний загал.
Націотворення, а у випадку поліетнічного і полікультурного населення особливо, є процесом надзвичайно складним, внутрішньо суперечливим, в окремих моментах навіть болісним. Представникам і титульного етносу, і корінних народів, і національних меншин та етнічних груп не просто визнати свою природню, успадковану від батьків етнічну ідентичність другою після ідентичності загальнонаціональної. Такого роду внутрішньособистісні конфлікти, спричинені проблемою ідентифікаційного вибору, успішно долаються формуванням громадянського суспільства, утвердженням рівного для всіх громадян правопорядку, забезпеченням соціальної справедливості, творенням єдиного національного ринку, спільних культурних, моральних, етичних норм і цінностей. Громадянство – це ще не національна приналежність. Громадянин погодиться підпорядковувати свою етнічну ідентичність ідентичності такої нації, на прапорі якою сяятимуть гасла сучасної демократії – “Свобода, справедливість, солідарність”.
Не беручи на себе сміливість накреслювати шляхи творення економічних і соціальних підвалин національної єдності, ми як представники гуманітарної інтеліґенції вважаємо своїм обов’язком привернути Вашу увагу до тих чинників, які перешкоджають формуванню національної солідарності і усунення яких не може бути справою тільки громадських організацій, а потребує постійних цілеспрямованих і наполегливих зусиль державної влади, її принципової і безкомпромісної позиції.
Нас непокоять чинники зовнішнього впливу на ситуацію всередині України. Окремі сусідні держави прагнуть посилити свій реґіональний вплив шляхом послаблення нашої держави. З їхнього боку робляться кроки, спрямовані на розкол українського суспільства вздовж етнічних розламів, на протиставлення локальних етнічної і мовно-культурної ідентичностей загальнонаціональній. Зокрема, з території Румунії до Буковини до місць компактного проживання румунської меншини проникає пропаганда ідеї про неправомірність перебування буковинських земель у складі України. Ще більшу небезпеку становлять інформаційно-пропагандистські заходи, що їх здійснюють недружні до України політичні і громадські кола Росії. Російськомовному населенню нав’язується неукраїнська ідентичність у формі кампанії на підтримку так званих російських співвітчизників. Підтримкою з Росії користуються ті політичні сили, громадські організації і засоби масової інформації Криму, які роздмухують анти кримськотатарські та антиукраїнські настрої, пропагують ідентичність російської нації Криму як окремої спільноти. Присутні ознаки саботування процесу облаштування кримськотатарського народу, що провокує в ньому відстороненість від України, посилює позиції націонал-радикального крила. На загальноукраїнському рівні продовжує нав’язуватися ідея позбавлення української мови статусу єдиної державної. Реалізація цієї ідеї означала б знищення спільної мовної ідентичності тієї нації, яка зараз народжується в гострих міжполітичних і міжрегіональних дискусіях. Не рідкими в окремих областях є прояви зневаги до незалежності, до самої нашої держави, тобто до чинника, без якого поліетнічна нація співгромадян існувати не може.
Занепокоєння і обурення викликають прояви ксенофобій – явища, несумісного з національною солідарністю. Об’єктом публічної ксенофобії, що її виявляли автори окремих публікацій, були різні етнічні спільноти – росіяни, українці, євреї, кримські татари, роми. При цьому мусимо звернути Вашу увагу на те, що антисемітські та актикримськотатарські прояви набувають ознак невпинної кампанії, кінцевим підсумком якої може стати моральна хвороба всього суспільства, втрата ним імунітету до насильства і жорстокості.
Особливу небезпеку становить антисемітизм, хай об’єктом його є далеко не найбільша громада (за переписом в Україні лише 103 тис. євреїв). Так склалося, що антисемітизм став збірним символом ксенофобії, лакмусовим папірцем на відповідність суспільства демократичним стандартам. Держави, які дозволяють антисемітизм на своїй території, не ведуть з ним боротьбу, поблажливо ставляться до його розповсюджувачів, втрачають право відносити себе до цивілізованого світу. Бездіяльність щодо антисемітизму небезпечна тим, що вона стає сигналом “добро” для ксенофобій будь-якої спрямованості. Жодна етнічна спільнота, навіть найчисленніша, не може почувати себе у безпеці, поки формується психологія ворожості хоча б до однієї з них.
Нас не заспокоює відсутність у нашій країні на даний момент конфліктів із застосування насильства між етнічними групами. Нас не зможуть переконати арґументи, що ксенофобія, і антисемітизм у т.ч., є маргінальними явищами, окремими прикрими епізодами в інтелектуальному житті України. Дійсно, вогнищ антисемітизму у нас небагато – журнал “Персонал” і газета “Персонал плюс” Міжреґіональної академії управління персоналом, до недавнього часу газета “Ідеаліст”, деякі інші видання, які час від часу ставали трибуною для юдофобів, купки продавців антисемітської літератури. Так само небагато видань, пройнятих актикримськотатарською риторикою. Та історія дає безліч прикладів, коли кілька камінців кинутих в бік того чи іншого народу, тягнули за собою лавину масової ненависті, погромів і вбивств. Також нас не зможуть переконати аргументи, що з вирішенням економічних проблем, із зростанням добробуту населення зникне соціальний ґрунт ксенофобій. Ми віримо, що нова влада зуміє піднести національну економіку і бажаємо їй успіху у цьому. Але ми знаємо і те, що бацила ксенофобії здатна проникати і в процвітаючі соціальні організми і руйнувати їх духовність.
Українська держава руками відповідних органів чинила реактивні дії щодо авторів антисемітських виступів. Однак мусимо відзначити, що ініціаторами цих дій були об’єкти юдофобії – представники єврейської громади, але не сама держава. Крім того, за державним захистом звертається майже винятково єврейська громада, яка володіє необхідним інтелектуальним і організаційним ресурсом, традиційно відзначається громадянською активністю. Ті ж громади, як, приміром, роми, яким такого ресурсу бракує, є беззахисними, а образи на їхню адресу залишаються безкарними. А безкарність – найкращий ґрунт для ксенофобських рецидивів.
Не у повні зрозумілим є мовчання вищих державних посадовців з приводу ксенофобських, антисемітських акцій. Нам здається, що люди, які є уособленням держави, її обличчям, мають особисто і публічно висловлювати своє ставлення до провокаторів міжетнічної ворожнечі. Великою мірою за поведінкою перших осіб, їхнього оточення європейське співтовариство судитиме про відповідність країни критеріям членства у ньому. А поки що ми зустрічаємося навіть із фактами співпраці окремих представників влади з тими, хто сіє міжетнічний розбрат, перешкоджає національній солідарності.
На нашу думку, боротьба з ксенофобією, у т.ч. з антисемітизмом як найвідомішим її проявом, має стати одним з пріоритетів внутрішньої політики держави. Першочерговими кроками в реалізації цієї політики нам видаються наступні:
1. Створення у структурі державного управління постійно функціонуючого органу з моніторингу публікацій, публічних виступів на предмет дотримання в них Конституцій і законів України щодо недопущення дискримінації громадян, образи їхньої честі і гідності на підставі їх етнічної приналежності. Розгортання такого моніторингу дасть можливість розпочати переслідування авторів ксенофобських виступів не тільки за позовами зацікавлених осіб та організацій, а за фактом злочину.
2. Створення інституту державних експертів з питань дотримання законодавства, що стосується захисту честі і гідності громадян та етнічних спільнот, до яких вони належать. Існуюча нині практика проведення експертиз на замовлення судових і слідчих органів є неефективною і не у повні правовою. Висновки на замовлення вказаних органів готуються спеціалістами без укладання відповідних угод, без ознайомлення цих спеціалістів з правами і відповідальністю експертів. Відповідно, формально ці висновки не мають юридичної сили. Крім того, керівники організацій, куди поступають замовлення на експертизу, не мають права примушувати співробітників брати на себе відповідальність, передбачену для експертів. Відтак, у будь-який момент може утворитися ситуація, коли в тій або іншій організації, від якої вимагається експертиза, може не знайтися людей, які добровільно погодилися б взяти на себе відповідальність так, як вона передбачена положенням про експертизу. Тільки створення інституту експертів на добровільних засадах може запобігти таким випадками. На нашу думку, відповідна група експертів має бути створена при Міністерстві юстиції. До кола її обов’язків має увійти підготовка висновків щодо обґрунтованості звинувачень в бік окремих осіб, органів ЗМІ у розпалюванні міжетнічної ворожнечі.
3. Розробка методичних рекомендацій щодо кваліфікації дій, які можуть вважатися розпалюванням міжнаціональної ворожнечі, образою честі й гідності громадян на підставі їхньої етнічної приналежності та цілих етнічних спільнот.
4. Доведення до завершення усіх справ з розслідування фактів розпалювання міжетнічної ворожнечі, образи честі й гідності громадян з посиланням на їх етнічну приналежність, дій, спрямованих на розкол України.
5. Припинення будь-якої співпраці та офіційного спілкування представників влади та державних службовців усіх рівнів з організаціями і органами ЗМІ, яких у судовому визнано такими, що розпалювали міжнаціональну ворожнечу.
6. Перегляд законодавства на предмет деталізації вчинків, які вважаються розпалюванням міжнаціональної ворожнечі, образою честі й гідності громадян з посиланням на їхню етнічну приналежність, а також цілих етнічних спільнот.
7. Припинення діяльності розповсюджувачів літератури ксенофобського, у т.ч. антисемітського характеру.
8. Заохочення досліджень публікацій статей, монографій, підручників, покликаних висвітлювати внесок національних меншин в історію України.
9. Заохочення вшанування видатних представників національних меншин у форму музеїв, пам’ятників, виставок їхніх творів тощо.
10. Заохочення пропагандистських кампаній, спрямованих проти ксенофобських антисемітських проявів.
11. Внесення корективів в термінологічний апарат Конституції України щодо наукового адекватного визначення сукупності громадян України всіх національностей як української нації, а титульного етносу – як українського народу.
Наведений перелік першочергових кроків, спрямованих на зміцнення загальнонаціональної солідарності не претендує на вичерпність. Життя безумовно підкаже й інші форми і методи формування серед етнічних спільнот атмосфери взаємної довіри, у т.ч. шляхом викоренення такого зла, як ксенофобія. Наш спільний обов’язок – розпочати проти цього зла загальнонаціональний рух. Держава має використати весь свій авторитет, всі засоби впливу, щоб у країні панували добро, гуманізм, терпимість і любов до ближнього.

Мирослав Попович, академік Національної Академії наук України, директор Інституту філософії ім. НАН України

Наталія Яковенко, доктор історичних наук, професор, завідувачка катедри історії НаУКМА

Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАН України

Олександр Майборода, завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Юрій Шаповал, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Микола Рябчук, політолог

Михайло Димид, митрофорний протопресвітер УГКЦ, доктор Східного Церковного Права, директор Інституту Церковного Права Украјнського Католицького Університету, голова Українського Богословського Наукового Товариства

Петро Зуєв, священник

Жанна Ковба, кандидат історичних наук, доцент Національного технічного університету України

Андрій Мокроусов, відповідальний редактор часопису “Критика”

Мирослав Маринович, директор Інституту Релігії та Суспільства Українського Католицького Університету

Максим Стріха, доктор математичних наук, письменник
Вахтанґ Кіпіані, журналіст

Ірина Сергєєва, завідувач відділу фонду юдаїки Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського

Олесь Пограничний, журналіст, секретар Українсько-Польського медіа-товариства

Андрій Павлишин, заступник головного редактора “Львівської Газети”

Оксана Форостина, журналістка, “Львівська Газета”

Святослав Сурма, головний редактор видавництва “КОЛО”

Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Наталія Непийвода, головний редактор газети “Форум націй”

Тетяна Хорунжа, історик, Конгрес національних громад України

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи

Віктор Лисицький, колишній Урядовий секретар Кабінету Міністрів України

Петро Й. Потічний, професор, доктор Макмастерський університет (Гамільтон, Онтаріо, Канада)

Неллі Корнієнко, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Академії мистецтв України